Росія після Путіна

Незважаючи на практично повселюдну впевненість у тому, що наступним президентом Росії стане Путін, інтрига зберігається. Як і раніше, залишається відкритим питання «в якому турі?». За останній час рейтинги Путіна й Медведєва серйозно похитнулися, а в горезвісної російської стабільності з’явилися ознаки нестабільності. Це показали грудневі мітинги опозиції, коли вперше після початку 1990-х на вулиці великих міст Росії вийшли десятки тисяч незадоволених виборами росіян. Звісно, критичної маси для кардинальних змін поки немає, але... в Україні теж колись усе починалося з акцій «Україна без Кучми!», а закінчилося помаранчевою революцією. Що і як сталося потім — інше питання.

Невелика інтрига наступних виборів стала приводом для різних думок і прогнозів у Росії. Зокрема, лідер руху «Лівий фронт» Сергій Удальцов у своєму блозі на «Эхо Москвы!» пише: «...треба дивитися на рейтинг. І голосувати в першому турі за найпопулярнішого з них (опонента Путіна. —Авт.). Боятися нічого — гірше за Путіна не буде...» Власне, а чи може бути гірше? Це одне із запитань, яке ми адресували нашим авторам і експертам.

«Перемога в першому турі абсолютно виключена. Головним суперником Путіна стане той кандидат, який чітко оголосить: «Оберете мене — негайно розпущу Думу й оголошу нові вибори». У другому турі проти такого кандидата в Путіна не буде жодних шансів», — це вже слова відомого юриста, блогера Сергія Навального з листування з не менш відомим письменником Борисом Акуніним (http://borisakunin.livejournal.com).

Акунін, представляючи Навального, пише про нього як про найяскравішу політичну фігуру останнього часу. «Він — єдиний актуальний політик сьогоднішньої Росії. На цю людину спрямовано безліч поглядів — захоплених, ненавидячих, критичних, здивованих», — підкреслює Акунін. На згаданих грудневих мітингах опозиції Навальний був одним з її активних учасників — виступав, критикував, закликав... Але який стрижень криється за його словами?

Письменник Акунін у рамках згаданої дискусії поцікавився в Навального його ставленням до Сталіна. «Гітлер і Сталін — два головні кати російського народу. Сталін страчував, морив голодом і мучив моїх співвітчизників, особисто для мене тут усе зрозуміло. Проте я проти того, щоб це було «вічним» питанням, і не бачу жодного сенсу в усій цій «десталінізації» й т.д. «Питання Сталіна» — це питання історичної науки, а не поточної політики», — пише Навальний.

Що ж, висновки мають робити представники російської демократичної тусівки, які покладають великі надії на Навального. Як правильно далі пише Акунін: «Не погоджуся. Привид «ефективного менеджера», за якого «Держава Була Великою», треба закопати дуже глибоко й простромити осиковим колом. Інакше він вилазитиме з могили знов і знов».

Говорили й про те, за що часто критикують Навального (участь у «Російському марші») — про «національну російську державу». «Поза сумнівом, підтримаю його (гасло. — Авт.) у трактуванні того ж таки Ходорковського: це альтернатива спробам побудувати з Росії імперію формату ХІХ століття. Джерело влади в національній державі — нація, громадяни країни, а не станова еліта, що висуває гасла захвату півсвіту та глобального домінування й під цим соусом грабує населення, яке марширує в бік Індійського океану. ...Національна держава — це європейський шлях розвитку Росії, наш рідний, затишний, при цьому міцний і надійний, європейський будиночок».

То що таке «національна російська держава»? Це друге запитання, з яким ми звернулися до наших авторів і експертів.

І насамкінець. Той-таки Навальний пише: «Неможливо правити країною, яка тебе (Путіна. — Авт.) не хоче. Неможливо жити й працювати в столиці, яка тебе ненавидить і зневажає. Хоч тисячу разів оголоси себе президентом — не втримаєшся». Якщо припустити, що дійсно «не втримається», то якою буде Росія після Путіна? Хоча, як сказала у розмові з автором одна розумна людина: «Поки настане час, коли Росія буде після Путіна, ти будеш на пенсії». Чи можливий узагалі нормальний шлях трансформацій у Росії? Україна та російські зміни?

