Принцип «найменшого зла»

На сакраментальне запитання, що було раніше — курка чи яйце, «вірменське радіо» відповідало: «Раніше було все»; в епоху порожніх радянських «гастрономів» це було смішно. Політичні колізії в сьогоднішній Україні веселощів не викликають, але базуються на такому ж некоректному протиставленні. «Треба якомога швидше приймати правильні закони», — кажуть одні, і це правда. «Треба насамперед створити систему, за якої виконання чи невиконання законів не стає джерелом політичної ваги чи збагачення для можновладців», — кажуть інші, і це також правда. То дві правди чи одна? Якщо дві, то мусимо для їх об’єднання терміново прийняти «Закон про чесне виконання законів». Але правда, як завжди, одна, а йдеться про її різні трактування (часто — не без особистої зацікавленості «правдолюбців»).

МАСИ І МАСКИ

Як людина, причетна до медичної науки (а сьогодні для характеристики стану і медицини, і науки можна вибирати між термінами «криза» і «катастрофа»), не відчуваю захвату від наших досягнень. А відтак — і від влади, яка за визначенням відповідає за державу. Не належу до жодної партії (і не ходжу на мітинги). Проте 24 вересня ц.р. більш як годину прожив серед пікетувальників перед приміщенням Верховної Ради.

Знаю гасла чотирьох (чи трьох з половиною) опозиційних сил, але цікавило мене особистісне сприйняття цих гасел у середовищі «протестантів». Розповім про кілька епізодів. Перший: на далеких підступах до пікету, біля пам’ятника Ватутіну, стоїть бабуся з портретом Сталіна. Ми всі не раз і не два бачили її (саме її) на екранах телевізорів, та «в натурі» — цікавіше: бабуся сперечається з дідусем (інтелігентним і обшарпаним, схожим на колишнього бухгалтера чи вчителя). «Чого ти носиш за собою цього душогуба? — запитує дідусь. — Чи ти не знаєш, що він нас мордував? Ти, мабуть, не українка». Бабуся: «Українка я, єщо большая ніж ти! Почему ти зв’язав свої очкі вєрьовочкой? Купи новиє! Гдє наша пенсія?» Якщо по правді, то пенсії запровадив Хрущов, після смерті Сталіна, але — якщо по правді — то багатьом пенсіонерам бракує грошей і на окуляри, і на багато що інше.

Другий епізод мав би потішити моє авторське самолюбство — але не потішив. Середнього віку чоловік подивився на моє обличчя і запитав: «Це ви писали в газеті «День» про армію?» «Писав». — «Ви так думаєте, що статтю хтось прочитав? Міністр чи ще хто-небудь?» — «Не знаю». «Ніхто не читав! Якби прочитали, то відгукнулися б, а вони мовчать». Звичайно, «вони» мають право не читати й мовчати, але хотілося б іншого. Та мало чого хочеться...

Третій епізод — літературна вікторина. Доцентської постави жінка запитує чималеньке коло співбесідників: «Конотопська відьма — це хто?» Усі відгукують ім’я політикеси, яка нині у сутінках, але вигулькне напередодні президентських виборів. Пані доцент переходить на «Пригоди Буратіно»: «Карабас Барабас — це хто?» На цю посаду аудиторія пропонує двох політиків, жоден з яких не має бороди. «Вона його цілує, а він їсть пироги... Хто?» Відповідь блискавична, і, маю визнати, Вона і Він угадані дуже дотепно. Про четвертий епізод поговоримо далі.

«СПИСОК ГАРАЩЕНКА»

Йдучи від Верховної Ради до метро «Арсенальна», знову бачу бабусю з портретом Сталіна; цього разу вона зовсім саменька, і її шкода — буває простота свята, а буває така, що «хуже воровства» А ось і новий персонаж: дебелий дядько продає по 30 коп. документ під назвою «330 жидів у Верховній Раді України». Більше за конституційну більшiсть... «Списки склав Михайло Гаращенко» — так написано у цьому папірці. Чи це ж він сам і приторговує? Шестикутною зіркою позначені прізвища і лідерів опозиції (В.Ющенка, А.Матвієнка, О.Мороза, Ю.Тимошенко, П.Симоненка), і прізвища тих, хто намагається синтезувати більшість (Л.Кравчука, В.Литвина, А.Кінаха, В.Пустовойтенка, В.Семиноженка, С.Тігіпка). Свою «шестикутну печатку» мають Т.Чорновіл, П.Мовчан, В.Хмара, Б.Олійник, а от проти прізвища Я.Кендзьора написано «німець» — не знаю, це має бути краще, чи гірше... Справа, зрозуміло, не в тому, наскільки «Список Гаращенка» відповідає тому, що зазначено у метриках, а в тому, що цей список взагалі існує, може мати (і — не будемо лукавити — насправді має) вплив на несвяту простоту. Національні проблеми завжди є похідними від соціальних. «Єврейські гроші» (чи «єврейські мандати») підраховує насамперед голота — матеріальна і духовна. Якщо такі настрої є і в депутатському корпусі (цього не знаю), то народним обранцям варто пам’ятати: сьогодні печатки ставиш ти — завтра їх поставлять тобі, і не на папері, а на лобі.

