Про втрачений Час

Говорячи українською, часто наші журналісти, та й експерти, говорять різними мовами. Ми в «Дні» навіть жартуємо, що назріла потреба створити проект «Новітня історія для «чайників».

Поки деякі журналісти й інтелектуали намагаються популяризувати в суспільстві незаангажований радянською пропагандою погляд на історію ХХ століття і більш ранніх часів, виявилося, що майже всі (зокрема й більшість журналістів) уже забули (або й не знали), що відбувалося якихось десять років тому. Отже, найновіша історія України — від 1991-го і до сьогодні — потребує окремої великої суспільної дискусії. Що відбувалося протягом останніх двох десятиліть? Які процеси були визначальними? Які фігури стали ключовими — у негативному й позитивному значеннях?

Чи здатна українська журналістика це оцінити? А говорити про це чесно?

Минулого тижня програма «Політклуб Віталія Портникова» на ТВі, яку цього разу вів журналіст Сергій Висоцький, порушила дуже цікаву тему — «Чи стане час Януковича кінцем епохи Кучми?» Формулювання, погодьтеся, майже революційне. Чи не вперше на нашому ТБ у прямому ефірі (!) наважилися говорити про ТАКЕ. Адже з 2004 року, відколи Кучму мало не за народного повстання вигнали з Банкової, як не парадоксально, ніхто не наполягав на чесній дискусії про наслідки десятиліття його керівництва. У принципі, оцінку, яку поставила Кучмі начебто нова епоха, стала очевидною ще тоді, коли щойно після помаранчевої революції «Інтер» кілька років поспіль транслював концерт, присвячений ювілею Кучми із украй демонстративним і навіть нахабним «підзаголовком»: «Політ нормальний».

А от «розбору польотів» усі ці роки сором’язливо уникали (або добре, або нічого...), просто списавши другого українського президента в архів історії. Зарано... Як уже писав «День», десятиліття Кучми триває. І Леонід Данилович, і його родина і нині — активні учасники суспільно-політичних процесів. А законсервовані ним антиправила гри досі «розкладають» і державу, і суспільство. Доказів цього — чимало. Із останнього: під публічні заяви генерального прокурора Рената Кузьміна про те, що кримінальна справа проти Кучми ще може мати продовження, екс-президент гучно, із «зірками» відзначає свій день народження на Сардинії. Жодного натяку на докори сумління. Фоторепортажі про цю «велику світську подію», на яку злетілося чимало нашого так званого бомонду, ясна річ, невипадково потрапляють у пресу. Що це — як не ще один демонстративний жест і не свідчення того, що епоха Кучми триває, сам він — недоторканний і взагалі — «політ нормальний»? Україна — без Кучми. Бо Кучма — на Сардинії. А Україна де? «Вірус Кучма» мав такий пагубний вплив на суспільство як у часи його правління, так і після його каденції, що казати про відхід «кучмізму» не доводиться», — каже в коментарі «Дню» Олександр Єльяшкевич, який свого часу став першим політичним біженцем і справжньою жертвою того режиму.

Учора Левко Лук’яненко в коментарі «Дню» нагадав, що саме за часів Кучми Комуністичну партію було «куплено й приручено». До переліку чеснот тієї доби треба додати ще й те, що, як стверджують безпосередні свідки діянь Леоніда Даниловича (про це йдеться, зокрема, у мемуарах Коржакова — керівника охорони Єльцина), саме Кучма першим із українських політиків часів незалежності поїхав до Москви 1994 року просити підтримки на виборах. Так він продовжив найфатальніші традиції малоросійської старшини, відкрив «скриньку Пандори», а заодно — і шлях до подальшого сповзання України з європейського шляху.

Характерно, до речі, що розмова, запропонована Сергієм Висоцьким і ТВі, збіглася з особливим серпневим періодом. Річниця ДКНС, День Прапора, річниця підписання пакту Ріббентропа — Молотова, Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Нарешті — День Незалежності, коли глибина падіння відчувається особливо гостро. Два десятиліття існування незалежної Української держави супроводжуються майже постійним станом тривоги й апатії в суспільстві, і десять із цих років — пов’язані саме з іменем Леоніда Кучми, який керував, зауважте, президентсько-парламентською, а не парламентсько-президентською республікою.

У принципі, нічого дивного в побоюванні медійників ворушити кучмівське минуле немає. Адже, за правилами, які і були встановлені другим президентом, політику робить той, хто має гроші та ТБ. Гроші в нас, як відомо, мають здебільшого ті, кому Кучма дозволив їх мати. А ТБ... Перелік каналів, які приписують власності Віктора Пінчука, багато що пояснює. Так було за Кучми. Ці правила, а радше — антиправила, діють і тепер. І цим розумінням враження від останнього «Політклубу» посилюються. Однак треба визнати, що справді змістовної розмови не вийшло. І на те є об’єктивні причини. По-перше, глибинна дискусія на таку тему потребує не одного ефіру, а десятків. По-друге, у країні не так багато майданчиків, які можуть таку розмову прийняти, а тим більше її ініціювати. По-третє, не так багато є людей, які здатні про це говорити, можуть професійно й точно оцінити десятиліття Кучми. Це було зрозумілим уже тоді, коли проти екс-президента порушили кримінальну справу. Більшість журналістів — мов заціпило... Натомість «штаб» екс-президента розгорнув активну діяльність. Скільки «білил» тоді пішло на те, щоб очистити його образ перед українською й міжнародною спільнотою!

