Про несправедливість
Про справедливість ми знаємо лише одне — вона антипод несправедливості й у житті людини місця їй не знаходиться. Її можна назвати своєрідною унікальною теорією, що не має місця в сьогоднішній практиці. Хто про неї знає щось ще, поділіться із заздалегідь вдячним за це автором.
Отже йтиметься про несправедливість, суто практичне поняття, що навіть у філософських словниках не завжди згадується.
А точніше ми спробуємо визначитися з найбільшою несправедливістю в людських стосунках, що має місце в житті багатьох людей і тому багатьом є знайомою та зрозумілою й одночасно майже непомітною.
На нашу думку, такою великою, можна сказати головною, а ще точніше — всіх охоплюючою несправедливістю (хай і з різних боків), є людські відносини, в яких ключовим словом виступає слово «ПОДАТКИ» (оподаткування).
З погляду діалектики, а точніше закону діалектики про єдність та боротьбу протилежностей, у такому суспільному феномені як оподаткування єдності місця не знайшлося.
У цьому унікально-парадоксальному явищі під назвою ОПОДАТКУВАННЯ міститься суцільна й абсолютна боротьба протилежностей. Боротьба не на життя, боротьба на смерть. ОПОДАТКУВАННЯ точніше назвати за його істотною ознакою «ПОДАТКООБЛАЖАННЯ» — «облажання» для всіх учасників боротьби.
Ми дозволимо собі стверджувати, що найбільша несправедливість, що стала базою, джерелом для всіх інших несправедливостей людських відносин криється в податках.
Можливо, і ви погодитеся з нашим твердженням, ознайомившись із запропонованими тезами. А якщо ні, пошукаємо консенсус разом.
Одні суб’єкти людських відносин платять податки, чим наповнюють державний бюджет. Ця перша, продуктивна, частина громадян країни своєю працею створює прибуток країни. Ця частина громадян країни створює продукт, споживачами якого є більшість або навіть усі громадяни країни.
Інші суб’єкти людських відносин не платять податки, і при цьому лише їх споживають, чим спустошують бюджет. Ця друга, «продуктивна», частина громадян своєю працею створює витрати країни. Ця частина громадян країни створює «продукт», який, у принципі, споживати неможливо, тому він не споживається навіть самими виробниками такого «продукту», не кажучи вже про інших громадян, які не мають жодного стосунку до виробництва цього «продукту». Такий «продукт» не підлягає оподаткуванню, бо з нього нічого взяти — «продукт» не є продуктом у товарному його розумінні. За нього жоден адекватний покупець не дасть і ламаного гроша навіть у базарний день.
Не складно помітити, що єдністю всіх громадян цієї однієї країни таке протилежне становище першої та другої частин громадян завершитися не може ні за законом діалектики про єдність та боротьбу протилежностей, ні всупереч йому. Щось доведеться коректувати — або закон, або становище громадян зводити до спільного знаменника. Або те й інше одночасно.
Почнемо з іншого й спробуємо визначити шляхи подолання протилежного стану громадян відносно податків, тобто визначити спільний знаменник, який би звів нанівець напруженість між двома частинами громадян у зв’язку з розділенням трудящих громадян однієї й тієї ж країни на податковиробників та податкоспоживачів.
Із першого погляду помітні два шляхи ліквідації очевидної несправедливості, пов’язаної з податками.
Перший шлях, і його неодноразово озвучували на різних рівнях і влади, і опозиції до неї, це зробити так, щоб податки платили ВСІ, тобто НІХТО не звільняється від податків. Несправедливість при цьому зникає з гарантією.
Другий шлях, і його мало хто і де озвучував, це зробити так, щоб податки не платив НІХТО, тобто ВСІ не платили податки. І в цьому випадку несправедливість зникає, і, напевно, не з меншою гарантією, ніж у першому випадку.