«В РОСІЇ МОЖУТЬ НАСТАТИ «СМУТНІ ЧАСИ»

Олександр МОТИЛЬ, історик, професор політології Університету Рутгарс, експерт із радянського та пострадянських режимів, Нью-Джерсі, США:

— На вашу думку, якою країною може бути «Росія після Путіна»? І що це означатиме для України?

— Якщо перехід до постпутінської Росії буде мирним, найімовірніше, Росія стане демократичною країною. Якщо цей перехід буде агресивним — велика ймовірність того, що в країні буде безсоромна диктатура. За умови демократії найвірогідніше, що країна прагнутиме покращання відносин із Україною. За диктатури, з іншого боку, може розпочатися неоімперіалістичний наступ на Україну задля зміцнення власної легітимності всередині країни. Але в будь-якому разі, хоч яким би був режим, можна очікувати на жорсткі відносини з Україною в газових питаннях.

— Що може означати «національна держава», про побудову якої зараз говорять у Росії?

— Є три можливі варіанти відповіді. Перший — «національна держава» може означати нормальну суверенну державу, яка цілком задоволена своїми кордонами. Це буде ліберальне розуміння цього терміну. Другий — «національна держава» може означати Росію, яка намагається впоратися із «загрозою» ісламу методами русифікації. Це буде так зване нетерпиме розуміння. Третє — «національна держава» може означати гіпернаціоналістичний режим із перебільшеним баченням свого місця під сонцем. Це буде авторитарне/фашистське розуміння.

— На які зміни в Росії можна очікувати найближчим часом, та як це впливатиме на відносини з Україною?

— В Росії можуть настати «смутні часи» зі швидким чи повільним розпадом режиму та його заміщенням іншим — демократичним чи авторитарним. Така нестабільність у Росії, очевидно, негативно впливатиме на економіку та безпеку України. Але це також може змусити представників української еліти нарешті почати реформувати національну економіку та загалом об’єднати народ. В підсумку, нестабільність у Росії — це, очевидно, загроза, але також може бути винятковою можливістю для України.

«НЕ ФАКТ, ЩО РОСІЯ ІСНУВАТИМЕ ДО ЗАВЕРШЕННЯ ТЕРМІНУ ДІЇ ХАРКІВСЬКИХ УГОД»

Олексій ТОЛКАЧОВ, громадський діяч, правник, філософ, президент Європейської асоціації українців:

— Як ви розумієте поняття «національна держава», про яку наразі точиться дискусія в Росії?

— Проблема національної держави для Росії — це, по суті, проблема ідентифікації. Ким є Росія — громадянською співдружністю абсолютно різних етносів чи стрижнем національної культури? Для утримання імперської цілісності для Росії принципово важливим є формування національної ідентичності. Єдина можливість сформулювати таку ідею полягає у сфері «руськості». Боротьба за спадок Київської Русі — це ідейний спосіб утримати цілісність російської держави й забезпечити бодай якусь перспективу. На сьогодні в російському суспільстві є величезне розшарування, немає відчуття цілісності, спільності держави. Тому що ті, хто живе на Далекому Сході, ті, хто живе на Кавказі, ті, хто живе в районі Москви, не знають, як себе ідентифікувати. Наприклад, коли дагестанця питали, хто він і з ким себе ідентифікує, він казав: «Я — дагестанець». А коли його питали: «А якщо поїдете за кордон?», він відповідав: «За кордоном я — росіянин». У середині самої Росії населення не має спільної ідентичності.

