...Робота для обох сторін

Українській незалежності — 20. Нашій газеті — 15. А отже, три чверті свого повнокровного життя країна прожила з «Днем». Наші читачі знають, що з принципових для країни питань «День» завжди мав власну обѓрунтовану позицію.

Напередодні виходу святкового номера ми не могли не поспілкуватися з людиною, яка брала активну участь у розбудові Української держави і яка добре обізнана з тривалим шляхом становлення газети «День».

На початку 1990-х рр., коли закладався фундамент державності, Євген Марчук стояв біля витоків створення Служби безпеки України, яку очолив 1991 року, згодом він обіймав високі посади в органах державної влади, у тому числі й посаду прем’єр-міністра України.

Чи такою уявлялася Україна двадцять років тому? Який сьогодні стан національної безпеки України? Чи треба вчитися суспільству? Який вплив мав «День» на формування якісного інформаційного простору в Україні? Говоримо з Євгеном МАРЧУКОМ.

— Євгене Кириловичу, не так давно Українська держава святкувала двадцяту річницю незалежності. Якщо пригадати ті часи, то чи такою ви собі уявляли Україну через двадцять років? З якими викликами ми впоралися, а з якими — ні?

— Спершу про виклики, які нам вдалося подолати. По-перше, найголовніше те, що Україна безкровно пройшла через ГКЧП. Тут є велика заслуга не так політиків, як народу, його мудрості і традиційності. Це дуже важливо, що наша країна пройшла такий небезпечний перелом без крові. Чому я це підкреслюю? Тому що в Україні розташовано три найбільші в Радянському Союзі військові округи. Трохи більше мільйона людей зі зброєю. Усе це величезне «господарство» було підпорядковано безпосередньо Москві. Це був дуже серйозний виклик, навіть можливої громадянської війни.

По-друге, Крим. Те, що півострів залишився в складі Україні, а була реальна небезпека його втратити, — це черговий виклик, з яким ми впоралися. Звичайно, завдяки зусиллям багатьох людей і структур. Мені також довелося докласти чимало зусиль для розв’язання цієї проблеми. У цьому контексті пізніше Україні довелося пройти небезпечні конфлікти навколо острова Зміїний і острова (коси) Тузла.

Особлива небезпека із серйозним потенціалом була пов’язана з конфліктом, спровокованим російською стороною навколо Тузли 2003 року. Гострота спору мала свою небезпечну особливість через те, що до місця конфлікту вже підтягнули військові структури. Конфлікт назрівав на кордоні двох сусідніх держав, які, здавалося б, були стратегічними партнерами. Жоден аналітик в Росії, Україні, Європі чи в світі, навіть в дуже віртуальній схемі, не міг спрогнозувати такі події. І це дуже добре, що нам вдалося їх владнати. Я пам’ятаю, росіяни тоді навіть трохи образилися на мене, тому що я сказав, що російська політика може бути непередбачуваною щодо України. Більше того, я заявив, що це добре, що конфлікт відбувся, тому що він провчив усіх, враховуючи тодішнього президента України. Конфлікт показав, що в сучасному світі будь-який партнер, навіть такий дружній, як Росія, завжди залишається конкурентом — економічним, політичним, а коли ситуація загострюється, і воєнним.

По-третє, вдалося доволі швидко розв’язати проблему ядерної зброї в Україні. Це питання складне для поверхового розбору, але для експертів воно зрозуміле. Ішлося не тільки про без’ядерний статус України, а про гарантії для України, про утилізацію залишків від 43-ї ракетної армії, про компенсацію за ядерну зброю у вигляді ядерного пального для атомних електростанцій тощо.

По-четверте, вдалося досить швидко (за чотири-п’ять років) вирішити питання входження України у важливі для співпраці міжнародні структури: Міжнародний валютний фонд, ОБСЄ, Рада Європи... Можливо, сьогодні здається, що на початку 90-х усе відбувалося автоматично, але, насправді, у разі проблем це могло відбутися набагато пізніше.

Щодо викликів, з якими ми не впоралися. На мій погляд, найбільший з них — це нерозв’язана проблема бідності. Вона автоматично тягне за собою іншу проблему — еміграції мільйонів освічених і працездатних людей за межі України. Ще одна похідна проблема від бідності — політична всеїдність громадян. Це коли в умовах бідності дуже швидко розвивається інфекція соціального популізму: обманювати бідних людей пустими обіцянками набагато легше, ніж людей хоча б з мінімальним достатком. Базовими також залишаються невирішені проблеми пенсійної та земельної реформ. Ці три актуальні проблеми (бідність, пенсії й земля) лежать в основі недоведеної до кінця політичної реформи.