Навіть, здавалося б, прогресивні видання не можуть «осідлати» цю тему. Днями одне з них спробувало проаналізувати головні події й повороти в історії незалежної України. Серед них ми зауважили два виразні моменти. По-перше, сюжет із Мєшковим у Криму, який, за версією журналістів видання, ніби сам «розсмоктався». Хоча всім має бути прекрасно відомо, що основну роль у видворенні сепаратиста з України відіграв Євген Марчук. Другий момент — сюжет із убивством В’ячеслава Чорновола. Довкола цього журналісти взагалі влаштували конспірологію з дурними натяками...

На жаль, доводиться констатувати, що багато хто навіть з експертів на сьогодні просто не здатен «підняти» тему наслідків десятиліття — 1994 — 2004 рр. (що було очевидно, зокрема, в ефірі на ТВі). Дехто ж сам є вихідцем із того періоду. Отже, система працює. Люди із «клану» досі «спливають» у партійних списках. А Віктор Янукович? Звісно, на відміну від інших, так би мовити, яскравих політичних постатей, він не є прямим спадкоємцем екс-президента, але його цілком можна назвати «пасинком» Кучми (як зазначила в ефірі «Політклубу» головний редактор «Дня» Лариса Івшина). Колись Віктор Янукович пожалів Леоніда Даниловича, мовляв, закриють раз і назавжди кримінальну справу щодо його причетності до зникнення Гонгадзе — і спатиме екс-президент спокійніше... Як би Віктору Януковичу не довелося хвилюватися... Це було б логічно з огляду на роль у новітній українській історії «вічної боротьби» дніпропетровського й донецького кланів. Те, що нас не влаштовує в сьогоденні, почалося не нині і не того дня, коли українці проголосували за кандидатуру Віктора Януковича, а значно раніше.

Саме тому розмова, запропонована ТВі та Сергієм Висоцьким, — дуже вчасна. «День» вирішив її підтримати.

«ЕПОХА ЯНУКОВИЧА БУДУЄТЬСЯ НА ФУНДАМЕНТІ КУЧМИ»

Мирослава ГОНГАДЗЕ, журналіст:

— На жаль, епоха Кучми, якщо дивитись на неї як на епоху пострадянського авторитаризму в Україні, не просто продовжується, — вона трансформується в диктатуру однієї політичної сили й однієї особи. Говорити про завершення епохи Кучми неможливо буде доти, доки Кучма — людина, звинувачена в найтяжчих злочинах, — не пройде судове чистилище і не понесе покарання, якщо суд ухвалить рішення про його винність. Епоха Кучми не завершиться до того часу, поки дії його політичних прибічників та людей, які нажились за його часів, не будуть розслідуванні. Суспільство і політична еліта потребують серйозного очищення. Поки цього не станеться — поступу не буде.

Як сьогодні, пам’ятаю виборчу кампанію Кучми. Пам’ятаю, як при одній із зустрічей з журналістами у Львові, слухаючи Кучму та Табачника, думала про одне — це якийсь страшний сон, ці люди не можуть навіть претендувати на керування Україною. Моя інтуїція, на жаль, не підвела — цей страшний сон перетворився в страшну реальність для України. Держава втратила перспективу стати потужною і демократично, а в людей забрали шанс бути вільними. Десятиріччя епохи Кучми не лише стали десятиріччям втрачених можливостей, вони задали тон розвитку країни на багато десятирічь уперед.

Але людське пробудження таки відбулось. У 2004 — 2005 роках українці під час помаранчевої революції відвоювали своє право голосу й продемонстрували своє прагнення до демократії. На жаль, лідери, яких люди тоді привели до влади, не лише не виправдати надій та сподівань, вони в багатьох випадках своїх виборців зрадили. І саме тому ми спостерігаємо сьогодні початок епохи Януковича, яка будується на фундаменті епохи Кучми.

«ОЛІГАРХІЧНА СИСТЕМА ПОЧАЛА ТВОРИТИСЯ ЩЕ ЗА ЧАСІВ КРАВЧУКА»

Олесь ДОНІЙ, громадський діяч:

— На мою думку, неправильно ділити періоди новітньої історії України, пов’язуючи їх з прізвищами президентів. Я не виокремлюю десятиріччя Кучми з незалежності України. За 20 років незалежності було дуже багато спільних рис, незалежно від того, був при владі Кравчук, Ющенко чи Янукович. Звісно, були й відмінності, але часто це залежало не від президентів, а від набагато глибших обставин. Основна проблема всього періоду існування України — низький культурний рівень, який потребує підвищення. Це питання актуальне ще з радянських часів, проте не було вжито заходів для його вирішення — зараз ми пожинаємо наслідки. Утім, це ніяк не пов’язано з режимом Кучми. Не слід настільки персоніфікувати проблеми чи періоди, інакше це означатиме, що в нас вже повністю побудовано тоталітарну систему. Але це не так: на щастя, ми ще якось намагаємося з нею боротися.

Питання треба ставити інакше: коли Україна навчиться демократії? Коли підвищиться рівень культури?

Олігархічна система почала творитися ще за часів Кравчука, тобто від початку незалежності. Населення було доведено до жебрацького стану, фінансові потоки — розподілено, у бізнесмени подалися вихідці з Компартії та комсомолу. Потім до них долучився кримінал. За часів каденції Кучми ядро олігархів згрупувалося біля президента, й це суттєво посилило тенденцію розбудови олігархічного суспільства. Однак саму систему було створено значно раніше, і називати цей період «епохою» — забагато честі.

