РОСIЙСЬКИЙ АКЦЕНТ

Сергій МАРКОВ , директор Інституту політичних досліджень, координатор клубу «Громадянські дебати» (Москва):

— Російський чинник в українських виборах є винятково гострим, політично значущим. Це пояснюється кількома причинами. Перша причина — і найважливіша, напевно, — полягає у тому, що Україна як і раніше займається багато в чому побудовою своєї державності, а її державність була пов’язана з Росією протягом століть. І, як мудро помітив свого часу Фрідріх Ніцше, втікач не може бути вільним від того, від чого він тікає. Тому, звичайно, визначення своєї політики стосовно країни, з якою до цього була спільна державність, є одним з найважливіших чинників.

Друге найважливіше значення російського чинника в українських виборах полягає у тому, що, згідно з різними опитуваннями громадської думки, від 60 до 80% виборців вважають, що відносини між Україною і Росією, без сумніву, повинні бути кращими, тобто статус їхній повинен підвищитися. Таким чином ці виборці є наймогутнішим електоральним чинником, який, природно, примушує всіх політиків так чи інакше вторгатися на це поле. Ми бачимо, наприклад, що лідери такого виборчого блоку, як «За єдину Україну!» відвідують Москву — якщо називати речі не дипломатично — очевидно, для того, щоб московські політики ніби поставили на програмі «За єдину Україну!» штамп для українських виборців: «Так, ми підтверджуємо, вони дійсно за поліпшення відносин з Росією, а зовсім не обманюють у цьому питанні своїх виборців». Навіть, ви знаєте, блок «Наша Україна» (який у Москві часто критикують за антиросійську спрямованість, за те, що всі колишні ультранаціоналісти зібралися саме у цьому «кошику») також зацікавлений у відносинах з Москвою. І також зрозуміло — якщо Віктор Ющенко буде позиціонувати себе як антиросійський політик, він опиниться в електоральному п’ятнадцятивідсотковому гетто і навряд чи зможе проторувати свій шлях до президентського посту. Чудово це розуміючи, він знову ж намагається і, я вважаю, намагатиметься їздити до Москви для того, щоб московські політики поставили штамп на його програмі і сказали: «Це — не антиросійський політик».

Іншим важливим чинником є, звичайно, економічні інтереси. Оскільки Росія досі є найважливішим бізнес-партнером для України, то, природно, могутні економічні інтереси пов’язані так чи інакше з російсько-українськими відносинами. Ці інтереси також «грають» під час виборів, хоч часто, як ми розуміємо, опосередковано.

Наступний чинник пов’язаний з церковними проблемами. Як ви знаєте, на території України саме УПЦ МП є найбільш впливовою церквою. А ви чудово розумiєте, що в період загального розчарування людей в різних інститутах, церква є одним з небагатьох інститутів, які по-справжньому користуються авторитетом. І ви знаєте, що дуже складна політична ситуація складається навколо цих церковних проблем, тому, звичайно, цей чинник також тісно пов’язаний з Росією.

Ще один чинник — це, звичайно, чинник Путіна. Володимир Путін на сьогодні є найпопулярнішим політичним діячем серед народів пострадянських держав. Не серед їхніх еліт, звичайно, які навіть побоюються Путіна. Побоюються того, що він зможе побудувати ефективний режим, і розкраданню власних країн, яким вони займалися протягом десятиріччя, прийде кінець. І в Путіні багато які еліти бачать у цьому відношенні ніби супротивника, у той час, коли народи країн СНД бачать у ньому, без сумніву, політичного лідера. Саме тому чинник Путіна може «грати» — і «грати» по-різному. Хоч у тому, що стосується України, він поки «не грав».

