Рік Катастрофи і Тріумфу

«День» традиційно підбиває підсумки року, що минає. 2014-й точно був особливим — багато трагедій, переосмислення, змін, які змусили нас зазирнути в свою новітню історію — чому так сталося? Які прогнози на майбутнє? В інтерв’ю з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною. 

 «ЦЬОГО РОКУ МОЖНА ПІДБИВАТИ ПІДСУМКИ МІНІМУМ ЗА ДВАДЦЯТИРІЧЧЯ. 1994 — 2014 рр. — ЦЕ ПЕРІОД ПОВНОГО ЦИКЛУ...»  

— Ларисо Олексіївно, які б Ви підбили підсумки року? 

— Уперше в новітній історії відбувся такий поворот, коли під кутом видно увесь наш шлях. Цього року можна підбивати підсумки мінімум за двадцятиріччя. 1994 — 2014 рр. — це період повного циклу. Від зародження кланово-олігархічної системи (яка була зовсім необов’язковою для України), до початку її краху, який водночас став великим потрясінням для країни. Ми опинилися у вогні зі втратою територій, смертями тисяч людей. Система потроху вмирає, але її «гангренозний хвіст» ще тягнеться і прагне інфікувати майбутнє. Все залежатиме від того, наскільки ми точно оцінимо те, що з нами відбулося за ці 20 років   — де ми розійшлися зі своєю якісною альтернативою, які можна засвоїти уроки, на чому потрібно стояти непохитно?.. 2014-й рік      — був роком катастрофи і тріумфу, бо певним чином життєздатність українського народу і його глибинна сила проявилася так, що  стало очевидно: на авансцену світової історії вийшов новий український типаж.  

— Ви неодноразово наголошували, що «1999 року був президент, але не було народу, а 2004-го був народ, але не було президента». Після подій 2013 — 2014 рр. уже минуло достатньо часу, щоб проаналізувати -чого або кого сьогодні не вистачає?

— 1995 року, ще напередодні всіх кланово-мафіозних конструкцій, я сказала: «Не для того ми втікали з табору, щоб потрапити в «малину». Я хотіла б це повторити, бо так, на жаль, сталося. Ми потрапили в «малину» з усіма законами злодійського світу — жорстокими і цинічними анти-правилами. У нас навіть медіа були, як стінгазети «малини». Всі ці роки, коли незміцнілий національний організм, який тільки випав з хижої пащі імперії, був абсолютно незахищений — українське суспільство було піддано розтлінню. Його свідомо розбещували під лицемірним гаслом — така нібито була у нас «суспільна угода між верхами і низами», — як казав тоді один відомий медіа-діяч.

Ще тоді я категорично цьому заперечувала. Не було жодної такої угоди — її просто нав’язали. Тому що верхам потрібно було привласнювати пострадянське майно і красти мільярди, а інші повинні були жити в умовах, коли всі пов’язані хабарами або «зарплатами в конвертах». Усе це робилося заради того, щоб знищити на перспективу будь-яку альтернативу. Людей, які могли сказати потім:  «я в цьому не брав участі». Ще тоді ми бачили застосування правосуддя під мафіозним гаслом: «Друзям усе, ворогам — закон!» Скільком людям поламали хребти в прямому і переносному сенсі. В принциповому сенсі вціліло небагато людей, які непохитно й окремо стояли на своєму. І те, що цього року ці голоси лунали сильніше, є вельми добрим знаком. Прояв позиції на TV, зокрема на «1+1», можна пояснювати як завгодно, зокрема, міжклановими суперечками чи бізнес конфліктами, але головне, що зараз правда має шанс зазвучати.

ПЛАКАТ АНДРІЯ ПРИЙМАЧЕНКА З ВИКОРИСТАННЯМ ФОТО ЕРA/UPG

Усі ці протиріччя тривали довго, отруєння було настільки системне, що багато людей сьогодні не можуть згадати — а як же воно було інакше? Тому в тих, хто це пам’ятає, є особливий обов’язок — вселяти віру в слабших. Має бути зв’язок тих, хто вцілів тоді і з молодими зараз, щоб не допустити реваншу, нової контрреволюції.

...Справді — 1999-го був президент, але не було народу, а 2004-го був народ, але не було президента. Потім якийсь тривалий час не було ні президента, ні народу... А зараз важливо, що ми побачили той український народ, який справді заслуговує на кращих керівників. Але для цього доведеться ще дуже багато попрацювати, зокрема і над модернізацією національного характеру.