Справа в тім, що 1991року не сталося якісних змін: не було проведено люстрації, заміни номенклатури. Тож треба говорити саме про цей період. Недовершена революція відбулася саме тоді, й у цьому є проблема.

Україна потребує посилення історичної та політологічної шкіл. Для цього насамперед повинні бути незалежні університети, довкола яких групуватимуться інтелектуали. У нас таких поки що немає: університети не виконують функцію продуценту знань. Наявні ж політологи змушені підпрацьовувати політтехнологами та співпрацювати з тією чи іншою політичною силою — це впливає на їхню здатність до об’єктивного аналізу.

«МИ НЕДОСТАТНЬО ЗНАЄМО СВОЮ НОВІТНЮ ІСТОРІЮ»

Олексій БИК, журналіст ТВі:

— Я не вважаю, що епоха Януковича стане кінцем епохи Кучми. І якісна дискусія в суспільстві з цієї теми — як ковток свіжого повітря. Утім, наша сучасна журналістика перебуває на тому стані розвитку, на якому, попри те, що сформовано етичні принципи та професійні стандарти, більшість журналістів не відчувають своєї відповідальності. У цю професію масово прийшли випадкові люди. Дехто з журналістів працює тільки над «джинсою», не замислюючись про наслідки, не знаючи, як працюють колеги в Європі, в США. А долучати до обговорення цієї теми можна тільки людей, які усвідомили проблему. На жаль, в нас реальні наслідки цього «явища» взагалі мало хто усвідомлює.

В Україні сьогодні просто детективна ситуація, ніби в Артура Конана Дойля: перед очима є все, що потрібно для того, щоб знайти вбивцю, але занадто мало досвіду, знань, а інколи навіть бажання це зробити. А потрібно небагато: звести факти до купи, пригадати недавню історію та зробити правильні висновки. На жаль, ми недостатньо знаємо свою новітню історію. І, передусім, від незнання страждають журналісти. Кожному з нас потрібно насамперед розвиватися самому, а вже потім шукати виходи із ситуації, що склалася, щось коментувати чи пропонувати. Інакше ми ризикуємо цей процес розтягнути на десятки років.

Добре, що тему епохи Кучми порушили в ефірі, але кожен з учасників був ніби на своїй хвилі. Участь Романа Безсмертного в програмі взагалі виглядала комічно. Людина з епохи Кучми приходить на телебачення обговорювати цю епоху. Всі ми розуміємо, що він упереджений у своїх оцінках. Він — приємна, освічена людина, але це не професія. Професія в нього — політик. На жаль, так склалося, що пан Безсмертний виявився безвідповідальним політиком. Зрозуміло, що ефір не має конструктивного характеру. Учасники програми лише пунктиром розмітили те, на які теми варто вести дискусію в майбутньому.

«ЗА ЧАСІВ КУЧМИ НАДЗВИЧАЙНО ПРИСКОРИЛОСЯ РОЗКРАДАННЯ КРАЇНИ»

Олександр ПАЛІЙ, історик, член партії Українська платформа «СОБОР»:

— На жаль, значна частина населення живе лише власними проблемами і не має традиції глибокого історичного осмислення. Періодичне викошування інтелектуальної верхівки призвело до того, що в нас достатньо велика концентрація людей, котрі мислять категоріями сьогоднішнього дня.

Епоха Кучми — специфічний період, який почався у 1990-х і триває донині. Цей час був пов’язаний із криміналізацією та звеличенням людей завдяки тим чеснотам, за які в інших державах садять у тюрму. У результаті цієї епохи була перевернута ієрархія.

За часів Кучми надзвичайно прискорилося розкрадання країни. Приватизацію було проведено абсолютно безглуздо: вона полягала в тому, щоб розхапати найбільш ласі шматки економіки, а решту — пригнобити, продати за безцінь або, без жодних соціальних зобов’язань, довести до повного знищення. Розумна держава вчинила б інакше. Якби тоді влада була патріотичною й відповідальною, вона б дозволила відкриту приватизацію й розпочала б її зі збиткових активів. Туди б пішли інвестори. Найприбутковіші підприємства, цілі виробничі цикли, які приносили до бюджету гроші, треба було залишати у власності держави. Принаймні так би мало бути якийсь час, а потім і ці підприємства можна було б продати за справжньою ціною, яка б дала змогу країні модернізуватися. Замість тверезої приватизаційної політики. Хоча це зробили не від великої доброти, а через те, що земля майже нічого не коштувала, і було зрозуміло, що так триватиме ще десяток чи більше років. За рахунок цього Кучма вирішив зробити своє ім’я не таким чорним, яким воно було.

Якщо ж говорити про формування кланів, абсолютну продажність судів і суддів — усе це було доведено до серйозної межі деградації саме за часи президентства Кучми.

Проблема Кучми в тому, що він був людиною стерильно радянського виховання. Для нього не існувало ніякої системи цінностей. Він говорив: «Скажіть, що ми повинні побудувати, і я побудую». Кучма не мав розуміння національних інтересів і відштовхувався від суто меркантильних і приватних міркувань.

У відповідь на його запитання націонал-демократичні сили нічого не запропонували, адже вони самі тоді були в дуже складному становищі. Україна була постгеноцидною й «викошеною». Абсолютна більшість мислячого населення країни була під контролем спецслужб. Національно-демократичні структури були наскрізь пронизані колишніми агентами КДБ, котрі не були настроєними на розбудову країни й не давали висловитися тим, хто це міг зробити. У найкращому разі вони просто збагачувалися за рахунок держави, у гіршому — шкодили державі, як могли. Тож націонал-демократичні сили виявилися паралізованими в організаційному, інтелектуальному сенсі.

