Поїздка в минуле

— Минулих п’ятниці та суботи в приміщенні Будинку культури Мінського тонкосуконного комбінату відбувся Конгрес демократичних сил Білорусі, на якому зібралися практично всі опозиційні режимові Олександра Лукашенка сили: від Білоруського народного фронту, який має репутацію досить радикального угруповання, до таких поміркованих політиків, як три колишні спікери Верховної ради: Станіслав Шушкевич, Мечислав Гриб та Семен Шарецький. Наразі напівзадушена режимом опозиція розпорошена, — досить сказати, що лише соціал-демократичних партій у країні — п’ять. І для того, щоб хоч якось опиратися тоталітаризму, що наступає в країні, об’єднання є необхідним. Адже опозицію в Білорусі зовсім не представлено не лише в органах виконавчої влади, але й у виборних органах усіх рівнів. Будь-які вибори повністю контролюються владою, і легальних засобів політичної боротьби в опозиції практично не лишилося. Тому тільки на перший погляд парадоксальним видається заклик Шушкевича, який ніколи не вирізнявся симпатіями до БНФ, об’єднатися навколо цього Фронту всім опозиціонерам. Адже сьогодні, на думку Шушкевича, йдеться не про нормальну політичну діяльність у хоча б відносно демократичній країні, а про національно-визвольну боротьбу за збереження державної незалежності. І більшість депутатів Конгресу підтримала Шушкевича.

НДП не визнає парламентом орган, який Олександр Лукашенко сформував замість розігнаної ним Верховної ради Білорусі XIII скликання. Саме тому наша фракція Верховної Ради, як, до речі, і фракція Руху, відмовилася взяти участь у парламентській делегації ВР, яку Олександр Ткаченко повіз до офіційного Мінська. Натомість депутати ВР від НДП стали гостями Конгресу білоруської опозиції, так само як представники парламенту Литви, депутат польського сейму Лешек Потоцький, який зачитав спеціально ухвалене з цього приводу польським парламентом звернення, і голова російської Партії економічної свободи, депутат Держдуми Костянтин Боровий, який прямо закликав білоруську опозицію йти на барикади проти Лукашенка. На жаль, білоруські демократи почали об’єднуватися запізно: режим Лукашенка фактично повністю контролює країну. У Білорусі панує абсолютно патерналістська система, мабуть, схожа на ту, яку намагалися насаджувати в Російській імперії, — «цар-батюшка — народ». Тільки в нинішній Білорусі замість царя — «бацька Лукашенко». Режим фактично повністю контролює засоби масової інформації, зокрема телебачення. Формально можуть існувати опозиційні газети, але їхній рівень дуже низький: вони практично не мають коштів. Будь-яких бізнесменів, які роблять спробу підтримати опозиційні газети, влада, яка стовідсотково контролює економіку, негайно і дуже жорстко карає економічно: їхній бізнес просто ліквідовують. Люди залякані і бояться висловлювати незнайомим власну думку. Влада вдається до пошуків «ворогів народу» і показових процесів у стилі 1937 року, — прикладом може слугувати ув’язнення 74-річного голови колгоспу «Рассвет», двічі Героя Соціалістичної Праці Василя Старовойтова.

Поїздка до Білорусі стала для мене поїздкою в українське минуле. У політичному плані наша північна сусідка нагадує Україну 1987 року, в економічному ж — Україну року 1992-го, коли в нас була галопуюча інфляція і періодично зникали ті чи інші групи товарів. За минулий рік білоруський рубль знецінився майже в 10 разів: від 30 тис. за один долар до 300 тисяч. Я кажу «майже» тому, що точно сказати неможливо: в країні нині існує принаймні 4 різних курси «зайчика» до долара, і саме влада вирішує, кому за яким курсом валюту продавати і чи продавати взагалі. Навіть білоруські опозиціонери зверталися до нас, українських парламентаріїв, із проханням у порядку допомоги демократам попросити голову Нацбанку Віктора Ющенка продати білоруським підприємствам певну суму доларів за «вигідним» курсом. Довелося пояснювати, що такого в Україні вже давно немає.

За останній рік середня платня впала в Білорусі в 2,5 раза (із $73 до 30), а пенсія втричі — з $30 до 10.

Звичайно, і «заморожені» ціни в Білорусі набагато нижчі, як в Україні чи Росії, але це призводить до масового «вимивання» цих дешевих товарів за кордон. Лукашенко намагається «відрізати» можливість вивозити товари. Наприклад, ще недавно до Чернігова з Білорусі щоденно прибувало 8 електричок, тепер — лише дві. Але це нічого не дає. Щоб купити вдень м’ясо, білоруси змушені займати чергу звечора. А, наприклад, шкарпетки чи, перепрошую, спідню білизну продають нормовано. Усе це, звичайно, є на ринках, але вже за зовсім іншими цінами. І намагання численної міліції припинити «спекуляцію» нічого не дають. Офіційна ціна на бензин у Білорусі в дев’ять (!) разів нижча, ніж в Україні. Проте на державних заправках (а всі вони збереглися з радянських часів, нових побудовано майже не було) бензину елементарно немає. Натомість він є на небагатьох «комерційних» заправках, але за ціною, яка значно вища за українську. Можна здогадатися, що переважна більшість бензину, який мав би продаватися за «фіксованою» ціною, продається за комерційною. І влада з цим нічого не може вдіяти. До речі, виникає враження, що не дуже й хоче. Хтось на цьому добряче гріє руки.