З цілком природних причин у радянський час могли терпіти міф про козацтво. Проте було абсолютно знищено інтелектуальний і аристократичний тренди. Ми бачимо це з сьогоднішнього українського парламенту. Хоч яким би був сильним пафос Майдану, без політичного представництва буде нелегко. Треба культивувати розумних представників власного народу. Так, ми можемо тимчасово запросити іноземців, хоча в цьому я бачу більше маневру, ніж бажання провести якісні зміни, але нам треба думати на майбутнє — як досягти інтелектуального, аристократичного тренду, не протиставляючи його народному.

— Ви зазначили, що  під час останніх подій, які пережила Україна, на авансцену вийшов новий український типаж. А чи представлено його в політиці?

— Були Люди Майдану, а були Люди Сцени Майдану. Так от, люди Майдану в основному — на фронті. А люди сцени Майдану — в парламенті. Але прообрази формування чогось нового в парламенті теж є. Мені здається, що не можемо ми відразу бажати ідеалу, головне побачити крайку живого і посилювати її. Усі, кого ми маємо сьогодні при владі, формувалися у збоченій системі координат. І ми не можемо вимагати, щоб «карликова береза» стала «мачтовою сосною». Повинні бути достатньо терплячими, але й безкомпромісними.

Поки що, звичайно, ми не бачимо, що наші політики це розуміють. Про це свідчать документи, які вони готують. Наприклад, в Коаліційній угоді гуманітарна політика і культура — на останньому місці. Але ж саме відсутність гуманітарної політики й привела зокрема Україну до катастрофи. Я абсолютно переконана, що не можна заощаджувати на культурі. Знаєте, чим складніша буває ситуація в родині, тим більш накрохмаленою має бути скатертина на столі. Це — український стиль. Не можна опускатися, не можна сіяти зневіру... Треба більше виробляти — світла, добра, теплоти... і роздавати це. У нас просто немає варіантів. Адже у світі в Україну вірять дуже багато людей. Ніколи наша країна не мала такого шансу показати себе з найкращої сторони, як нині.

Відторгнення територій я вважаю катастрофою. Тому що політики України не мали права дозволити собі такий результат. Якби ж цьому не було альтернативи... Вона була... Росія як дуже небезпечний і підступний ворог зараз значно ослабла, але намірів своїх не полишила. Україна часто вигравала завдяки мужності та героїзму своїх людей. Але і програвала — не на полі битви. А в кабінетах. Важливо пам’ятати слова Юрія Шевельова про трьох ворогів: «Москва, провінційність і кочубейство». Їх треба обов’язково знати всім українським політикам, більшість з яких про Шевельова навіть уявлення немає. Ці три вороги й досі присутні. Потрібно розуміти, як із цим боротися. На кожен із цих викликів має бути своя програма дій. Колись один відомий політик казав, що перш ніж стати президентом, потрібно вивчити причини всіх поразок, за яких Україна втрачала незалежність.

«ВІЙНА ВОДНОЧАС СТАЛА ВЕЛИКИМ ШАНСОМ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ ПЕРЕТВОРИТИСЯ В УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ БІЗНЕС»

— Проблема двадцятиріччя зокрема полягала в способі заробляння грошей. Сьогодні ми прийшли до того часу, коли треба вчитися роботи це по-іншому. Як зробити так, щоб перевести тих, хто заробив великі гроші, на цивілізовані рейки? Який ваш рецепт?

— У нас під час протиприродних стосунків влади з бізнесом виросли не бізнесмени, а мутанти. Сьогодні деякі з них вже відчувають цей тягар і певним чином страждають від нього. Якби була можливість повернутися в часі, можливо, вони б і діяли інакше — стали б цивілізованими бізнесменами, а країна сьогодні не горіла б у вогні. Хоча це і виглядає парадоксально, але сьогоднішня пожежа якраз і покликана камуфлювати як український олігархат, так і злочини путінського режиму. Проте, війна водночас стала і великим шансом для українських олігархів перетворитися в український патріотичний бізнес. Ті, хто ним скористався, — перші в черзі за індульгенцією, а хто не скористався            — ризикує.