2007 року Путін озвучив необхідність формування громадянської нації. Тоді в інтелектуальному середовищі РФ активізувалися пошуки — що таке насправді «національна ідея». Після спілкування з російськими експертами у мене виникала така думка, що Росія свою ідентифікацію пов’язує зі спадщиною Київської Русі. Але це спадщина України! І ми знаємо, що одна з цілеспрямованих війн проти України протягом останніх декількох століть — це війна за спадок і за історію. Це один із найвищих рівнів світоглядних війн. Відомо, що до кінця ХІХ століття українці часто найменували себе русинами, а наша територія називалася Руссю. Це поняття потім було підмінено на Малоросію, а згодом узагалі замінено в широкому вжитку Україною. Отже, спадщину Київської Русі перебрала на себе Росія. Однак без залучення до своїх сфер упливу історичної Русі, тобто України, руська національна ідея Росії є неповноцінною, вона позбавлена кореня. Саме тому патріарх Кирило зі своїм «Русским миром» постійно намагається поширити вплив на Україну.

Отже, перший момент. Ідея Росії як громадянської держави, яка об’єднує всіх за належністю до громадянства, є надзвичайно слабкою. Така держава може розсипатися за найменшого послаблення московського імперського центру, який на сьогодні тримає всю територію. Вони намагаються відновити «руську ідею», зробити Москву центром «руського світу». Але ці спроби надзвичайно малі, тому що Москва є похідною від «руського світу», а центром є Київ, Україна.

Другий момент. На сьогодні руські люди (саме руські за етнонаціональною ознакою) в Росіє ледь не становлять меншості. Є надзвичайно велика кількість інших народностей, етносів, які вже претендують на мажоритарність. Тому Росія скоро взагалі втратить свою руськість. Єдина можливість утримати ідентичність — залучення до сфери свого впливу Україну й Білорусь. Ця проблема, на мою думку, буде пов’язана зі спробами встановити потужний світоглядний історичний вплив на Україну, щоб у будь-якому разі утримати материнську територію Русі під сферою впливу Москви.

— Лідер руху «Левый фронт» Сергій Удальцов пише у своїй колонці на «Эхо Москвы», що «...бояться нечего — хуже Путина не будет...» Ви як гадаєте?

— Думаю, що гірше Путіна може бути. Це якраз той варіант хаотичної демократії, який був у нас після 2004 року. Річ у тім, що для України розбрат і бовтання, яке дуже сильно розчарувало українців, європейських партнерів і взагалі всю світову спільноту, — це, по суті, природний наслідок більшості демократичних революцій. Такий безлад був і в Сербії, і в Киргизії... Якщо в Росії трапиться демократичний варіант розвитку, він буде надзвичайно хаотичним. Є дуже багато абсолютно несвідомих центрів впливу, абсолютно примітивних за рівнем свого світогляду, ментальності та ідейного наповнення. Ці центри впливу тягтимуть на себе ковдру, це буде роздирати не тільки політичний простір Російської Федерації, а й територіальний. Тому той безлад, який не став критичним для України або Киргизстану, не призвів до територіального розпаду держави, може призвести до територіального розпаду Російської Федерації.

2005 року, коли продумували різноманітні експорти «помаранчевого досвіду» проведення демократичних революцій, у тому числі на території РФ, усі сценарії призводили до розпаду Росії. Це нестабільність із можливими громадянськими конфліктами, а якщо врахувати, що Росія на своїй території має величезний потенціал ядерної зброї, то демократична революція, яка призведе до наступного псевдодемократичного хаосу на території РФ із ризиком розпаду цієї держави, — це загроза для стабільності всієї світосистеми.

На мій погляд, демократична революція для Росії на сьогодні буде гіршою, ніж правління Путіна. Тому при всіх вадах авторитарного правління Путіна, при всіх утисках свободи на сьогодні саме така авторитарна модель Росії — це єдина форма можливого існування Росії як цілісної держави. Усі інші форми спричинятимуть її розпад на окремі державно-територіальні утворення.

— У Росії взагалі можливі трансформації без утрат?