Після усіх «сіялок-віялок» геноциду наш політичний банк — надзвичайно збанкрутілий, позбавлений опори у власному народі й заточений на вузькоприватні інтереси. Він розуміє тільки дуже коротку логіку інтриги й маніпуляцій, тож не спроможний запропонувати стратегічний розвиток держави.

В Україні є політологи, журналісти, котрі здатні оцінювати такі питання. Зрештою, у самому суспільстві є люди, котрі можуть це аналізувати. Однак їхня оцінка поки що не є превалюючою. Наразі в суспільстві панує оцінка, нав’язана телевізором. У цьому криється велика проблема: розрив між справжніми запитами суспільства і тим, що йому пропонує нинішня верхівка. Загалом оцінка має бути продуктом діяльності усього суспільства й поширюватися на абсолютну більшість її членів.

«ТРАНСФОРМУВАТИ СИСТЕМУ ТАКИМ ЧИНОМ, ЩОБ ЛЮДЯМ БУЛИ ЗРОЗУМІЛІ ПРАВИЛА ГРИ, ТАК І НЕ ВДАЛОСЯ»

Євген ГОЛОВАХА, директор Інституту соціології:

— У цілому суспільство готове до якісного обговорення таких тем, проте окремі його члени — ні. Індивіди дуже автономізовані: вони занепокоєні своїм власним виживанням. Громадянське суспільство, яке має тиснути і на владу, і на опозицію, щоб вони щось робили, ще не має потужного голосу. Ми нещодавно пересвідчилися, що навіть інтелігенція просить, а не вимагає. На соціальному рівні є серйозні регулятивні преси.

Для суспільства проблема «Епоха Кучми» — нагальна. Цей період повинен завершуватися. Проте як він мусить закінчитися і як це пришвидшити, не знає ніхто. Варіанти могла б запропонувати опозиція, але, на жаль, її глос недостатньо впливовий.

Час Кучми — це епоха дикого капіталізму. Курс на реформування у цій сфері й відхід від такої системи оголосив сам Янукович. Але такі заяви нічого не вартують напередодні виборів. Крім того, Кучма провадив політику багатовекторності, шукаючи шляхів забезпечення власного нормального існування. Однак виявилося, що навіть певне економічне зростання, забезпечене владою, — це не панацея. Кучма не розумів, що, крім економіки, дуже важливими є структурні інституціональні перетворення. Люди мають розуміти правила, за якими вони повинні жити. Багато було зроблено для того, щоб суспільство вийшло зі становища, у якому перебувало на початку 1990-х, але трансформувати систему таким чином, щоб людям були зрозумілі правила гри, так і не вдалося.

«НЕ ДУМАЮ, ЩО КІНЕЦЬ ПРЕЗИДЕНТСТВА ЯНУКОВИЧА ПОСТАВИТЬ КРАПКУ НА ЕПОСІ КУЧМИ»

Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ, журналіст, громадський діяч:

— Поки що про кінець епохи Кучми мова не йде, бо сьогодні з усіх боків у політиці видно креатури цього державного «діяча». І навіть те, що нині називається Об’єднаною опозицією, зокрема її лідер Яценюк, — результати цієї епохи. Яценюк, якого «виростила» родина Кучми, зробила дуже молодим міністром, а потім спікером ВРУ і т.д., не може бути лідером, який зламає «кучмізм». З іншого боку, ми бачимо наслідки епохи Кучми в оточенні Януковича. Варто лише звернути увагу на те, хто ходить із ним на футбол чи полювання. Словом, ми бачимо з українським народом гру у владу та опозицію. Мета цієї гри — боротьба за ресурс. Тому я не думаю, що навіть кінець президентства Януковича поставить крапку на епосі Кучми. Родина Кучми залишатиметься при владі й надалі встановлюватиме правила гри у визначеній Кучмою системі координат. Рука Кучми й сьогодні тягнеться до розподілу української власності, зокрема землі. Люди, які сьогодні уособлюють епоху Кучми, це просто злодії, які все порозкрадали. Біда в тому, що вони не змогли бути ефективними власниками вкраденого. Тому змушені були все продати. Так було із заводами, так буде із землею.

Люди Кучми, які б прізвища вони не носили, й надалі лише розмовлятимуть про європейську інтеграцію. Насправді ж глобальна інтеграція в західний світ їх не цікавить, бо це не в їхніх інтересах, доки не закінчиться «розбазарювання» землі. Чому? Бо інакше їх змусять грати за правилами цивілізованого світу. А вони не хочуть за нами грати.

Цьому дуже важко протидіяти, але можливо. У цілому світі, коли еліта перестає служити народові, народ повстає. Голос народу легко почути в часи демократії, але демократія у класичному вигляді, в якому вона працює у світі, в епоху Кучми неможлива. Тому потрібно, щоб рух пішов «знизу». Масові страйки, цілі колективи повинні висловлювати свою політичну позицію. Сьогодні самі ж політики наймають людей та виводять на площу як «мітингове м’ясо».

Доки суспільство не дійде до того, що його еліта — антисуспільна, доки народ не почне організовуватися «знизу», епоху Кучми не подолати. Наша проблема в тому, що суспільство сьогодні не засуджує те, що відбувається у владі. Це результат знищення відчуття власності. Коли була громадянська війна і в людей забирали їхню власність, вони брали до рук зброю. А сьогодні нав’язали твердження, що ділять нічиє. Коли ми говоримо про епоху Кучми, намагаємося зрозуміти, коли вона пройде, не варто забувати, що проблема не тільки в системі, яку він збудував та «поганих хлопцях», яких привів до влади. Проблема в нас самих. Нами править віддзеркалення більшості українців. Коли ми об’єднуватимемося «знизу», самі для себе визначимо, що є правда, а що — кривда, тоді можна буде говорити про готовність до дискусії на тему епохи Кучми.