Проблема полягає в політичній волі керівництва — чи відчуває воно цей смертельний виклик. Те, що для нас багато років здавалося очевидним, і те, що ми пояснювали Кучмі, Ющенку, Януковичу, було зрозуміло, як два по два. Але виявляється, їм це було не тільки не зрозуміло, вони живуть в іншому понятійному світі. Сьогодні ми знову апелюємо до всіх розумних і кажемо — друзі, впливайте, адже якщо вони не використають цей шанс, країну «розберуть на запчастини». Так, ми маємо непоганих сусідів на заході й півдні, але це до тієї пори, поки ми стоїмо на ногах. А стоїмо ми зараз невпевнено. Тому треба зрозуміти, що бізнес, який стає цивілізованим, патріотичним, відповідальним, — це наш єдиний вибір. Президент сам сказав, представляючи генерального прокурора, про друзів за рецептом Лі Хуан Ю: «Почніть із того, що посадите трьох своїх друзів. Ви точно знаєте, за що; вони знають, за що, і народ вам повірить». Можна, звичайно, багато разів це повторити, але якщо нездатний це реалізувати, значить, буде назрівати нова революційна ситуація.

У певній мірі ми сьогодні маємо таку ситуацію: з одного боку, Революція Гідності, а з другого — контрреволюція приниження. Якщо ви повністю переходите під управління МВФ, значить, ви абсолютно не здатні оплачувати фінансові проблеми. Запрошення іноземців до влади свідчить про те, що у владі невдумливо ставляться до свого минулого і не бачать своїх реальних резервів — людей, які знають і вміють. Потрібні надзусилля, щоб запросити своїх? Це буде надзвичайна команда, яка розуміє всі ризики. Ми не віддаємо переваги якомусь олігархові, розуміючи, що з бурхливої піни 90-х не народилася Афродіта. Але ми також розуміємо, що ті з них, хто допомагає Збройним силам, добровольчим батальйонам, хто взагалі підвів риску під своїм минулим, — це перша перепустка в майбутнє.

— Ці олігархи в переважній більшості є ще й медіа-власниками. Їхні канали по— різному висвітлювали події під час Євромайдану. Ще в лютому ви поставили важливе запитання: «Чи бачимо ми перемогу Майдану в ефірній сітці мовлення?» Завершується рік, і, попри наявність кількох знакових проектів, наприклад, «Хоробрі серця» («1+1»), чи можна сказати, що ТБ адекватно відреагувало на вимогу часу?

— Не в повній мірі адекватно, але  певні зміни відбулися. У стилістиці деяких каналів щось «маякнуло», проте небагато. «Хоробрі серця» тут, звісно, зробили великий прорив.

Варто підкреслити, що наприкінці року «1+1» зарядив серію політичних програм, які гостро відгукнулися на давно покинуту тему вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Відсутність резонансу серед громадськості показує, що, незважаючи на революційні сплески, українське суспільство залишається недостатньо активним у ключових питаннях. І це невипадково — багато зусиль було витрачено на відволікаючі маневри, на захаращення інформаційного простору другорядними речами, створення симулякрів в банальний підкуп.

У кожного з олігархів у арсеналі з’явилися не тільки «кріпосні театри» — свої медіа-структури, політичні партії, а й «моральні авторитети», власні вирощені громадські активісти... Як тут розібратися громадянинові? Кожного разу в нього є ризик підірватися на цих «експертних полях», адже ти бачиш по телебаченню людину, яка справляє на тебе добре враження, але ти не знаєш усього, що відбувається під столом гри. 

Я дуже не люблю, коли кажуть, що Європа втомилася від України, або ось, приміром, недавно один експерт сказав, що «Україна веде себе як підліток, який відривається від батьків». Ці люди абсолютно не в тих словах і термінах описують українську ситуацію. Як мені здається, це через те, що вони живуть в абсолютно паралельному житті по відношенню до того, що собою являє українська історія.

У «Дні» ми не лише критикували пострадянську державну прибудову, яку, зрештою, пограбували й підпалили, а й у той же час намагалися спроектувати надійну будову для майбутнього. Показували, що у фундамент потрібно взяти «уціліле» з усіх періодів нашої історії. Водночас новими інструментами — ми недаремно кажемо, що наша газета у форматі 7D, — ми маємо створювати нову реальність. Вчитися у світу всьому новому, сучасному позитивному, не забуваючи про модернізацію національного характеру. Адже ми занадто довго були в тому стані, коли нам навіювали лжеміфи про нас. Ми повинні від них очиститися. Зрозуміти себе.

...Я часто згадую епізод зі старого фільму про Попелюшку, коли зла мачуха, їдучи на королівський бал, наказувала їй: «Прибери в комнатах, вымой окна, натри пол, выбели кухню, выполи грядки, посади под окнами семь розовых кустов, намели кофе на семь недель и... ПОЗНАЙ САМОЕ СЕБЯ!» Так от оце «познать самое себя» — надзвичайно корисна річ. Попелюшці цього не треба було, бо вона собі не зраджувала й точно була в тому образі, який їй був потрібен. Це й привело її до життєвого успіху. А Україні це потрібно, і вона цього ще не зробила. Вона вже переробила все, що було потрібно, і навіть більше. Але себе не пізнала. А як пізнає, неодмінно буде на «балу».