Ось кілька причин, через які російський чинник є одним з досить важливих в перiод українських виборів. Але в той же час він є якоюсь мірою заниженим. Російський чинник виявився, по суті справи, приватизований двома угрупуваннями — по-перше, комуністами, а по-друге, Президентом України. Президент України, спираючись багато в чому на свої великі зв’язки у Москві (і тим самим маючи можливість регулювати, кого московські чиновники приймуть на рівні перших осіб, а кого — на рівні третіх-четвертих) має можливість таким чином впливати на поїздки українських політиків. Крім усього іншого, український Президент досить серйозно домінує на українській політичній сцені, і хоч ступінь критичності громадської думки стосовно нього буває іноді досить великим, проте, ступінь критичності до Президента України в ЗМІ, наскільки я міг помітити, навіть, напевно, менше, ніж ступінь критичності стосовно Володимира Путіна у російських ЗМІ. І хоч у нас дуже цінують, звичайно, Леоніда Даниловича Кучму, але, я вважаю, що відносини Росії та України повинні розвиватися не з спiльного центру управління. Ці відносини повинні бути багаторівневими і багатоканальними. Розвиток відносин не між урядами, які за ці десять років, вибачте, довели свою нездатність нормально розвивати їх, а розвиток відносин між співтовариствами, співтовариствами інтелектуальними, бізнес-співтовариствами, іншими суспільними інститутами — ось що, очевидно, є перспективними відносинами.

Олег МЕДВЕДЄВ , журналіст, політтехнолог:

— На мій погляд, значення російського чинника в українських виборах дуже перебільшене. Воно однозначно нижче на цих виборах, ніж у 1994 і 1998 роках. І соціологічні опитування у більшості регіонів України показують, що питання відносин з Росією і навіть питання російської мови не відноситься до числа найактуальніших. В ініціативному порядку люди називають абсолютно інші проблеми. І всі вони лежать у соціально-економічній, а зовсім не у зовнішньополітичній або культурно-гуманітарній сферах.

Роль церкви також перебільшена. Як особа, яка безпосередньо працює з виборчими технологіями, можу вас запевнити, що з погляду впливу на електоральну поведінку громадян набагато впливовiшою, ніж УПЦ МП, є українська греко-католицька церква. Така оцінка випливає з кількості реально віруючих людей (а не тих, хто механічно, історично приписується до того чи іншого патріархату), ступеня релігійності і міри впливу священиків — служителів церкви на прихожан та на їхню політичну поведінку. На друге місце я б поставив протестантів з їхнім більш високим ступенем дисципліни. І тільки, мабуть, на третє місце — Московський Патріархат. Хоч ті ж соціологічні опитування показують, що більшість громадян України до патріархальної приналежності церкви ставляться цілком індиферентно.

Вельми проблематичне використання російського чинника з технологічного погляду. Скажімо, на виборах 1994 року між політичними силами існувала різка поляризація: були чітко виражені, скажімо так, антиросійський табір і проросійський табір. Тобто була можливість (з погляду технології) навести контраст. Зараз переважна більшість політичних сил, що грають більш чи менш серйозну роль на цих виборах, загалом виступають за близькі (партнерські, особливі і т.п.) відносини з Росією. Це, у принципі, співпадає з настроями електорату. Але виділитися з цим лозунгом вже неможливо. Тобто технологічно він абсолютно безперспективний, тому що з погляду технології ефективне те, що вас як політичну силу відрізняє від інших.

Безумовно, і з того, і з другого боку є політичні сили, які намагаються використати російський чинник у передвиборчій боротьбі, але я б сказав, що Росію ці вибори цікавлять тільки з погляду майбутніх президентських виборів. Це ніби таке собі величезне соціологічне опитування, яке повинне визначити фаворитів президентської гонки. Мені здається, що таким є настрій і російської політичної еліти, і бізнес-еліти також. Мені неодноразово (до весни минулого року я працював у Москві) в бесідах з представниками великих російських фінансово-промислових груп, представлених у тому числі й тут, в Україні, доводилося зачіпати цю тему. І вони відкритим текстом говорили, що самі по собі парламентські вибори їх цікавлять мало. Пояснюється це тим (про що цілком справедливо говорив Сергій Марков), що в Україні дуже сильна влада Президента. І всі представники російських фінансово-промислових груп, з якими я спілкувався, кажуть, що питання приватизації, ступенi участі цих структур в українському ринку визначаються зовсім не в парламенті. Всі вони вирішуються на президентському рівні. Тому їх цікавить, хто буде президентом, а загалом український парламент з погляду лобіювання їхніх конкретних комерційних інтересів в Україні малоефективний і малоцікавий.

