Реінкарнація ГУЛАГу — виклик усім нам

ГУЛАГ у Росії нікуди не подівся. Він хіба що зменшився у розмірах, на якийсь час зачаївся, а за президентства Путіна розпочав відновлюватися. І нехай ідеться не про масштаби, а про традиції, але це не менш страшно і не менш небезпечно — передусім для самої Російської держави та її громадян.

Такий висновок випливає не тільки з опублікованого цього тижня в Інтернеті та широко обговорюваного листа Надії Толоконникової, засудженої на два роки ув’язнення в колонії учасниці панк-групи Pussy Riot, а з усього того, що відбувається з російською юстицією. Бо реально система ГУЛАГу включала не лише пенітенціарні заклади, тобто в’язниці та табори. Вона починалася з безглуздих на перший погляд та брутально проведених арештів, далі продовжувалася у формі неправедних судів і виливалася у фізичне і моральне знищення в’язнів за допомогою не тільки широчезного спектру засобів, які використовувало табірне начальство, а й суспільної думки, сформованої підконтрольними владі мас-медіа. Погляньмо під цим оглядом на «болотну справу», на «об’єктивність» російського провідних каналів телебачення, коли вони ведуть мову про опозицію, на стилістику затримань незгідних із владою по всій Російській Федерації, на численні повідомлення правозахисників про тортури в поліції — і муситимемо зробити висновок, що описані в листі Толоконникової реалії (підтверджені, зокрема, членом Ради з прав людини при президенті Росії Іллею Шаблінським) є тільки однією із складових системи. Тієї системи, яка мала піти в небуття з падінням СРСР...

Натомість, як пише Толоконникова, «Мордовия встретила меня словами замначальника колонии подполковника Куприянова, который фактически и командует нашей ИК-14: «И знайте: по политическим взглядам я — сталинист». Цими самими словами зустрічали у брежнєвські часи й українців — політв’язнів мордовських таборів. Тодішніх начальників давно немає на почадах, але їхні вихованці та спадкоємці знову вилізли на сонце і більше не вважають за потрібне приховувати свої погляди та методи. Все — давно знайоме з табірних спогадів в’язнів 1930-х, 1940-х, 1950-х, 1960-х, 1970-х... «Для поддержания дисциплины и послушания широко используется система неформальных наказаний: «сидеть в локалке до отбоя» (запрет на вход в барак — осень, зима ли; во втором отряде, отряде инвалидов и пенсионеров, живет женщина, которая за день сидения в локалке отморозила себе руки и ноги так, что пришлось ампутировать одну ногу и пальцы рук), «закрыть гигиену» (запрет подмыться и сходить в туалет), «закрыть пищевую каптерку и чайхану» (запрет есть собственную еду, пить напитки). И смешно, и страшно, когда взрослая женщина лет сорока говорит: «Так, сегодня мы наказаны! Вот интересно, а завтра нас тоже накажут?» Ей нельзя выйти из цеха пописать, нельзя взять конфету из своей сумки. Запрещено. Мечтающая только о сне и глотке чая, измученная, задерганная, грязная, осужденная становится послушным материалом в руках администрации, рассматривающей нас исключительно в качестве бесплатной рабсилы».

До речі, практично ту саму мету мала й адміністрація нацистських таборів: позбавити в’язня власного «я» і перетворити його на «ідеального виконавця» (термін австрійського психолога Бруно Бательгейма, який пройшов усі кола табірного пекла за Гітлера). Ясна річ, сталіністи з числа керівників таборів у Мордовії досвід нацистів спеціально не вивчали, освіта не дозволяла. А от нацисти вивчали близький їм за духом досвід ОГПУ — НКВД та ГУЛАГу...