«МУЖНІСТЬ І МУДРІСТЬ — ДВА БАЖАНІ КРИЛА ДЛЯ КРАЇНИ. МУЖНІСТЬ Є, А МУДРІСТЬ ТРЕБА НАРОСТИТИ...»

— Часто наші експерти і політики цитують вас, не посилаючись на авторство. Наприклад, вислів: «Донбас віддали в лізинг», який, на мою думку, чи не найточніше описує ситуацію, яка призвела цей регіон до того, що ми маємо зараз, я вже чув, як мінімум, від чотирьох людей... Я б хотів, щоб ви зараз продовжили думку. Чи реально і за яких умов повернути Донбас?

— Тема Донбасу дуже болюча передусім тим, що це — колективна вина. За точку відліку я завжди беру не те, що в радянський час у цьому регіоні вирощували думку: «Шахтарі — це особливий народ». Так. Це було. Їм багато платили. Їх постачали краще. Бо тоді був такий ресурс, така структура. Культивувався пролетаріат. Але все ж таки ці люди 1991 року прийшли на референдум. І з цією своєю пролетарською простотою сказали — ми не хочемо бути з Москвою, а хочемо бути з незалежною Україною. Так сказали і в Криму. І далі  цей «кредит» надійшов на рахунок Кравчуку, меншою мірою, а найбільшою — Кучмі, який з 1994 року і до сьогодні ніяк не може відчепитися від України, потім — Ющенку, Януковичу.

Засудити колишніх правителів буває дуже складно, тому що це означає дати оцінку самому собі. Я в багатьох людей питала: ви розумієте, що ті, хто голосував за Кучму 1999 року, вибрали війну? І навіть якщо вони це розуміють, то не хочуть про це говорити...

Ключові питання Донбасу було покинуто давним-давно... А над людьми, які могли дати йому зовсім інший шанс, вчинили розправу. Тут не можна обминути тему вбивства Євгена Щербаня. Це політичне вбивство стало детонатором ланцюга нещасних подій...

Коли вже говорити про цю драматичну відповідальність за Донбас, то варто сказати, що це сталось через помилки, які було допущено всіма політиками при владі в Україні. Тому нині потрібна політична мудрість, щоб встановити контроль над цими територіями. Якщо не мати в голові плану реінтеграції, не запропонувати плану спільного життя, то відцентрові сили Донбасом не закінчаться.

З другого боку, якщо ми будемо здатні відтворити все краще, потрібна висока точка «збирання». Почати з часів звичаєвого права, Магдебурзького права, помножити на енергію молоді, нових характерів, які проявили себе, захочуть знову бути з нами і Крим, і Донбас. Я абсолютно у цьому впевнена.

— Ви якось сказали, що для вас 2014 рік певною мірою є роком «полегшення», тому що всі ваші найстрашніші прогнози вже збулися. Все що ви відчували, що має статися, і про що намагалися попередити, застерегти, сталося. Але що, ви відчуваєте зараз?  Який ваш прогноз на 2015 рік?

— Ми в гострому піке. Якщо ми вже «врізалися», то це означає, що нам треба підніматися. Тренуватися. Спочатку тоненьку книжечку прочитати. Потім трошки товщу...

— А потім «Силу м’якого знака». 

— Так. (Сміється.)

Обнадіює те, що суспільство виявило видатну життєздатність. Треба перемішати середовища — середовище мужності з середовищем розумного. Мене дуже тішить і зворушує, коли я бачу, що наші хлопці на блокпостах читають газету «День». І це не лише тому, що їм там взагалі немає що читати. Вони самі говорять, що вони б і не читали треш і попсу, тому що там ти стоїш на стику життя і смерті... Треба зрозуміти, що там люди не хочуть того, чим у нас завалено 90% ринку.

Я думаю, що прямого прогнозу немає, як немає прямих передумов для раптової зміни. Невипадково 2015-й рік ми у «Дні» назвали роком Ярослава Мудрого і присвятили 1000-літтю його успішного правління. І, звісно ж, аурі мудрості, у зв’язку з цим. Мужність і мудрість — два бажані крила для країни. Мужність є, а мудрість треба наростити...