— Із моєї точки зору, позитивних прогнозів для РФ, на жаль, немає. Якщо триватиме такий авторитарний режим, то Росія протягом найближчих двох десятків років скотиться до абсолютно відсталої держави, аналогу Північної Кореї, але з виснаженою ресурсною базою. Утримувати цілісність території буде дедалі важче, тим більше зважаючи на потужну етнічну та економічну експансію Китаю на Далекому Сході. Тому за умови авторитарного управління мій прогноз існування РФ — 20—30 років. Якщо відбудеться демократична революція, мій прогноз існування Росії в такому разі — п’ять років. Російська Федерація — це надзвичайно велика територією держава, управлянні якою за таких розмірів не може бути ефективним. Це спадок росіянам від далеких імперських часів, коли існували метрополії, колонії. Утримувати й керувати такою величезною державою у світі майбутнього просто неможливо. Тому життєвий вибір такий: або Росія залишиться з національною ідеєю, національною ідентичністю при меншій території, або болючий розпад у дальшій перспективі.

Із моїх особистих розмов з експертами московської школи політичних досліджень, які шукали національну ідею, ідентичність для Росії. Вони визнавали мізерними будь-які спроби ідентифікувати Росію з Руссю до тих пір, поки вона існує в таких величезних розмірах, поки національні меншини становлять ледь не більшість всього суспільства Російської Федерації. За таких умов, якби в Києві знайшлася політична воля утвердити руську національну ідею, яка була б спадкоємницею Київської Русі, значна територія сучасної Російської Федерації вибрала б орієнтацію на Київ, а не на Москву. Це, можливо, певною мірою прискорило б територіальне переформатування РФ, але й допомогло б більшості росіянам визначитися, ким вони є.

— Які можуть бути наслідки для України?

— Загрози для України дуже серйозні. Вони полягають у тому, що Україна завжди відігравала якусь надзвичайно пасивну роль. Вона залишалася об’єктом геополітики, вона не реалізовувала жодних власних геополітичних стратегій і тому завжди виявлялася розмінною монетою в геополітичних іграх інших суб’єктів. Якщо почнеться розпад Російської Федерації, то, з одного боку, Україна ніяк не зможе захистити свої національні інтереси, бо вона не впливатиме на процеси, а з другого — вона виявиться об’єктом геополітичних стратегій США, Європейського Союзу, Китаю, кого завгодно, тільки не власних національних інтересів. Але за умови всіх трансформацій, які можуть відбутися в РФ, Україні відкриваються не тільки загрози її територіальної цілісності, а й можливості реалізації власних великих геополітичних проектів. Якби в Росії продовжувався пошук національної ідеї за умови дестабілізації єдиного територіального утворення, Україна отримала б можливість повернути під уплив Києва й Кубань, й інші території. Але в України немає жодних амбіцій. Сьогодні в Україні всі сприймають Росію як абсолютно вічну сталість, із якою ніколи нічого не відбудеться.

Якби була потужна політична воля в Україні, то можна було б відродити світоглядний вплив на більшу частину території Росії, там, де населення є руським і ідентифікує себе з Київською Руссю. Фантастичним проектом було б відновлення чогось на зразок Київської Русі. Але для цього потрібні достатньо серйозні світоглядні зміни й перетворення України з об’єкта на суб’єкт, потрібні амбіції не тільки гречкосіїв, а й більші. Лінійні прогнози майбутнього сьогодні вже є неадекватними. Багато хто визнає, що політичну карту світу буде переформатовано в найближчі 10—15 років. Ховатися від цього немає жодного сенсу. Ці сценарії необхідно розглядати, до них треба готуватися. У нас ніхто не готується. У нас думають, що якщо ми підписали Харківські угоди з зобов’язанням залишити російський флот у Криму, то воно так буде аж до завершення строків. Але не факт, що Росія існуватиме до завершення строків дії Харківських угод.