«ОЛІГАРХИ НЕ ЗДАТНІ МОДЕРНІЗУВАТИ НАШЕ ЖИТТЯ»

Володимир ЛАНОВИЙ, доктор економічних наук, голова спостережної ради Української державної інноваційної компанії, президент Центру ринкових реформ:

— За часів Кучми було створено олігархічну економіку, де більшість промислових і аграрних об’єктів, а зараз — ще й телекомунікаційних — перейшла в руки декількох олігархічних кланів. В Україні їх можна нарахувати не більш ніж 15 — 20. Це призвело до спотворення політики. Адже олігархи — це особи, які втручаються у виборчі процеси, формування фракцій, структурування парламенту, створення уряду та призначення президента. Вони змінюють державну політику собі на користь, що дає їм можливість отримувати прибутки без будь-якого вдосконалення підприємств, освоєння нових ринків, зменшення витрат, технологічного оновлення, модернізації й т. ін. Саме в той період було створено економічну базу, «політичну економіку», яка не дає розвиватися економіці країни: продукувати кращі вироби, забезпечувати конкуренцію між найкращими підприємцями, створювати найкращі промислові та інші виробничі й невиробничі об’єкти. Накопичення коштів у руках окремої групи, допущених до бізнесу і політики людей, та спустошення кишень усіх інших громадян триває.

Ющенко нічого не зробив для того, щоб хоч якось впорядкувати цей процес і повернути накопичення суспільного капіталу в інший бік. Через його бездіяльність позиції декількох осіб у нашій економіці й політиці за ці роки тільки посилились.

Потрібен величезний період часу, щоб змінились економічні структури й нинішні олігархи стали жебраками, — а так і буде. Усі олігархи закінчують однаково, тому що вони не здатні оновлювати свої підприємства. Олігархи, зазвичай, просто вичавлюють прибутки з того, що є, й використовують ресурси держави на свою користь. Ми бачимо це в Україні: в які підприємства йдуть різні субсидії, інвестиції, підряди, держзамовлення, як відбувається приватизація підприємств тощо. Олігархи не здатні модернізувати наше життя.

За президентства Януковича з цією системою не буде покінчено. Олігархи знову домовлятимуться між собою, кого підтримувати на наступній президентській кампанії та наступних парламентських виборах. Сидячи нібито в різних таборах, вони стоять за певними політичними партіями та, зокрема, за деякими групками мажоритарників, котрих підтримують, щоб у подальшому майбутньому сформувати з них фракцію. Я можу назвати ліві та праві партії, політичні сили з консервативного, прогресивного чи ліберального блоків, за якими стоять олігархи. Після входження в парламент вони вимагатимуть від їхніх кандидатів безумовного підпорядкування. Коли закінчиться епоха Януковича, залежність від авторитарної особи зникне, однак підпорядкування олігархам залишиться.

У нас мало цікавих книжок, які б розкривали певні процеси, зокрема в економічних реформах, а точніше — в деформаціях економіки. Цю історію треба знати, щоб розуміти, як формувалися клани, і усвідомлювати, що це не божественні особи, які будуть завжди на небесах, а ми ходитимемо під ними. Серед олігархів є колишні інженери та торгівці оселедцями — нічого особливого в економіку вони не внесуть, адже не мають ні професійних якостей, ні підприємницького таланту. Перебування великих економічних потужностей у їхніх руках призводить лише до деградації цих потужностей. Олігархи не шукають підходів для того, щоб дати нове дихання старим об’єктам.

«ОПОЗИЦІЯ НЕ ДАЛА КОНТРЕЛІТИ»

Тарас СТЕЦЬКІВ, народний депутат «НУ-НС»:

— Українське суспільство не просто готове до обговорення цієї теми, воно вже давно готове до закінчення епохи Кучми, продовження якої уособлює Янукович. Роки каденції Кучми — це час формування олігархічного капіталізму в Україні, поділ її на купку супербагатих та десятки мільйонів зовсім бідних людей.

Загалом та епоха мусила завершитися ще 2004 року після перемоги помаранчевої революції. Питання в тому, що опозиція не дала адекватних лідерів та контреліти, здатної кардинально змінити ситуацію в країні.

Серед опозиціонерів є люди, котрих «привів» у політику Кучма. Звісно, вони мають шанс стати самостійними, але за умови, що самі захочуть змінитися та будуть тяжко над цим працювати.

«КУЧМІЗМ» — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ КУЧМА. ЦЕ — ВИРОБЛЕНА НИМ СИСТЕМА МЕТОДІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса:

— Після Кравчука Україна була ще на роздоріжжі. Кравчук наробив багато поганого, але він не зробив нічого такого, щоб в корені позбавило країну можливості самостійно обирати шлях подальшого розвитку. Всі його шкідливі дії не були незворотними. А от Кучма всі негативи доби Кравчука зробив незворотними. Розвернув Україну до кланово-монополістичної системи, до системи новітньої номенклатури, себто зробив олігархів найвищими бюрократами. А також посприяв легалізації кримінального світу. Всі ці негаразди, які ми сьогодні маємо, — це результати подальшого розвитку системи Кучми. Фактично, коли Кучма говорив: «Скажіть, яку державу будувати, і я збудую», він тоді ще був прем’єр-міністром і запитував це для Кравчука. При Кравчукові ще можна було ставити так питання. А от за самого президентства Кучми всі питання вже зайві. Усі й так бачать, що збудовано дику кланову олігархічну систему, яка гарантує Україні відсутність позитивного розвитку. Ця система може дати лише деградацію, виродження та постійне відставання від поступових прогресивних форм розвитку європейських держав. Кучма фактично виштовхнув Україну на світову периферію, в третій світ. А те, що ми маємо сьогодні при Януковичу, — це, так би мовити, маразматичні форми Кучмівської системи.

