Що відбувається з українським парламентаризмом?

Пар­ла­мен­тські по­дії ос­тан­ніх днів, м’я­ко ка­жу­чи, приг­ні­чу­ють. З та­ки­ми слу­га­ми на­ро­ду, як то ка­жуть, і зов­ніш­ні во­ро­ги не пот­ріб­ні. Са­мі, сво­ї­ми ж ру­ка­ми, і що най­сум­ні­ше, — аб­со­лют­но ус­ві­дом­ле­но на­род­ні де­пу­та­ти, за­до­во­ле­ні со­бою і сво­єю грою, ве­дуть по­лі­ти­ку, яку наз­ва­ти про­ук­ра­їн­ською язик не по­вер­та­єть­ся. У сті­нах за­ко­но­дав­чо­го ор­га­ну кра­ї­ни ста­ло мод­ним ка­ра­ти за пат­рі­о­тизм, не­са­мо­ви­то плес­ка­ю­чи при цьо­му в до­ло­ні... Як­що ра­ні­ше мож­на бу­ло го­во­ри­ти про те, що де­я­ким на­шим су­сі­дам вис­та­ча­ло од­ні­єї п’я­тої ко­ло­ни, то сьо­год­ні, на­віть без зу­силь ззов­ні, на­ші по­лі­ти­ки са­мос­тій­но ці ко­ло­ни мно­жать. До ре­чі, ці­ка­вий збіг: у Ра­ді ни­ніш­ньо­го скли­кан­ня пред­став­ле­ні са­ме п’ять фрак­цій. Зад­ля об’єк­тив­нос­ті за­у­ва­жи­мо, що є в при­мі­щен­ні під скля­ним ку­по­лом ВР лю­ди, які не пе­рес­ту­па­ють ме­жі. Але проб­ле­ма, а як­що більш чес­но — бі­да — по­ля­гає в то­му, що це не пар­тії і на­віть не фрак­ції, а са­мот­ні оди­ни­ці, го­лос яких на фо­ні пус­то­го й без­глуз­до­го хо­ру «еліт» прак­тич­но не чут­ний.

Нев­же сті­ни пар­ла­мен­ту нас­тіль­ки тов­сті, що не доз­во­ля­ють влас­ни­кам ман­да­тів адек­ват­но оці­ни­ти те, що від­бу­ва­єть­ся в кра­ї­ні, в сус­піль­стві? Нев­же не вид­но, що лук нас­тіль­ки зіг­нув­ся, що бо­ля­че мо­же вдарити по ло­бі всіх ра­зом узя­тих: де­пу­та­тів, Пре­зи­ден­та, пре­м’є­ра? Як­що ще не­дав­но мож­на бу­ло з на­тяж­кою го­во­ри­ти про про­бук­сов­ку сис­те­ми, то сьо­год­ні —це най­пов­ні­ший збій. Але ніх­то з тих, хто во­ло­діє ни­ні від­по­від­ним ста­ту­сом і влад­ни­ми пов­но­ва­жен­ня­ми, не пос­пі­шає ро­би­ти «ре­монт». Не ба­чать або, швид­ше, не хо­чуть... Си­ту­а­ція, тим ча­сом, не прос­то сер­йоз­на — ви­бу­хо­не­без­печ­на. До­сить про­ї­ха­ти­ся в мет­ро або ін­шо­му гро­мад­сько­му тран­спор­ті, щоб по­чу­ти нас­трій ук­ра­їн­ців і ус­ві­до­ми­ти: як­що не втру­ти­ти­ся сьо­год­ні, зав­тра мо­же бу­ти піз­но. А що вла­да? Вла­да з енер­гі­єю, гід­ною кра­що­го зас­то­су­ван­ня, ве­де прис­трас­ні бої всіх про­ти всіх (чо­го вар­тий штурм «Наф­то­га­зу»), а по су­ті во­ює про­ти кра­ї­ни та її пер­спек­тив.

Екс­пер­ти, з яки­ми сьо­год­ні «День» роз­мов­ляє про мож­ли­ві шля­хи за­по­бі­ган­ня не­пе­ред­ба­чу­ва­ним нас­лід­кам, до яких ве­де ни­ніш­ня по­лі­ти­ка, як ні­ко­ли кри­тич­ні. Чи по­чу­ють ці за­у­ва­жен­ня і по­ба­жан­ня на Бан­ко­вій, Са­до­вій, Гру­шев­сько­го?