Ще одна проблема — надлишкові боєприпаси. Після розвалу Радянського Союзу в Україні залишилося понад 1,5 млн. тонн боєприпасів із різним строком зберігання. Ця проблема давала про себе знати вже неодноразово. Чому її й досі не розв’язано? Ще 1995 року, за часів мого прем’єрства, ми розробили програму, розраховану на десять років. Вона дозволяла поступово нейтралізувати все це «добро», яке було розкидано по всій Україні. Але оскільки програма була неприбутковою, то її ніхто не хотів запроваджувати. Тому із цим викликом ми й досі до кінця не впоралися.

— Ще 1998 року ви сказали, що «на президента треба вчитися». А суспільству треба вчитися?

— Учитися треба не тільки на президента, а й, наприклад, на міністра, прем’єр-міністра, зокрема і після призначення на посаду. Не завжди достатньо тільки хороших менеджерських якостей. Так, суспільству також треба вчитися, але спонукати бідних людей, які переймаються виживанням, до осмислення «життя-буття» дуже важко. Тим більше, коли й досі нереалізовано ще один виклик: нам усім не вдалося піднести цінність інтелектуальних професій (учених, лікарів, агрономів, інженерів, учителів, журналістів...) на належний і адекватній рівень.

Якщо нинішня влада реально (про декларації не йдеться) впорається із зазначеними викликами, гадаю, тоді їм простять багато того, за що їх сьогодні критикують. Наприклад, на рівні віце-прем’єра Сергія Тігіпка ми бачимо, що в цьому напрямку роблять настирливі спроби принаймні підступитися. Те, що він узявся за таку важку справу, додає йому честі, та він однозначно спалює свою політичну перспективу. Він спалює політичні мости не за собою, а попереду себе. Його належно оцінять потім, років за 15. Таке в історії вже бувало.

— Тимчасом як ситуація в світі швидко змінюється, Україна залишається з нерозв’язаними проблемами. Розвинуті країни вирішують нові виклики, а ми плетемося десь у хвості, накопичуючи проблеми. Як би ви взагалі сьогодні оцінили стан національної безпеки України?

— З погляду зовнішньої безпеки особливих загроз не бачу. Не тому, що ми такі сильні й забезпечені, а тому що багато наших сусідів переймаються своїми складними проблемами. З воєнної точки зору також особливих загроз немає. Але це не означає, що з вітчизняними Збройними силами все гаразд. ЗСУ вже неодноразово були джерелом небезпеки: вибухи на складах, самогубства серед особового складу тощо. Усе це викликає тривогу, як викликає занепокоєння і хронічне недофінансування української армії.

Щодо внутрішніх загроз, то тут насправді більше проблем: дезінтеграція суспільства, гіперполітизація життя... Як відомо, політичні конфлікти поляризують суспільство. Сьогодні відбувається поступове накопичення «політичного динаміту» на кухнях, тобто, із точки зору національної безпеки, конфлікти ховаються вдома. Звичайно, усе це незадоволення може вихлюпнутися на вулицю, хоча тут є своя небезпека: замінити владу можна, але це не завжди розв’язання проблеми. Ситуацію також ускладнює масштабна корупція, яка пронизує всі сфери суспільно-політичного життя.

Безумовно, великим гравцем у нашій внутрішній політиці є Росія. Так було, є і буде. Як би хтось не пояснював часті приїзди патріарха Кирила в Україну, їхня кількість перевищує число поїздок глави РПЦ по самій Росії. Не треба бути великим спеціалістом, щоб почати аналізувати, чому це так. Особливо якщо врахувати, що Російська православна церква історично весь час співпрацювала із владою. У Росії церква — це своєрідне продовження влади. Така традиція.

Російська гра на українському полі помітна в різних сферах: релігійній, економічній, політичній... Узяти, наприклад, енергетику. Переважна більшість українських енергетично-розподільчих компаній належить російському бізнесові. У демократичному світі — це нормально, але в наших умовах це може нести певні загрози для національної безпеки. Тому «Русский мир», активність патріарха Кирила, економічна експансія тощо має піддаватися серйозному аналізу українським керівництвом. Звичайно, якщо постійно конфліктувати з Росією, то нормальних відносин не буде. Наприклад, Віктор Ющенко, узявши «високу ноту» в українсько-російських стосунках, у результаті так нічого й не досяг. Риторика була правильною, патріотичною, навіть експресивною, але декларативною. Реальний патріотизм — це той, який дає результат для твоєї країни. Героїчні патріотичні пози — це ефектно, але якщо вони безрезультатні, то гріш ціна такому патріотизмові.