ДЕМОКРАТИЧНОЮ РОСІЯ НЕ СТАНЕ НАВІТЬ БЕЗ ПУТІНА»

Сігекі ХАКАМАДА, політолог, професор Токійського університету Аояма Гакуїн:

— Відверто кажучи, я не думаю, що Путін дуже скоро відійде від політики, але припустимо, що так. Проте Росія не відразу стане демократичною країною. Практика свідчить, що Росія за весь цей час кардинально змінитись не змогла. Про це свідчать також останні демократичні акції, які фактично зазнали поразки. Або, наприклад, Медведєв, який хоча й виглядає доволі ліберальним, проте справжню ліберальну політику він навряд чи проводив і буде проводити, навіть якщо з якихось причин він знову стане лідером держави. За короткий період часу неможливо змінити якість суспільства, бо це те, що є глибоко в людях, це характер, це якість мислення. Росія залишається Росією, й основні її елементи залишаються незмінними. Демократичною Росія не стане навіть без Путіна. Але також багато залежить від того, хто після нього стане лідером. Складно прогнозувати, бо претендентів я поки що не бачу. Зрештою, це не питання уряду й не питання керівника. У Росії є специфіка, яку за короткий проміжок часу дуже складно змінити.

«ПІСЛЯ ПУТІНА БУДЕ ІНШИЙ ПУТІН»

Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:

— Навальний вкладає в поняття «національна держава» те, що має шанс отримати електоральну підтримку. Це, очевидно, близько до гасла «Росія для росіян!», «Припинімо годувати Кавказ!» тощо. Росія взагалі ніколи не була національною державою. Спроби будувати таку державу дуже небезпечні для неї, тим більше — для цього немає історичних підстав. Росія завжди була імперією, й у ній існує імперська традиція: якщо ти інородець, наприклад татарин, але ти визнаєш Москву своєю столицею і служиш цій державі, то ти маєш рівні права з титульною нацією. Лише це й може утримувати державу в тих кордонах, у яких вона існує. Те, в чому бере участь Навальний, — це фактично націоналістична ідея, яка дуже небезпечна для Російської держави.

Що ж до Росії після Путіна. Гадаю, після Путіна буде інший Путін. Ідеологія суверенної сильної держави буде схвалена новим лідером і отримає широку підтримку в суспільстві. Хоча це й буде інша фігура, менш пов’язана з уявленням про путінську державу (за ідеологічною наповненістю), що фігурує в елітах; новий лідер буде таким же, як і чинний Путін.

Росія живе окремою державою, й Україна ніяким чином не вписується в російські конструкції. Українці повинні будувати свою ідентичність і свою державу, яка має значно більше шансів бути національною, а не імперією. До речі, Україна ніколи нею не була і не претендувала бути імперією. Утім, для нас важливо, щоб Росія була благополучною країною й щоб звідти не виходили імпульси нестабільності. Окрім цього, нам важливо, щоб ми знайшли такий формат взаємодії, який дозволяв би використовувати всі переваги нашої близькості й, водночас — зберігав би шанси на свій власний шлях.

«РОСІЯ НА РОЗДОРІЖЖІ МІЖ ДВОМА ЗАГРОЗЛИВИМИ ВЕКТОРАМИ...»

Лілія ШЕВЦОВА, політолог, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі:

— Олексій Навальний — яскравий представник нового покоління. Слава Богу, що з’являються люди, які не належать до 90-х і претендують на роль політичних лідерів. Але його ставлення до десталінізації й низки інших питань, зокрема й національного, свідчить передусім або про недостатню зрілість Навального, або про те, що він мало думав про ці речі, або про те, що він не розуміє — нова російська система та нова російська цивілізація залежать від того, як вирішене питання десталінізації. Проблема десталінізації — проблема політиків, суспільства, це проблема виходу Росії з її минулого. Якщо він цього не розуміє, це дуже прикро.