Необхідно розуміти, що наше суспільство сьогодні дуже хворе — морально, психологічно. На це є об’єктивні причини, адже нинішня Україна — поєднання наслідків таких явищ, як тоталітаризм, геноцид і колоніалізм. Тому наш народ потрібно лікувати. В першу чергу це мали б робити ЗМІ. Утім, враховуючи, що Україна сьогодні має окупований інформаційний простір (як іноземними державами, так і власними олігархічними угрупованнями), на ЗМІ не розраховую. Звісно, кілька газет, навіть таких професійних, як «День», два-три телеканали, як ТВі та «5 канал», не можуть змінити загальної картини. Їх душать масою протилежні за якістю телеканали та видання.

Сьогодні оцінку епосі Кучми насамперед має дати інтелектуальний клас — науковці, викладачі, журналісти, політологи... Утім, інтелектуальний клас не готовий цього зробити. Чому? Бо нині доволі низький інтелектуальний, культурний та професійний рівень передусім нашої журналістики. А інтелектуали не говорять про соціально-політичну сферу, бо ми не розірвали зв’язків зі старими імперськими та радянськими парадигмами. Якщо ви подивитися, як у нас викладають суспільні дисципліни в університетах, то все зрозумієте. Там часто-густо досі ще панує дух короткого курсу історії ВКП(б).

Сама спроба порушити цю тему в ефірі ТВі та на сторінках «Дня» — заслуговує на величезну повагу. Утім, ці потуги не підтримують інші журналісти. У нас дуже велика схильність до жовтизни, до роботи в полегшеному режимі на примітивні смаки публіки.

На жаль, ми ходимо по зачарованому колу. Ми змінюємо одне крило «кумівського фронту» на інше крило цього ж таки потоку. А потрібно насамперед розірвати з епохою Кучми та знайти політиків нової якості. Варто розуміти, що «»кучмізм»» — це не тільки Кучма. Це — вироблена ним система методів організації життя українського суспільства. Дивлюся сьогодні на наших «політичних борців» — опозицію. Далеко не всі вони здатні боротися з епохою Кучми, бо вони або вийшли з неї, або міцно пов’язані. Для того, щоб зробити революцію в суспільстві, обіцяти розірвати з епохою Кучми, їм в першу чергу потрібно зробити революцію в собі, навести порядок у своїх головах.

«СУСПІЛЬСТВО НЕ ЗАБУЛО ПРО ЗЛОЧИНИ РЕЖИМУ КУЧМИ»

Олександр ЄЛЬЯШКЕВИЧ, народний депутат Верховної Ради ІІ та ІІІ скликання:

— «Вірус Кучми» мав настільки згубний вплив на суспільство як за часів його правління, так і після його каденції, що казати про відхід кучмізму в минуле не доводиться.

Молоде покоління журналістів і багато політиків інколи несвідомо, а інколи усвідомлено, не можуть дати об’єктивної оцінки правлінню Кучми. Теми, які звучали останнім часом: раніше — «Пробач, Данилович», сьогодні — «Зараз стало гірше, ніж за Кучми», підкидаються безпосередньо тими, хто успішно просувався кар’єрними сходами і неправедним шляхом заробляв свої капітали за часів Кучми. Якби тоді представники опозиції на телеекрані, в ефірі тієї або іншої програми, говорили б про президента хоча б десяту частину того, що вони кажуть про нинішню владу, ми б не дорахувалися багатьох членів з цієї опозиції — їх би не було в живих.

Суспільство не забуло про злочини режиму Кучми і воно обов’язково повернеться до обговорення цієї теми. На сьогодні у громадян стільки проблем, що минуле часів Кучми навряд чи забувається. Тим паче, що ситуація, у якій ми опинилися, — логічний наслідок того, що і як побудував Леонід Кучма.

Поступово знайдуться відомі у світі журналісти, яких зацікавлять висловлювання, наприклад, прокурора у справі «США проти Павла Лазаренка» Марти Берш, яка публічно, в інтерв’ю «Українській правді», заявила про те, що Кучма є «страшенним корупціонером». Також буде досконально вивчено власність родини Кучми, яка становить мільярди доларів, і джерела і методи привласнення цих незліченних статків. Таким чином, увагу суспільства і зовнішнього світу буде звернено на цю проблему і на те, що родина другого президента поширила свої капітали далеко за межі України, а «вірусом Кучми» було інфіковано і багато західних політиків.

Як тільки інформація про те, що собою являв режим Кучми: які команди він віддавав для переслідування політичних опонентів, журналістів, для свого казкового збагачення за рахунок українського народу, — стане надбанням провідних світових засобів масової інформації — все зміниться. Ті, хто сьогодні ігнорують або навмисно вдають, що не знають про ті чи інші події минулого, не захочуть бути заплямованими і дуже впевненими кроками відійдуть і від впливу клану Кучми і навіть від тіні «шинелі» Кучми.