Маючи немалий досвід роботи в російсько-українському напрямку, можу зазначити: росіяни — професіональні й жорсткі партнери. Свої інтереси захищати вміють. Тому нинішньому керівництву України буде непросто домовлятися з Росією. Із другого боку, мені важко уявити, що Віктор Янукович може легко щось віддати, наприклад, просто так дати росіянам трубу, «Нафтогаз» чи ще щось. Непрості Харківські угоди, думаю, додали досвіду нашій владі.

Ураховуючи своєрідний відкат України на європейському напрямку, Росія може посилити різні ходи, щоб остаточно відвернути нас від Європи. Через це не треба втрачати пильності. Такою є реальність. Росія не приховує своїх намірів. І залякати чимось Росію Україна не зможе, тим більше якимись ультиматумами. Тільки переговорний процес. Складний, виснажливий, не завжди успішний, але настирливий, гнучкий, стратегічно продуманий. Ті, хто давно і професійно працює в російському напрямку, добре це знають. Тому певна трансформація зовнішньої політики України, можливо, й відбудеться, але, думаю, урешті-решт європейський вектор буде збережено. Головне тут — якщо не буде змонтовано могутньої внутрішньої платформи для влади щодо вирішення проблем бідності, проведення земельної, пенсійної та інших реформ, будь-яка зовнішня політика буде слабкою. Тільки в разі створення цієї фундаментальної основи запрацюють і самі реформи. Сьогодні влада має всі можливості для цього: Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів можуть ухвалити своєю більшістю в парламенті будь-яке рішення. У чому проблема? До того ж опозиція не може заважати ухваленню владних рішень у Верховній Раді.

Є ще одна делікатна проблема. Це відносини влади й опозиції. Тут є робота для обох сторін. У чому основна проблема? Від радянського минулого нас відділяють уже понад 20 років, але воно ще досить упевнено сидить у сучасному політичному житті. За радянських часів було розуміння, що опозиція — це антирадянська агітація і пропаганда, тобто стаття 62 Кримінального кодексу. Будь-які опозиціонери — а ворожі радянському ладові елементи. Весь каральний механізм держави з ними боровся. А для самих опозиціонерів ворожою була влада. Уся. Не будемо зараз аналізувати мотиви ворожого ставлення одних до одних. Боротьба була справді смертельною, у результаті зазнала краху система радянської влади. Часом мені здається, що інфекція смертельної боротьби влади й опозиції радянських часів проникає в наше сучасне політичне життя. Не тільки сьогодні, це було й за президентства Ющенка і прем’єрства Тимошенко. А послухайте нині виступи політиків на телевізійних ток-шоу або під час виборчих кампаній. Ну просто тобі «мы как один умрем в борьбе за это». Як цю інфекцію вивести, важко сказати. Але поки вона буде бродити в нашому політичному житті, діла не буде. Поки ми позбудемося радянської спадщини у відносинах влади й опозиції, негативні процеси лише множитимуться.

Проте, незважаючи на всі проблемні компоненти національної безпеки, я все-таки залишаюся оптимістом.

— Газета «День» святкує п’ятнадцятиріччя. Із вашої точки зору, який уплив протягом останніх 15-ти років мало видання на формування якісного інформаційного простору в Україні?

— Колектив газети «День» унікальний. У чому це виявляється? По-перше, газета «День» — перша і єдина має власну Бібліотеку «Україна Incognita», яка, безперечно, впливає на інтелектуальне середовище. По-друге, «День» — перший і єдиний, хто проводить щорічні фотовиставки. Такі заходи газети є також візуальним впливом на суспільство. По-третє, на пропозицію головного редактора Лариси Івшиної «День» перший і єдиний започаткував і щорічно проводить Літню школу журналістики, яка стала своєрідної кузнею кадрів для газети. По-четверте, міжнародний проект якісної преси Синдикат. Тут газета «День» також перша. По-п’яте, нещодавній запуск нового сайта «Україна Incognita» з віртуальними екскурсіями. Це взагалі унікальний проект. І тут «День» знову перший. Я вже не кажу, що газета виходить трьома мовами. Крім цього, «День» — одне з небагатьох видань, яка не боїться свого архіву, тобто газета послідовна в обстоюванні українських національних цінностей. До того ж «День» — один із небагатьох, хто листується з читачами, друкує їхні відгуки і статті...

Ви молодці, що робите таку газету. Хай вам допомагає спільний настрій, щоб ви завжди були оптимістами. Хай кількість ідей перевищує можливість їх реалізації.