ОПОЗИЦІЯ ТА КОНТРОПОЗИЦІЯ

За мовними законами ті, кого більше, мають називатися більшістю, та не треба плутати філологію з політикою. За партійними списками НУ+КПУ+БЮТ+СПУ одержали більше голосів, ніж їх конкуренти з інших партій чи блоків. Це правда — як правда і те, що «списочники» і «мажоритарники» — кожен поодинці — мають однакові права у ВР. Запропонувавши перехід до «чистої» пропорційної системи, президент фактично визнав помилковість своєї колишньої позиції і своїх «вето» щодо цього. А якби й не визнав, нинішня криза у ВР є незаперечним фактом. Прихильники єднання приблизно на 2/3 складаються з «мажоритарників», опозиціонери — приблизно на 2/3 із «списочників». От і виходить 50:50 (225 на 225). А якщо навіть 228 на 222, то святкувати — смішно. І взагалі: сьогодні нема такої кількості голосів, яка б голосувальну більшість зробила політичною і морально вирівняла права мажоритарної контропозиції та партійної опозиції. Такою є ціна недосконалої виборчої системи. Ця проблема не може бути розв’язана радикально, але може сяк-так «розсмоктатися» за кількома сценаріями. Перший — приєднання якоїсь кількості «нашоукраїнців до дев’яти фракцій, які голосують «за». Формально це прийнятний варіант — морально — ні, бо всі знатимуть «хто за чим і чому пішов». Другий сценарій приєднання до дев’яти (чи восьми) фракцій переважної частки депутатів від НУ на чолі з В.Ющенком. При цьому Віктор Андрійович або одержує кабмінівський штандарт (що започатковує війни між претендентами на президентську посаду), або задовольняється чимось меншим (що тотожне політичному самогубству). За третім сценарієм В.Ющенкові дарують Кабмін навіть у випадку його неприєднання до антиопозиції, для рівноваги наситивши уряд людьми з іншої команди. Толку буде мало, зате лідер НУ матиме можливість напередодні виборів 2004 р. гучно ляснути дверима, стати остаточним опозиціонером і заробити електоральні бали. Отже: для України з трьох варіантів найгіршими є всі три. У шахах така ситуація називається «цугцванг» і передує поразці. Залишається з’ясувати, яку саме поразку наш політикум вважає найкращою. Що стосується усунення опозиції від керівництва комітетами ВР, то це блеф: такого Банкова не дозволить. А якщо це станеться, український парламент наздожене колег-білорусів. Утім, контропозиції навіть вигідно лишити комітети своїм опонентам, демонструючи широту душі і водночас голосуючи лише за ті законопроекти, за які їй потрібно.

ОПОЗИЦІЯ І ПРЕЗИДЕНТ

Домогтися обговорення у ВР загальної політичної ситуації в Україні опозиція не змогла, але змусила Президента саме про це говорити у нещодавньому зверненні до народу. Звернення має не стратегічний і навіть не тактичний, а оперативний характер і адресується насамперед Верховній Раді. Головні тези Президента: «опозиція бешкетує, але я триматимусь Конституції» (1), «від мене вимагають відставки, проте її не буде» (2), і «комуністи та соціалісти тягнуть нас назад, але вороття нема» (3). Найважливішою мені видається третя теза. І не через те, про кого в ній сказано, а через тих, про кого — ні слова. А саме — про НУ і БЮТ, про В.Ющенка та Ю.Тимошенко. Юлію Володимирівну президентом не оберуть, вважає Л. Кучма (і автор з ним згоден), тож про неї взагалі можна не говорити. А Віктору Андрійовичу пора опам’ятатися і знову прихилитися до названого батька, відцуравшись соратників, які «тягнуть назад». Сказано ж: вона його цілує, а він їсть пироги... Антикомуністична риторика, здається, вже вичерпала себе. Однак у зверненні до народу може знайти корисну пораду П.Симоненко і повернутися у теплу псевдоопозиційну нішу (чого ніколи не зробить О.Мороз). Проте... Мітинги на майданах, пікети біля ВР, блокада УТ-1, ЗМОПівці мало не у приймальні Президента надихають багатьох «протестантів»...