Несправедливість має збиральний образ і включає, на нашу думку, і корупцію, і бідність, і навіть убогість. Вона існує і яскраво виявляється в існуючих процесах освіти, медичного обслуговування, соціального забезпечення ... і навіть охопила появу людини в цей світ і відхід в інший світ.
Несправедливість людських відносин поглинає кожну людину з моменту її народження і супроводжує все життя в безперервному режимі. І одну з основних ролей, якщо не найголовнішу, в цьому процесі несправедливих людських відносин грають податки, а точніше — їхнє збирання, розподіл і застосування. І на кожній стадії панує несправедливість.
Ми позначили два шляхи подолання несправедливості, пов’язаної з оподаткуванням: перший — платять УСІ, або другий — НІХТО не платить, тобто ВСІ не платять.
Який із них життєздатніший — перший чи другий?
І що стане критерієм оцінки життєздатності при виборі одного з них?
Ми пропонуємо як такі критерії застосовувати загальні закони. І до таких відносяться закони діалектики (і діалектична тотожність).
Почнемо з тотожності і підкреслимо, що в нашому випадку з платниками податків ВСІ і НІХТО складають діалектичну тотожність: УСІ тотожне НІХТО.
Отже, ми встановили, що платити податки всім і не платити податки нікому тотожні і рівнозначні поняття з погляду загального закону відносно несправедливості.
Розглянемо життєздатність (можливість реалізування) кожного з них.
Почнемо з варіанту, коли платять податки ВСІ.
Уже з першого розгляду напрошується корегування — всі працюючі. І це вже не ВСІ. Хай формально, але неточність істотна.
З другого розгляду — працюючі теж не всі можуть платити податки. Бо не всі працюючі створюють продукт оподаткування (послуги).
З третього — із тих, хто створює продукт оподаткування, не всі готові платити податки.
З четвертого розгляду — зі всіх готових платити податки, не всі готові їх платити в повному об’ємі.
З п’ятого — зі всіх готових платити податки в повному об’ємі, тобто чесно працювати в несправедливих умовах, не всі розуміють, чому ВОНИ мають платити податки, а ВСІ інші їх можуть не платити. І пояснити ЇМ такий стан речей НІХТО навіть і не намагається.
Можна робити і шостий, і сьомий... розгляд. А навіщо, якщо вже зрозуміло, що результат буде той самий — не ВСІ платять податки. Бо це в принципі неможливо, це нонсенс, це нісенітниця.
Перший шлях позбуття головної несправедливості завів нас у безвихідь, рукотворну, глуху безвихідь — незважаючи на законні підстави, прописані в державних законах. Підкреслимо ще раз — прописані в державних законах, але не в законах діалектики загального статусу.
З погляду законів держави — в країні порядок. З погляду законів діалектики складно підібрати точне визначення такому порядку. І, найпарадоксальніше, державними законами складно-неможливо скасувати закони діалектики. Хоча деякі академіки вже такі спроби роблять.
Припущення, яке напрошується, що щось із законами не так (або із законами держави, або із законами діалектики), м’яко кажучи, дуже скромно виглядає в порівнянні з державними законними підставами, що ведуть, як Сусанін, у непрохідні нетрі людських відносин. Можливо, коректніше керуватися законами діалектики, ніж державними такої якості?
Звернімося до другого шляху звільнення від головної несправедливості, коли податки не платить НІХТО, тобто ВСІ не платять податки. І спробуємо оцінити його життєздатність та можливість реалізування.
Про життєздатність цього шляху говорити не доведеться через його природний характер.
І можливість реалізування цього шляху теж не вимагає довгих і часто багатьом незрозумілих розмірковувань для обгрунтування такого шляху. Просто не існує жодної природної перешкоди в людини, яка встала на нього, шлях власного забезпечення своїх потреб своєю працею. Навіть закони діалектики не є перешкодою на цьому шляху.
Але єдина перешкода стає непереборною для трудящої людини. Причому, не для кожного трудящого, а лише для того, хто прагне працювати чесно й сумлінно — на своє благо і без шкоди для ВСІХ.
