ПРИПИНIТЬ, НА БIСА, КЛЯСТИСЬ НА КРОВI...

І все-таки на що сподівається лідер вітчизняного правового нігілізму, котрий не приховує розчарування, коли дані йому обіцянки не виконуються? Відповідь ми почули з вуст самого Л.Кучми — у зв’язку з відставкою гендиректора ЧАЕС С.Парашина. «Вони кров’ю розписувалися, що зроблять усе...» Слова не «хрещеного батька», не «пахана» — гаранта й арбітра нації. Система цінностей, механізм реалізації влади, заради якої знищення правового поля видається не просто допустимою, а цілком необхідною умовою.

Не минуло навіть відпущеного місяця після вимоги Леоніда Кучми про насильницьку «партизацію» системи виконавчої вертикалі, як гарант оголосив про намір замінити 90% голів місцевих державних адміністрацій. Наскільки відомо, ніякого аналізу партійної належності губернаторів Президент не проводив, а просто повідомив приголомшену публіку: мовляв, губернатори «обіцяли одне, а робили інше».

Що й коли обіцяли Президентові голови місцевих адміністрацій — можуть лише здогадуватися політичні спостерігачі, котрі пам’ятають про засідання Ради регіонів під керівництвом Л.Кучми напередодні виборів. На ньому, як відомо, Президент обіцяв, що підсумки кампанії підіб’є на засіданні Ради нацбезпеки та оборони в середині квітня, й намісники відповідатимуть персонально. Проте в середині квітня ніякого присвяченого результатам виборів засідання РНБО помічено не було, а був, повторимося, «наказ» про загальний партійний призов державних чиновників. Тоді цей «наказ», попри всю свою неконституційність, міг принаймні справити враження прозріння Президента стосовно ролі політичних партій. Але й це виявилося помилкою...

Отож, цілковита зміна кадрового складу виконавчої вертикалі, сформованої після ухвалення Конституції. Коли це — не чергова капітуляція Президента, у даному випадку перед неможливістю реалізувати свою мрію про сильну виконавчу вертикаль — то що? Можливо, ще неприємніша річ: самодискредитація інституції президента як «відділу кадрів» виконавчої влади, адже нині звільнюваних губернаторів призначав не хто інший, як сам Л.Кучма. До речі, намір Кучми майже повністю поміняти вертикаль спростовує його особисті постійні скарги на «коротку лаву запасних». Схоже, Президент вірить, нібито черга охочих посидіти в надаваних ним кріслах не лише нескінченна, а й поповнюється все більш відданими йому людьми. Можливо, Президент має рацію хоча б у цьому?

Щодо охочих — безсумнівно, має. Щодо відданих — ні. І не тому, що особисто Леонід Кучма не може як людина і глава держави сподіватися на добре до себе ставлення з боку чиновників. Сподіватися може, а розраховувати — ні. Принаймні першопричина, з якої нині приречені на відставки губернатори щось комусь обіцяли, а робили інше — перебуває за межами особистої привабливості Леоніда Даниловича. Але породжена, безсумнівно, ним самим. Річ у тому, що, як уже не раз доводилося відзначати, Президент заблокував ухвалений парламентом конституційний закон про місцеві держадміністрації. Тож сама по собі вертикаль — абсолютно незаконна, а її «елементи» — місцеві держадміністрації — не мають найменшого права керувати областями й водночас не несуть ані найменшої відповідальності за результати своєї діяльності. Не дивно, відсутність відповідальності перед законом удесятеро збільшує вакуум відповідальності перед гарантом Конституції, котрий сам зруйнував уже створене правове поле функціонування місцевих держадміністрації. До речі, посилання на те, що й без спеціального закону систему місцевих адміністрацій регулює безпосередньо Конституція, безпідставні: призначаючи та звільняючи губернаторів, Президент зовсім не спирається на рішення Кабміну, якому, за Основним законом, підпорядковано адміністрації. Та й хіба до місцевої адміністрації Кабміну, який сам висить на волосинці... Проте хто виключив можливість того, що після масових звільнень у такому ж масовому порядку «маври», котрі не вельми задовільно для Кучми зробили свою справу, не завалять Президента позовами про незаконне звільнення? Посіявши вітер, Президент пожинає поки що не бурю, а лише затишшя перед бурею, повноцінний «урожай» очікується, ясна річ, безпосередньо під час президентських виборів. Тут доречно згадати про далекоглядність парламенту, який облишив спроби подолати вето Президента на закон про місцеві держадміністрації, справедливо вважаючи, що бумеранг, запущений Л.Кучмою, уже летить у зворотному напрямі.