«ЯКЩО ЛЮДЯМ ЦЕ НАБРИДНЕ, ТО БУДЕ ВЖЕ НЕ ТОЙ КРАСИВИЙ МАЙДАН»

Ірина БЕКЕШКІНА, старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, голова фонду «Демократичні ініціативи»:

— Дивлячись на парламентську ситуацію, повірте, доводиться докладати чималих зусиль, щоб знайти пристойні слова. Це вже стадія маячні... Якщо говорити про конкретні останні події у приміщенні ВР, то мені, наприклад, цілком очевидно, що Огризко поміняли на вибори в Тернополі.

До того ж, на мою думку, там є і серйозніші причини для зближення з Партією регіонів. Влаштовувати таке шоу перед візитом прем’єр-міністра до Франції? Серйозний візит, а, виявляється, в Україні немає міністра закордонних справ. А маски-шоу в «Нафтогазі»? Це ж, даруйте, не лізе ні в які ворота. Ми тут із колегами читали коментарі про те, що це Кучма-2, проте я думаю, що ні Кучма, ні будь-хто інший подібного собі не дозволяли. А як же мир? Наче ж помирилися днями, все добре було. А траншу МВФ нам іще, до речі, не дали. Уже згодні ж і на наш дефіцит, та на все що завгодно, щоб лише ці товариші не лаялися на очах усього світу.

Те, що наша влада неспроможна, — це загальновідомий факт. Але коли це набуває форми хворобливої параної... це лякає. Будь-які раціональні аргументи вже не діють. Це стадія, коли хворий не відповідає за свої вчинки. Знаєте, я не бачу ліків для спостерігачів, тобто — пересічних мешканців нашої країни. Події останніх днів, зокрема, навколо «Нафтогазу», лякають. На фоні економічної кризи, масового безробіття, краху банківської системи, мітингів усіляких це все лякає подвійно. І на тлі всього цього шлейфу негатива влаштовувати такі ігрища?! Ну, це, знаєте, ознака повної безвідповідальності. Чи закінчиться вона після президентських виборів? Це ще велике питання. Адже невідомо, коли ці вибори будуть, очевидно, що їм нічого не варто взяти й провернути одним махом справу з імпічментом. А чого? Запросто.

Можливо, вибори зовсім скасують під приводом кризи. Ми вступаємо у фазу непрогнозованості й невизначеності. І коли мене просять щось спрогнозувати, я розводжу руками, оскільки прогнозувати можна те, що піддається раціональній логіці.

Міняти систему й повертатися до президентської форми правління? Не думаю, що це вихід. Лишень уявіть собі, як ці красені правитимуть одноосібно? Перше, що вони зроблять, — заткнуть рот журналістам. А далі? А далі вироблятимуть, що схочуть. Реформа сама по собі хороша, адже вона передбачає існування партій. А партій у нас немає. Навіть якщо ідеально прописати повноваження, все одно ми бачитимемо такий самий цирк. Чесно скажу: мені страшно. Якби це все відбувалося не на тлі кризи — півбіди, гаразд, шоу в нас, такі ми... А коли у країні безробітні люди, котрі не мають засобів для існування, коли люди пограбовані банками? Знаєте, це може набриднути, й це буде вже не той красивий Майдан.

«УСІ ШІСТЬ СКЛИКАНЬ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СТВОРИЛИ СИСТЕМУ, СПРЯМОВАНУ НА ОДНЕ — ВІДТВОРЕННЯ СЕБЕ У ВЛАДІ»

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардаріка»:

— Раніше, ніж оцінити стан, атмосферу в українській Верховній Раді, варто сказати про те, що ВР — це прямий спадкоємець Верховної Ради УРСР. Якби в 1991 році після проголошення незалежності ми провели вибори, можливо, ми мали б не такий нікчемний склад парламенту, як маємо зараз. Нині очевидно, що парламент не виконує жодну з покладених на нього функцій. Передусім, потрібно зауважити, що Верховна Рада не є вищим представницьким органом України, бо вона фактично не репрезентує інтереси широких соціальних шарів. Щонайбільше — це презентація швидко минаючих інтересів фінансово-промислових груп. Причому ці інтереси то вступають один з одним у протиріччя, то об’єднуються і таким чином змінюється конфігурація у Верховній Раді. Ми спостерігали за спробою Тимошенко створити коаліцію з регіоналами, потім — широкої коаліції. Тепер же голосування щодо Огризка фактично показало, що Тимошенко знову може йти на союз із ПР та комуністами. Якість українського законодавства неодноразово критикували й міжнародні експерти, й вітчизняні. Українські закони, напевно, можна вносити до Книги рекордів Гіннесса як найзаплутанішу законодавчу базу цивілізованих країн світу. Крім того, ВР гранично часто діє за вказівками і на догоду зовнішнім чинникам. Знову-таки прикладом тут може служити відставка Володимира Огризка. Який антидепресант з урахуванням таких парламентських реалій може отримати українське суспільство? Класична відповідь: ліками від такого нікчемного стану українського парламентаризму повинні бути нові вибори. Однак саме ВР створила законодавство, направлене на фактично відтворення такої самої якості й такого самого складу парламенту. Іншими словами, навіть якщо й пройдуть вибори, зміни навряд чи відбудуться. Зараз основна трійка фракцій ВР — це Партія регіонів, БЮТ і наполовину нежива «Наша Україна». Припустимо, буде інше тріо, назвемо його умовно трійкою ненависті, бо пасеться на одному й тому ж електоральному полі. Яценюк, Литвин і, можливо, Гриценко знову-таки в ролі чогось напівживого. Але за персональним складом ми отримаємо ту ж саму картину, яку бачимо сьогодні: з тими ж інтересами, з тими самими корупційними схемами, з тим же рівнем культури й відповідальності, інформованості тощо. Простіше кажучи, персональні зміни не відбудуться. Зміни на рівні функцій, на рівні завдань ВР? Також не відбудуться. Тож усі шість Верховних Рад, що існували в незалежній Україні, створили таку систему, яка направлена виключно на одне — відтворення себе, улюблених, у владі. А від ВР йде аналогічний за якістю Кабінет Міністрів і, відповідно, місцева влада, місцева еліта.

Як розірвати це замкнене коло і чи мають сенс на цьому етапі тези про «сильну руку»? Річ у тім, що в нас і сильна рука може виявитися на рівні цирку. Навіщо далеко ходити за прикладами? Давайте пригадаємо недавні події навколо НАК «Нафтогаз». Куди вже далі?! Елітний силовий підрозділ «Альфа» використовується для добування документів. Фактично силові структури, перейшовши на бік тієї або іншої фінансово-промислової групи, намагалися реалізувати інтереси цих груп у даному конкретному випадку на майданчику «Нафтогазу». А таким майданчиком може стати що завгодно. Що відбувається? Силові структури, підкреслюю, державні силові структури, використовуються для рейдерського захоплення, для блокування дії державної монополії. Більшого абсурду уявити собі неможливо. Держава бореться сама за допомогою своїх же силових структур. Ось і уявіть собі «сильну руку». На кого вона, ця «сильна рука», спиратиметься? Крім того, зауважу наступне. Буквально сьогодні ми отримали соціологію, яка свідчить про те, що наші громадяни вельми своєрідно уявляють собі «сильну руку». Вони не готові відмовитися від більшості суспільних свобод. Лише близько 7% громадян зазначать, що вони готові відмовитися від права об’єднуватися в політичні партії та громадські організації. А, скажімо, право на свободу слова та інші громадянські права мають ще вищий рівень захищеності серед жителів нашої країни. Тобто соціологія (опитування, про яке я говорю, проведене Research & Branding Group) свідчить, що «сильна рука» повинна діяти методами переконання. Що ж виходить? «Сильна рука» — це проповідник, Махат Маганді. Українці, говорячи про «сильну руку», мають на увазі абсолютно не те, що, наприклад, росіяни. Тому, на мій погляд, і «сильна рука» нас не врятує. У цьому контексті варто сказати ось про що. У світі існує така тенденція як криза електоральної демократії. Зараз людству кинутий виклик компетентності: влада повинна бути не носієм якої-небудь ідеології, вона повинна бути носієм компетенції. А електоральна демократія не приводить до влади компетентних менеджерів. Давайте візьмемо для прикладу будь-яку велику корпорацію. Та немає ж там процедури вибору топ-менеджменту. Тому певною мірою ми стали заручниками світової тенденції кризи електоральної демократії. Зараз, гадаю, матиме місце нетривалий період прозріння, коли люди, і українці зокрема, усвідомлять, що популізм політиків шкодить їм. Адже це все одно, що дитині постійно давати цукерку. Зрештою, це може стати причиною серйозних проблем зі здоров’ям. Уявлення людства про ефективність електоральної демократії, гадаю, незабаром дорослішатиме.