А люди заміть того, щоб вимагати створення умов, за яких підприємства запрацювали б, вимагають запровадження карткової системи. Білоруси просто не усвідомлюють, як погано вони живуть. Державна пропаганда промиває їм мізки. А за кордон вони, як правило, не їздять. Навіть не тому, що кордони закрито. Просто немає грошей на квитки.

Білоруську опозицію, на жаль, підтримує переважно інтелігенція. Більшість населення і далі позитивно ставиться до Лукашенка — великого артиста, який «по-батьківському любить» свій народ. Утім, разом зі стрімким падінням життєвого рівня падає і Лукашенкова популярність. Якщо, за даними незалежних соціологічних досліджень, ще кілька місяців тому його підтримувало близько 70 відсотків населення, то нині — приблизно половина. І якщо розвал цього «острова соціалізму» триватиме такими ж темпами, то через два роки, коли мають відбутися обіцяні Лукашенком вибори, він зіштовхнеться із серйозними проблемами.

Наразі опозиція вирішила бойкотувати місцеві вибори навесні цього року, натомість у липні, коли закінчується легітимний термін президентства Лукашенка, — провести альтернативні президентські вибори.

— Олександре Івановичу, а чи має сенс цей захід? Ви ж самі казали, що білоруська опозиція наразі не має широкої підтримки. Чи зможуть вони дійсно провести вибори президента за умови протидії влади?

— Думаю, що вони не оберуть альтернативного президента. Однак білоруську опозицію нині зведено до рівня дисидентського руху радянських часів. І вони просто мусять проводити якісь заходи для активізації населення.

— А що, на вашу думку, ми, українці, можемо зробити, щоб допомогти білоруським демократам і водночас не бути звинуваченими у втручанні у внутрішні справи Білорусі?

— Це складне запитання. Ніхто, мабуть, абсолютно точно не скаже, де проходить межа між підтримкою своїх політичних однодумців за кордоном і втручанням у внутрішні справи іншої держави. Проте, за міжнародною практикою, кроки на захист прав людини і демократії є припустимими. Ось, наприклад, ми, фракція НДП у Верховній Раді та інші праві і центристи, хочемо запросити до Києва найближчим часом повноважну делегацію розігнаної Лукашенком Верховної ради Білорусі XIII скликання, яку ми вважаємо єдиним легітимним білоруським парламентом. І попросити мас-медіа, зокрема «День», дати їм можливість висловити свої погляди. Це й буде реальною допомогою.

— Чи не здається вам, що нині в Києва є дві зовнішні політики: держави Україна й Олександра Ткаченка? Адже заяви про неминучий союз між Україною, Білоруссю та Росією виглядали, м’яко кажучи, такими, що відрізняються від політичного курсу нашої держави?

— Ткаченко справді дещо перевищив свої повноваження. Проте грішили цим усі спікери українського парламенту. Ці його заяви відбивають лише його власні погляди, але аж ніяк не узгоджену позицію Верховної Ради. Наш голова збирався ухвалити в Мінську спільну заяву двох парламентів. Добре, що в нього вистачило відчуття міри, щоб знизити ранг цього документа до спільної заяви двох парламентських делегацій. А українська делегація, як я вже казав, аж ніяк не віддзеркалювала весь спектр поглядів Верховної Ради.

— Чи поставить Верховна Рада питання про перевищення спікером своїх повноважень під час поїздки до Мінська?

— Верховна Рада в цілому такого питання не поставить. Його можуть підняти лише окремі фракції. Адже в нас є сили, які підтримують у цьому питанні Ткаченка, — зокрема, соціалісти та комуністи. Але і їм було б варто уважніше придивитися до білоруського досвіду, адже там значення Компартії фактично зведено нанівець так само, як і решти партій.

Однак я не розумію, чому на заяви Ткаченка не реагує Президент. Він мусив би чітко висловити своє ставлення до цього, доки не пізно. Адже й у нас в Україні є деякі політики лівого спрямування, які за своїм соціально-психологічним типом нагадують Лукашенка, котрий, до речі, дуже популярний серед певної частини українського електорату. Мав би Президент чітко висловити і своє ставлення до вступу України в Міжпарламентську асамблею СНД. Тоді багатьом депутатам, які враховують позицію Президента, було б легше сформувати своє власне ставлення до цієї проблеми. Однак заяв Президента з цих питань немає.