На жаль, за 20 років після розпаду Радянського Союзу Росія так і не розв’язала проблему своєї легітимності та державності. Росія опинилася на роздоріжжі між двома загрозливими й небезпечними векторами. Перший — це шлях Росії до національної держави. Що робити з Північним Кавказом, з Башкортостаном і мільйонами громадян, які вважаються росіянами, але не є росіянами? У Росії здійснення ідеї national state (національної держави) неминуче означатиме національну чистку. Це драматичний варіант для Росії. До речі, той варіант європейського націоналізму, що був у Східній Європі і є в Україні, — український націоналізм як рух до Європи — по суті, не може себе реалізувати в Росії. Російський націоналізм виявляється дуже небезпечним. Другий вектор — це збереження Росії в нинішньому стані з незрозумілим статусом Північного Кавказу, з невдоволенням інших націй, з імперськими замашками (дуже багато хто вважає Росію недоруйнованою імперією), який теж є хибним і недовговічним.

Росія «бовтатиметься» в сірій цивілізаційній зоні, поки не розв’яже проблему своєї національної ідентичності й не дасть усім націям, що проживають у ній, стати повноправними.

«НАМ ЩЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПРОЙТИ ЧЕРЕЗ ВЕЛИКІ ТРУДНОЩІ Й ВИПРОБУВАННЯ»

Ігор ЧУБАЙС, директор Центру з вивчення Росії Російського університету дружби народів:

— Політична, економічна, демографічна ситуації в Росії занедбані настільки, що чекати швидкого виходу і швидкого розв’язання не слід. Це було б ілюзією. По суті, ми живемо в ленінсько-путінській системі, а цей режим вже існує 90 років. Тільки-но він перестане діяти, країна опиниться в непростому становищі, але іншого виходу з цього глухого кута немає. Нам доведеться ще пройти через великі труднощі та випробування. Головне в цьому — загальнонаціональна злагода й діалог, аби здійснити перехід до іншої державної системи: коли не номенклатура диктує країні, як жити, а країна й народ самі обирають шлях розвитку. Нам також потрібні справжні дискусії. Адже все, що відбувалося досі,— це був або монолог, або імітація діалогу: коли в розмові з Володимиром Путіним люди ставлять заздалегідь підготовлені запитання, на які чують заздалегідь підготовлені відповіді.

До глухого кута ми прямували 20 років. Хоча я й ненавиджу КДБ, але свого часу Андропов сказав слушну річ, що ми не знаємо країни, в якій живемо. Сьогодні ми в ситуації, коли не розуміємо, де ми: у нас немає статистики, нецензурованих ЗМІ. Спершу потрібно зрозуміти, куди ми прийшли і що з нами діється. Все це можна зробити лише гуртом. Чого ще не бракує Росії — то це людей мислячих. Росія у плані ідей ніколи не була країною, якій нічого було сказати. А от із пострадянської хвороби нам виходити хоча й не 90 років, але й не один рік. Нинішнє бухливе політичне життя свідчить про її хворобливість. Коли в державі все зрозуміло — ніхто не влаштовує дискусій. А в нас щодня відкривають щось «нове».

Щодо національної держави. Для Росії це дуже складне питання. Це єдине питання, яке Росія не вирішила на початку ХХ століття. Ми досі не вийшли з кризи, в яку увійшли після 1917 року. Ідеального вирішення цього питання немає й досі. Водночас Україна практикує дуже правильну ідею, використовуючи поняття «політична нація». Гадаю, те ж саме слід зробити і в Росії, тому що політична нація — громадяни однієї країни. У нас багато національностей, але країна в нас одна. «Русские» чи росіяни — буде так, як вирішать люди. Нині у нас немає об’єднавчого концепту, який би згуртував увесь народ. Навіть у тоталітарному режимі СРСР вигадали термін «радянський народ» — зараз такого немає. Сьогодні єдність країни забезпечується цілковито штучними й авторитарними методами. Це буде однією з проблем, яка, найімовірніше, постане після зміни режиму — так званого федералізму нині немає. Але регіони слухаються Москви, інакше вони не отримають грошей і в регіоні буде безлад. Єдність країни досягається нав’язуванням волі правлячої номенклатури, а єдність має бути цілковито органічною — усі мають хотіти жити разом. Аби розв’язати проблему російської ідентичності, потрібні спільні цінності.