«КОНСТИТУЦІЯ, ЗМІНЕНА 2004 РОКУ, НЕ МАЄ НІЧОГО СПІЛЬНОГО З ПАРЛАМЕНТАРИЗМОМ»

Ірина ПОГОРЄЛОВА, політичний оглядач:

— Щодо парламенту, то, знаєте, насправді в нас відбувається абсолютно запрограмований процес. Запрограмований двома чинниками. Перший чинник — фальсифіковані зміни до Конституції. Фальсифікований документ не може принести жодних плодів окрім розвалу, хаосу. Ми це спостерігаємо не один рік, а останні події у парламенті — продовження цієї ж історії. Другий чинник — це чинник Юлії Тимошенко та її блоку, який послідовно непослідовний. Вона абсолютно чітко продемонструвала всім свій стиль поведінки й кожний, хто вступає з нею у відносини, це знає і може винуватити себе. У тому числі НУ-НС, Президент або хто завгодно. Кожний, хто з нею щось підписує або про щось домовляється, може займатися лише одним — гадати, коли вона його зрадить.

Чи провалила Україна іспит парламентаризму? Знаєте, парламентаризм — це не випробування, не екзамен, це щось таке постійне, як погода, яка хоч і має різні якості, але є завжди. Конституція, змінена 2004 року, не має нічого спільного з парламентаризмом. Це фальшивий документ, підсунений у тій ситуації і всі його вади на сьогодні очевидні. А парламентаризм? Я вважаю, що в цьому сенсі в нас ще все попереду.

А ось останні події з НАК «Нафтогаз»... Гадаю, це продовження історії з підписанням Юлією Тимошенко газових контрактів. По суті, ці події підтверджують версію, яку висловлював Секретаріат Президента про те, що цей контракт є надто невигідним для України. Зокрема, йдеться про термінові платежі. Той факт, що надходили коментарі про те, що захоплення пов’язане з тим, щоб не дати заплатити — підтвердження того, що НАК підвішений на волосині Росією. Якби не було такого контракту, ні СБУ, та ніхто не зміг би завадити заплатити. Це зайве підтвердження того, що ці контракти — вельми ненадійні для України. А ось щодо методів, якими це здійснюється... Ви знаєте, нічого нового в порівнянні, скажімо, з подіями в Генеральній прокуратурі, коли міністром МВС був пан Цушко, а прокурором — Піскун, у НАК «Нафтогаз» ми не побачили. Тобто це такий собі стандарт для України або іншими словами — наш фірмовий стиль.

Російські ЗМІ, як правило, дуже злорадно коментують ситуацію в Україні (Ірина Погорєлова перебуває в Москві. — Авт.), однак події із захопленням НАК «Нафтогаз» вони освітлювали гранично акуратно. Саме тому, що це пов’язано з договором, який можна тлумачити по-різному. І Юлія Тимошенко, до речі, якось не звучить зараз у Росії героєм, хоча за ходом газових переговорів було дуже цікаво спостерігати. Але це вже окрема історія.

Тут, у Росії, не дуже розуміють, наскільки їм вигідно освітлювати українські події, бо, з погляду Росії, у нас відбувається не просто розгардіяш, а серйозні геополітичні провокації на фоні кризи. І роль Росії у цьому дуже неоднозначна. Тому показувати українців, мовляв, ось, подивіться, яка безглузда в них помаранчева демократія? Це в Москві зараз не проходить.

«ПОСТІЙНІ ПЕРЕПАЛКИ ВЕДУТЬ ДО САМОЗНИЩЕННЯ «ЕЛІТ»

Ігор ЖДАНОВ, президент аналітичного центру «Відкрита політика»:

— Парламентська і не тільки атмосфера політичної взаємодії, а точніше — її відсутність, знаєте, це нікуди не годиться. Це, по суті, дискредитує безпосередньо ідею демократії та парламентаризму. Тому, на мій погляд, не можна сидіти, склавши руки, а потрібно робити негайні кроки.