Особи, які завдячують Кучмі своїм політичним злетом, часто-густо бояться називати речі своїми іменами і розповідати про те, як вони прийшли в політику, і хто їм допомагав робити певні кроки. Вони намагаються відвести розмову від того, що відбувалося за часів Кучми. Утім, перш, ніж порушувати питання про відповідальність нинішньої влади, потрібно було пригадати про діяння попередньої. Треба було говорити про відповідальність за ті злочини, які скоював сам Кучма і члени його правлячої верхівки, бути присутнім на судових засіданнях у його справі, не закривати очі на те, хто такий Володимир Литвин і як він став спікером цього парламенту тощо.

Сьогодні опозиція не має великої підтримки у суспільстві тому, що дуже багато хто має сумнів у щирості намірів її лідерів. Останні складання виборчих списків, під час яких активні члени акції «Україна без Кучми» не потрапили до Об’єднаної опозиції, були «відсунуті» людьми, які явно були зобов’язані Кучмі своїм просуванням, можуть відіграти досить негативну роль у політичній перспективі як для самої сили, так і, зокрема, для Арсенія Яценюка.

Багато учасників подій, часто кривавих, доби Кучми все ще мають величезний вплив на перебіг політичних подій. Люди Кучми представлені в усіх без винятку основних політичних партіях країни. Сам Кучма, його зять і дочка не балотуються до цього парламенту лише тому, що побоялися безпосередньо йти на вибори. Вони розуміють, що питання, на які суспільство досі не отримало публічних відповідей, можуть не лише поставити хрест на політичній кар’єрі цієї родини і істотно зменшити їх статки, але і притягнути їх до відповідальності. Відповіді на ті питання добре відомі мені, Олексію Подольському, Мирославі Гонгадзе і багатьом іншим особам, які постраждали від діяльності Леоніда Кучми.

Події, які мають відбутися в найближчому майбутньому і в довгостроковій перспективі змусять людей, що вийшли з «шинелі» Кучми, робити кроки, які спрямовано на дистанціювання від екс-президента Кучми і членів його родини. Це стосується не лише багатьох провладних і опозиційних українських політиків, але й, наприклад, польського друга родини Кучми — Олександра Кваснєвського, який нещодавно відвідав святкування дня народження Кучми в Італії...

«БАГАТО ГРОМАДЯН ПРОПУСТИЛИ ПЕВНІ ЯВИЩА, ЯКІ БУЛИ ВАЖЛИВІ ДЛЯ РОЗУМІННЯ ЦЬОГО ЧАСУ»

Володимир ПРИТУЛА, експерт проекту «Кримський політичний діалог»:

— Як на мене, епоха Кучми та її наслідки дуже неоднозначні. Одні оцінки ми ставили в 2004 — 2006 рр. і зовсім інші зараз. За часів президентства Кучми були закладені не тільки основи державності, а й надто багато негативу, зокрема принципи розвитку України як олігархічної держави. Нині ми не можемо сказати, чи врятувало це країну, чи навпаки — занапастило. Для того щоб розібратися в цій темі, потрібен серйозний її аналіз — українською елітою, науковцями, лідерами громадської думки. Утім, загалом суспільство поки що не готове до обговорення цієї теми. Воно потребує часу, якого в нас немає. Україна переживає кризу і від того, як вона з неї вийде, залежить те, якою буде наша країна та чи існуватиме вона взагалі.

Ми зараз не готові дати оцінку тій добі ще й тому, що пересічні українці не володіють інформацією про той період. 1990-ті рр. та початок 2000-х для багатьох людей був періодом виживання. Це — одна з характерних рис стилю Кучми. Саме тому багато громадян пропустили певні явища, які були важливі для розуміння цього часу.

Переважна частина українських мас-медіа не виконує своєї соціальної місії, а навпаки — запудрюють людям мізки та крадуть в українців їхню історію. Насамперед, це стосується телебачення. Однією з причин цього є те, що більшістю українських ЗМІ володіють не українці, а іноземний бізнес, який не зацікавлений у тому, щоб ми знали свою історію та розуміли її.

Я не впевнений, що журналісти, котрі пережили часи пізнього Кучми — період утисків свободи слова, — відчувають свою відповідальність за замовчування інформації. На жаль, лише невелика частина медійників, які пережили ті часи й помаранчеву революцію, коли з’явилася можливість писати вільно, усвідомили свою соціальну відповідальність. Для більшості журналістів соціальна місія закінчується там, де починаються гроші.

«ЛЮДЕЙ ОПУСТИЛИ НИЖЧЕ ПЛІНТУСА, ПРАКТИЧНО ВБИЛИ САМОСТІЙНЕ МИСЛЕННЯ»

Віктор МАРУНЯК, сільський голова Старої Збур’ївки Голопристанського району Херсонщини:

— Добре пам’ятаю сільські ради епохи Кучми. Фактично місцеве самоврядування тоді тільки називалося місцевим. В Україні була досить складна економічна ситуація, і вирішити її можна було, наприклад, давши реальні важелі впливу місцевій владі. Натомість голови сільрад місяцями не отримували зарплат. А коли й отримували — макаронами чи цукерками. Функції сільських рад зводилися до отримати мішків із крупою та цукром, а потім розподілу цих продуктів серед ветеранів та інвалідів. Наша сільрада тоді являла собою склад з продуктами харчування.

Жахливі були часи. Сьогодні ми забули про «буржуйки», які замість цивілізованих засобів опалювання приміщень підтримували тепло не лише в сільських радах, а й у школах та садках.