Але ще у більшій мірі, ніж виявляє Росія якусь зацікавленість до цих виборів, російський чинник намагаються реанімувати деякі українські політики. І я думаю, що роблять вони це швидше по інерції, але з різних міркувань. Хоча знову ж дуже дискусійним є запитання, що їм це може додати. Мені складно відповісти на запитання, що додала Литвину і блоку «За єдину Україну!» його поїздка до Москви. Я впевнений, що українських політиків український виборець зараз оцінює зовсім не за московським «штампом», а, передусім, з внутрішньополітичної точки зору. І цей вибір зрозумілий, тому що людей цікавлять передусім соціально-економічні проблеми. З цієї ж точки зору — принаймні, у контексті майбутніх парламентських виборів — Ющенку також не потрібен жоден «штамп» Москви. Він і без цього вибирає зараз свою нішу, його завдання — саме взяти свою, національно-демократичну нішу. Якщо він вибере її всю (а це 20—25%), то це якраз буде достатньою базою для того, щоб створити могутню фракцію в парламенті, і вже тоді з цією базою займатися розширенням свого електорату на схід і на південь (і, можливо, тільки тоді йому знадобиться Москва). Є ще одна група — я б так сказав, маргінальних політичних сил, які намагаються використати російський чинник. До таких сил я відношу ЗУБР і «Російський блок», різноманітні слов’янські партії, слов’янські союзи. Я прогнозую їхній нищівний провал на парламентських виборах. І тут вони зіграють багато в чому провокаційну роль. В українських газетах (та й у багатьох московських) писатимуть те, що писали у березні-квітні 1998 року: що всі, скажімо так, партії з вивісками «російські», «слов’янські» і т.п. в Україні зазнали поразки на виборах. Загалом, підсумки виборів 1998 року показали результати цих партій. І якби я дивився на це з погляду Росії, з погляду росіянина, я б їхню роль розцінював як провокаційну, як покликану взагалі дискредитувати російський чинник і взагалі образ Росії в очах українського виборця. Тому що не бачу я у цих політичних сил жодних ресурсів, щоб отримати якийсь більш-менш серйозний результат на парламентських виборах.

Тому, якщо резюмувати, російський чинник особливих дивідендів нікому на виборах не принесе. Щодо розташування сил у майбутньому парламенті, я думаю, що з погляду ставлення до Росії там буде досить прагматична більшість. Характер цієї більшості загалом, не викликає тривоги з точки зору того, що він може погано вплинути на стан українсько-російських відносин. Гіршими вони точно не стануть. Я думаю, що якщо ті настрої, котрi демонструє особисто Путін (з погляду визначення нової стратегії Росії стосовно України), стануть домінуючими і в російській політичній еліті, то російсько-українські відносини точно стануть ще кращими. Поки мене непокоїть те, що Путін, який створив і намагається провести нову стратегію стосовно України, нібито «завис у повітрі». Він, можливо, сам бачить багато речей, яких їх не бачить ще російська політична еліта, і вiн тут (як і взагалі стосовно своєї європейської політики, своєї політики стосовно США) йде значно попереду російської еліти. Ось цей розрив, відсутність бази під ногами у Путіна, звичайно, непокоїть. Як і запитання про те, чи зможе Путін дотримуватися тієї розсудливої політики стосовно України, яку він запланував і намагається провести.