І такою єдиною перешкодою є відсутність державної законної підстави, за якої УСІ не платять податки.
І це незважаючи на незаперечні вимоги законів діалектики, вимоги всіх бажаючих чесно і сумлінно працювати, незважаючи на зашкалюючий рівень корупції, неприродний рівень убогості (бідності) величезної частини громадян країни на багатющій ресурсами території, незважаючи на спустошуючий рівень смертності ... І всі незважаючи. А на що зважаємо, пробачте, шановні пані та панове кандидати й доктори суспільних наук, видатні громадські діячі й політики сучасності.
Може час прозріти і скасувати безвихідь людських відносин, пов’язаних з оподаткуванням одних громадян країни і споживанням цих податків іншими громадянами цієї ж країни. Країна (громадяни) розколена за істотною ознакою на податковиробників та податкоспоживачів, а видатні політичні і особливо навколополітичні діячі заклопотані формальним, неіснуючим фактично, а існуючим лише в головах деяких політологів, соціологів та інших всіляких зомбіологів, які не сходять з телеекранів. То стверджується розкол країни і громадян за колірною ознакою, то за мовною, то за національною, то за церковною. Але це все вигадані формальні ознаки, якими намагаються наглухо прикрити істотний, життєво важливий і смертельно небезпечний розкол громадян країни за податковою ознакою.
А новий Податковий кодекс не зніме проблеми розколу суспільства, а лише може зі ще більшою мірою цинізму подати нормальність ситуації щодо податків, коли одні трудящі громадяни їх платять, а інші трудящі громадяни їх лише споживають.
Істотнішої розкольної ознаки для громадян однієї країни вигадати важко.
А від надання їй законної сили вона стає лише ще абсурднішою і цинічнішою, перетворюючи людські відносини в державі і з державою в суцільний кошмар, тобто те, що ми маємо в повсякденному житті при контакті з державними органами.
Скасування податків для ВСІХ — це найближча перспектива цивілізованого людського співтовариства. Справа за малим — за усвідомленням нереальності реалізації тези «податки платитимуть УСІ».
І для довідки: скасування податків для ВСІХ жодним чином не пов’язане зі скасуванням пенсій для пенсіонерів та інших соціальних відрахувань — до фонду соціального страхування, з безробіття, з нещасного випадку.
Усі ці відрахування й нарахування на зарплату платяться кожним працедавцем незалежно від принципу: податки платять УСІ, чого, як ми переконалися, досягнути неможливо, або податки не платять УСІ, що значно легше досягнути в реальності, і при цьому не постраждають ні освіта, ні здоров’я, ні навіть безпека громадян — як зовнішня, і тим більше внутрішня. Вони стануть навіть значно доступнішими і відчутнішими.
Щодо коректування законів, навіть загального характеру, теж скромничати особливого сенсу немає. Скромність у дослідженнях і коректуванні, навіть загальних законів, а тим більше — державних, не завжди прикрашає. Важливо, щоб аргументи були вагомими природним чином, а не вагою посадового крісла, у тому числі — в науці й у політиці.
Як і в будь-якій іншій СПРАВІ, в якій не залишається місця несправедливості.
І ще...
Властивості людського й нелюдського порядку:
1. Маленькі люди, люди без влади роблять багато хорошого й мало говорять — як хорошого, так і поганого.
2. Великі люди, люди, які отримали владу над іншими людьми, роблять багато поганого, говорячи при цьому багато хорошого.
Які люди при цьому роблять по-людськи? Ми не залишимо питання без відповіді, не перетворимо його, як люблять казати риторики, в риторичне питання. Це питання по суті, й відповідь на нього істотна — звичайно, маленькі люди. Це, як аксіома в математиці, не потребує доведення.
А як діють великі люди? Як уміють, так і діють. Але варіант по-людськи, напевно, сюди не підходить. І це теж відповідь по суті. І ключовим чинником такого вміння є влада.