«Основная моя претензия к начальству — то, что они заставляют людей молчать. Не гнушаясь самыми низкими и подлыми методами, — пише Толоконникова. — Из этой проблемы вытекают все остальные — завышенная база, 16-ти часовой рабочий день и т.п. Начальство чувствует себя безнаказанным и смело угнетает заключенных все больше и больше... Единственный шанс — обратиться с жалобой через родственников или адвоката. Администрация же, мелочно-мстительная, использует все механизмы давления на осужденного, чтобы тот понял: лучше от его жалоб никому не будет, а будет только хуже. Используется метод коллективного наказания: ты нажаловался, что нет горячей воды — ее выключают вовсе». Наскільки я пам’ятаю, застосування принципу колективної відповідальності було одним із пунктів звинувачення нацизму на Нюрнберзькому процесі...

А як оцінити те, що коїться в колонії, де утримують іншу учасницю Pussy Riot Марію Альохіну? Там штатний психолог Ірина Никодимова у своїй характеристиці на ув’язнену рекомендувала адміністрації «добиватися визнання засудженою провини у злочині, каяття у скоєному». Про це повідомила адвокат Ірина Хрунова, яка представляє інтереси Альохіної. На щастя, ця колонія розташована у Нижньому Новгороді, й адміністрація там більш обережна, отож не поспішає виконувати такі рекомендації. А от від Толоконникової одразу ж керівництво колонії вимагало визнати провину.

...У Москві та інших містах Росії у ці дні проходять акції на підтримку Надії Толоконникової і проти реінкарнації ГУЛАГу. Такі акції вже виходять і за межі Російської держави, а відтак вони похитнуть спробу Путіна постати перед Європою в ролі захисника «християнських цінностей». Що ж, тендітна 23-річна жінка змогла зробити і це, руйнуючи «експортні варіанти» чинного режиму, але головна її мета була, образно кажучи, в іншому, викликавши вогонь на себе, донести правду про оновлений ГУЛАГ та полегшити долю тих сотень ув’язнених жінок, які перебувають з нею в одній колонії, а в ідеалі — всіх новітніх російських табірників, бо їх не просто карають за злочини, реальні чи вигадані «найсправедливішим на світі судом», — їм ламають все людське, нищать їхні душі. У цьому сенсі лист Надії Толоконникової, поза сумнівом, адресовано й усім нам.

ЦИТАТА «Дня»

Максим Кононенко, журналіст:

«Але ще більше, ніж все це описане в листі Толоконникової... пекло, мене вразила реакція людей на цього листа.

«Виступати проти системи й закону, а потім закликати до дотримання закону???» «Кожен обирає собі долю сам, і під час бою вискакувати з окопу й кричати противникові на іншому боці — що ви робите, не стріляйте, адже тут люди, принаймні безглуздо». «То в цьому й полягає покарання. У позбавленні волі. У несвободі. Примус. Дресирування тварини-людини, яка повинна потім здригатися й мочитися. А як ще?»

Це сказано російськими людьми, до того ж не якимись недоумкуватими люмпенами, а написано на Facebook людьми принаймні з вищою освітою і високооплачуваними професіями. Зізнаюся, мені дуже рідко буває соромно за те, що я — росіянин. А ось коли я читав коментарі до листа Толоконникової — мені було соромно. Не за державу прикро, а за країну.

Адже навіть якщо взяти до уваги, що в багатьох особиста неприязнь до автора листа і до того, що вона робить, — але ж це лист, ще раз повторю, не про неї. Це лист про те, що прямо зараз там сотні наших жінок піддають абсолютно нестерпним тортурам і приниженню. І поки наші освічені й успішні чоловіки пишуть, що цим пропащим жінкам по слузі, і що замало буде, і що треба ще — поки чоловіки все це пишуть, один 23-річний в’язень встає замість всіх цих чоловіків і викликає вогонь на себе.

Саме в цьому й полягає відповідь на запитання, навіщо ця вперта, яка весь час шукає неприємностей на свою чудову дупу дівчина за 160 днів до закінчення терміну раптом так відверто лізе у пляшку».

izvestia.ru