...Проблема в тому, що сьогодні в Україні, зокрема на селі, не більше 15% людей, які готові переосмислити ті процеси, що започаткував Кучма, зробити власні висновки. Але основна маса населення живе за принципом конкретно-предметного мислення. Людей опустили нижче плінтуса, практично вбили самостійне мислення. Одинадцять років Кучми виховали сучасний тип українця, чий світогляд обмежується власним будинком та городом. І таких людей по селах дуже багато. Люди прямо запитують у членів партій: «Що я від вас матиму?». Кожен хоче щось тут і тепер. Людям із 1990-х років втовкмачили хибну думку, що немає за кого голосувати. Люди добрі: і тоді було, і зараз є, за кого голосувати! Треба вдумливо оцінювати кандидатів.

За Кучми місцевого самоврядування просто не було. На ініціативи «знизу» ніхто не звертав уваги. І ця проблема триває досі. Для місцевого самоврядування потрібно розроблювати інші — цивілізовані — «правила гри». Утім, ця команда, що зараз, однозначно цього не зробить. Кому з «нащадків» Кучми потрібні вільні люди на селі? Їх тоді ж важко контролювати.

Сьогодні взяв у руки передвиборчу брошуру Януковича, яка два з половиною року тому була в кожній оселі на Херсонщині — програма «Україна для людей». Прочитав, що Янукович обіцяв: 60% зведеного бюджету країни буде припадати на місцеве самоврядування. Припало?

«ЦЯ ДИСКУСІЯ — ПРИВІД ОБМІРКУВАТИ ПРОЦЕСИ, ЯКІ НИНІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В СУСПІЛЬСТВІ»

Сергій ВИСОЦЬКИЙ, журналіст, ведучий ефіру «Політклубу» на ТВі з темою «Чи може час Януковича стати кінцем епохи Кучми?»:

— Ця передача задумувалася не як політичне ток-шоу з актуальних питань та подій, а як спроба в рівній аудиторії обговорити та осмислити те, що відбувається в українській політиці, зрозуміти, чому вона саме така. Тему було обрано тому, що накопичилося очевидна кількість феноменів, котрі ми спостерігаємо в країні протягом останніх років. В першу чергу, це зневіра людей в усьому політичному класі: як у владі, так і в опозиції. Окрім того, побудова практично всієї системи влади Януковича по тих лекалах, за якими її будував Кучма — гостро президентська вертикаль, домінування силових підходів над домовленостями. Інформаційним приводом для цієї теми слугувало те, що 9 серпня був День народження Кучми. В ході програми ми спробували з’ясувати чи знаходиться країна зараз у тій реальності, яку сконструював Леонід Кучма, і коли ж вона нарешті нас відпустить.

Під час дискусії ми прийшли до висновку, що думка анонсована в темі програми має право на життя. Та система політичних відносин, яка існує зараз, багато у чому повторює контури «кучмістської» системи. Однак Кучма будував систему влади під себе: під риси свого характеру та досвіду. Віктор Янукович таких характеру та досвіду не має і тому політика перебуває в абсурдному деградаційному вигляді. При Кучмі все було набагато збалансованіше, на відміну від сучасного свавілля, котре не вписується в рамки законності та здорового глузду. Відбувається використання тих самих підходів, якими послуговувався Кучма, за умов інших особистісних характеристик людини.

Також ми розмірковували над тим, яка політика може прийти на зміну епосі Кучми. Феномен нинішнього українського політикуму полягає в тому, що в класичному сенсі — це ніяка не політика. Традиційна західна демократія будується від громадянина, котрий делегує свій голос, право вибору та погляди людям, котрі представляють його інтереси у відповідних державних органах. Партії формуються знизу, вони відкриті й їх фінансування проходить за відмінною від нашої схемою. Те, що зараз відбувається з політикою — це своєрідний «фейк» (Авт. — підробка). Тож розбудова демократії залежить від діяльності активних людей, побудови мереж структур самоорганізації — це стимулюватиме появу нових політиків у країні.

Не можу сказати про всіх, але я та ті люди, котрі прийшли на програму, були готові дискутувати з обраної теми. Лариса Олексіївна точно була готова: вона сказала нам багато цікавих думок. Що ж до суспільства, підсвідомо воно розуміє важливість обговорення таких комплексних питань. Ця потреба приходить у зв’язку із розчарування в усьому політичному класі країни. Феномен зросту рейтингу Кличка свідчить про те, що люди зневірилися у класичній парламентській опозиції. Люди, намагаючись відшукати вихід із ситуації, в якій вони опинилися, адресують свій голос партії, яка не має чіткої ідеологічної та політичної позиції чи продуманої кампанії.

В цілому, жодна дискусія не може бути вичерпною. Завжди вважалося, що якась теорія буде кінцевою однак з’являлася людина, котра її руйнувала й пропонувала натомість щось своє. Тема епохи Кучми не може бути вичерпною, адже щодалі, то більше людей до неї мусять долучатися. Ця дискусія — привід для того, щоб обміркувати процеси, які відбуваються в Україні. Ми не можемо запропонувати кінцевий рецепт. Що більше ти говориш і вербалізуєш якісь нетривіальні речі, намагаєшся розмірковувати та сперечатися, тим більше у твоїй голові кристалізується розуміння того, що відбувається. Українському суспільству не вистачає цього розуміння. Той факт, що люди «ведуться» на маніпуляції Банкової — мовне питання — свідчить про те, що вони ще не усвідомили, що відбувається в країні.