І якщо це магічне явище, яке зветься влада, так перетворює людське єство, що в людині геть зникає людяність, може, його просто вилучити з обігу в людському суспільстві. Вилучити усвідомлено, без насильства, на законних підставах, тобто прибрати з під нього рукотворні законні підстави, що дозволяють одній людині, не завжди сильнішій або розумнішій, управляти іншою, теж неслабкою і недурною.
Влада одних людей над іншими — це не явище природи. Це, швидше, схоже на найбільше досягнення людської дурості долюдського періоду, що досі так дбайливо й пильно охороняється служителями влади. Зауважте, не працівниками влади, а служителями. Точніше не скажеш. Лише служителі мають законне, створене ними ж право користуватися плодами праці працівників. Плодами праці служителя дуже складно вгамувати потреби тлінного тіла, особливо великим людям. Їхні потреби не обмежуються потребами навіть великого, не завжди красивого тіла, потребами рідних та близьких їм людей, потребами ще не народжених поколінь родичів — вони розмежовані законами, створених для себе коханих.
Усе це веде до самогубства держави, за покровом законів якої великі люди намагаються забезпечити свою безпеку так званою недоторканністю. Але мертва держава, доведена до самогубства великими й не дуже великими державними діячами, не здатна захистити своїх самовбивць. І про це свідчить уся українська історія. І сучасна теж не стала винятком. А продовжує залишатися історичним правилом, керуючись яким державність не приживалася на території країни, незважаючи на чорноземний грунт, у який, як казали в Росії (ще частині СРСР), встромляєш голоблю і зростає тарантас. Такі, до речі, в нас земельні ресурси. Та й трудові теж не бідніші. Нам би тільки перестати ділитися на великих і маленьких. Особливо — на законних підставах.
Не природно бути великою людиною або маленькою лише за ознакою влади. А що не природно, не завжди красиво. Частіше, а у випадку з владою напевне, що не природне, те потворне. І людяності в ньому місця не залишається.
Людяності немає і в існуючих законах, пов’язаних із податками. А які якості збереглися у авторів нового Податкового кодексу, процес ухвалення якого розпочався, уявити не складно, але страшнувато. Фільми жахів можуть відпочивати.
Самогубство не має ні виправдання, ні пробачення, навіть якщо йдеться про державу.
Настав час змінити принцип, основу здобуття, застосування і передання влади в країні. Відмовитися від партійно-державного керівництва країною і перейти до безпосередньо управління країною через координацію діяльності всіх суб’єктів діяльності, і в першу чергу — економічної. Країна стала акціонерним товариством відкритого типу для всіх громадян країни, що працюють, які створюють ВВП. Саме цій частині громадян, у принципі, й може, й має належати влада в країні за квотним принципом — залежно від внеску у ВВП країни. Саме в цьому принципі найменше несправедливості: створив ВВП — отримай право на його розподіл. Влада сьогодні — це не лише право розподіляти ВВП (у вигляді прибутків бюджету). Влада — це ще обов’язок створювати ВВП. Ця умова має стати головною при здобутті влади в країні й при її переданні. Вона жодним чином не суперечитиме основам демократії, інтересам працюючого народу.
Лише таким чином обрана працюючим народом влада зможе адекватно нею користуватися — як на користь працюючих громадян, так і на користь непрацюючого покоління, яке ще підростає, і на користь покоління, яке вже на заслуженому відпочинку.
Партійно-державне керівництво країни стало банкрутом в СРСР. І остаточно збанкрутіло в Україні. Двадцятирічна історія України —доказ цього.
Настав час іти на пенсію партійно-державному керівництву країни і за віком, і через невідповідність до посади в суспільному житті країни, яку воно займає.
Життя триває і на пенсії, тільки не треба заважати працюючим створювати ВВП. У тому числі й для забезпечення гідного життя пенсіонерам.