І все-таки на що сподівається лідер вітчизняного правового нігілізму, котрий не приховує розчарування, коли дані йому обіцянки не виконуються? Відповідь ми почули з вуст самого Л.Кучми — у зв’язку з відставкою гендиректора ЧАЕС С.Парашина. «Вони кров’ю розписувалися, що зроблять усе...» Слова не «хрещеного батька», не «пахана» — гаранта й арбітра нації. Система цінностей, механізм реалізації влади, заради якої знищення правового поля видається не просто допустимою, а цілком необхідною умовою.

Втім, оцінка морального боку цієї системи цінностей і механізмів у жорстокий період «перехідного періоду» могла б залишатися неактуальною, будь сама система ефективною. Сьогодні ми є свідками того, як, переконавшись у недостатності простих «клятв на крові», Президент намагається змонтувати переконливий каральний механізм, що, як у пристойній зоні, забезпечував би неминучість розплати «зрадників» і повчальний страх їхнім наступникам. І минулі, й наступні кадрові перестановки в силових відомствах (спростування чуток про які лише на деякий час відстрочує їх реалізацію), убивство В.Гетьмана, після якого другий резонансний злочин — вибух на стадіоні «Шахтар» — завершується виявленням трупів виконавців (прозора установка на результат і «справи Гетьмана», що лише посилює переляк тих, на кого й було розраховано)... Указ про заходи щодо боротьби з корупцією, що спрямовані переважно проти партійних фінансів, депутатського й (!) суддівського імунітету. Указ про «податкову заставу» на майно бюджетних боржників. Розкриття анонімних рахунків. Залякування членів Кабміну відставками з наступним притягненням до кримінальної відповідальності за нецільове витрачання коштів...

Чи спрацює? На жаль, ні. Причини ті самі: у системі «кривавої кругової поруки» роль «хрещеного батька» мусить бути не менш, якщо можна так сказати, чистоплотною, ніж у нормальній цивілізованій системі влади — якщо по відношенню не до всього суспільства загалом, то хоча б у колі «сім’ї». Здається, від цього й походить звання «авторитет». Але Президент, котрий, зустрічаючись із депутатами-бізнесменами, які зізнаються, що вклали в мандати по 1 млн. доларів (судячи з усього, не відбитих у передвиборних фондах), вимагає від них створення пропрезидентської фракції, а наступного дня видає антидепутатський «антикорупційний» закон, ні про яку пропрезидентську силу в парламенті не може навіть мріяти. Розкриття анонімних рахунків і, водночас, підготовка до відкриття офшорних «вільних економічних зон» у Ялті й Донецьку не можуть гарантувати належного страху й покірності. Загроза розправи з нечистоплотними чиновниками в уряді — й система перманентних переміщень з посади на посаду, яка дає змогу кожного певного моменту зре ктися відповідальності за діяння річної давності. З іншого боку, постійні кадрові чистки, зокрема й у силових органах, можуть мати певний ефект лише при виконанні всіх, а не частини заповітів Маккіавеллі: не знищивши Ягоду, неможливо встановити «єжовщину», а не ліквідувавши її, не можна переходити до «беріївщини». Хоч би як цинічно це звучить, в Україні немає, і, мабуть, неможливо створити систему «утилізації» кадрів, які відслужили Президентові, а суто український досвід Чорнобиля повчає: «відходи» найдешевшого виробництва виявляються найдорожчим покаранням.

Отже, не вельми важко констатувати: Президент Кучма дивовижно послідовно займається саме тим, за що незадовго до виборів дорікав О.Мороза, — зруйнуванням виконавчої влади. Не можна сказати, що таке заняття народообраного гаранта, котрому залишилося півтора року до виборів, слід віднести в актив парламентаризму. Навіть якщо Президент, уже усвідомивши неминучість своєї поразки, просто «спалює за собою мости», аби не дісталися новому главі держави, — йдеться про підрив державних устоїв. А на тлі залучання до внутрішньої політики України таких фігур, як Б.Березовський і Р.Вяхірєв, — втрачає свою риторичність питання про те, чи може Президент країни бути національним зрадником (питання, що його незадовго до чуток про свою можливу відставку поставив сам В.Горбулін).

Певна річ, поліпшити ситуацію кількома консолідованими голосуваннями по законам про адміністративну реформу зможе новий парламент — якщо сам існуватиме. Про зроблене для ліквідації парламенту сказано більше ніж досить. І тепер, аби зрозуміти, наскільки далеко зайшов руйнівний процес і наскільки грунтовно його забезпечили різні виконавці, необхідно знати лише одне: чи клялися «на крові» перед Президентом члени Верховного Cуду, котрі 11 травня вирішать з подачі ПСПУ питання про легітимність виборів у багатомандатному окрузі, а відтак — і про долю нового парламенту, а відтак — і про долю всієї нашої влади в Україні. Той факт, що слухання справи призначено саме на 11 травня, підказує: «на крові» хтось таки клявся. Та чи спрацює механізм страху в судовій системі? І хто потім урятує виконавців, якщо таки спрацює?