Необхідно створити мегакоаліцію, куди, крім нинішніх коаліціянтів, — частини НУ-НС, БЮТ і блоку Литвина — увійшла б Партія регіонів. Така коаліція мала б підтримку і на сході, і на заході, і в центрі нашої країни, а головне — ця коаліція могла б змінити Конституцію України. Діюча нині Конституція автоматично провокує конфлікти між різними гілками влади. Невизначені чітко повноваження і компетенції, наявне подвійне підкорення, наприклад, голів адміністрацій (і Президенту, і уряду). Звичайно ж, відбувається змагання, що, до речі, триває на фоні підготовки до президентських виборів. Це загалом.

А якщо говорити про події ВР останніх днів, то, на мій погляд, відставка Огризка — це сильний удар по нині існуючій коаліції. Політична історія тут може розвиватися двома шляхами. Перший — конфлікт усе-таки вдасться зняти, наприклад, за допомогою повторного внесення кандидатури Огризка, або відмови НУ-НС від претензій, що виникли після відставки голови МЗС. Сьогодні, до речі, з’явилася інформація про те, що навіть його ярі прихильники після бесіди з Огризком дещо змінили свій погляд. Я особисто вважаю, що Огризко заслуговував відставку, проте не за Зміїний (тут було більш-менш компромісне рішення і ми отримали можливість почати взаємовідносини з Румунією фактично з чистої сторінки), а за інші речі.

У нас наявна системна криза в україно-російських відносинах і коли міністр закордонних справ нічого не робить для вирішення цієї проблеми, виникають запитання. Можна також говорити про розсилання нікчемного циркуляра, де принижується уряд, прем’єр. Але річ не в уряді і не в прем’єрі. Це — органи державної влади України і як виглядали посли, яким поставили завдання донести інформацію до керівництва країн перебування про те, що український уряд бреше... Ну, знаєте, це вписується в логіку дій, є в таких циркулярах здоровий глузд? Однак у будь-якому випадку звільнення Огризка, що не було заздалегідь узгоджене, нанесло серйозні удари по коаліційних позиціях. І як із цієї ситуації вийде коаліція — прогнозувати дуже складно.

Кажете, Україна не пройшла випробування парламентаризмом, і після політреформы-2004 країну стрясають кризові катаклізми, і, можливо, є сенс змінити систему? Цілком вірна постановка питання. На жаль, результати політреформи зовсім невтішні. Але проблема полягає не лише в тому, що парламентаризм не пройшов випробування. Річ у тім, що ми зробили один крок і завмерли — далі не пішли. Ми нічого не зробили для побудови системи чистого парламентаризму в Україні. У нас і Президент має достатньо серйозні повноваження, й уряд. У результаті маємо такий собі гібрид їжака та вужа. А щось змішане, як казав Іван Степанович Плющ, завжди гірше від чогось чистого. Тому я виступаю за систему парламентаризму в чистому вигляді.

Так, справді, парламент, якщо він недієздатний, має бути розпущений. Однак це передбачає відповідальність політиків за свої дії. Як у нас? Сьогодні створили коаліцію, завтра розбіглися. Так не можна. Слід бути відповідальними і перед виборцями зокрема, і перед своєю країною взагалі. Проте, вважаю, що не парламентаризм провалив іспит (тут, я гадаю, перспективи є), а саме політики. Хоча нинішня загальна ситуація дискредитує й органи державної влади, й політичну еліту. Подивіться на дані соціологічних опитувань. Понад 83% громадян, за даними всіх авторитетних служб, вважають, що ситуація розвивається у неправильному напрямі. Рейтинги всіх політиків падають, оскільки має місце перманентна політична криза. І це закономірно, бо пересічні громадяни не в курсі всіх закулісних ігор. Вони бачать, що Президент провів засідання РНБО і сказав, що прем’єр-міністр — це злодійка і так далі. Взагалі ці постійні перестрілки ведуть до самознищення «еліти», яка нині перебуває при владі.

Яке для українців світло в кінці тунелю? Знов-таки, повторюся: мегакоаліція і зміна Конституції. Мегакоаліція дозволить навести лад у країні, змінити атмосферу взаємодії, забути про тотальну війну всіх з усіма. У свою чергу, Конституція зніме інституційні протиріччя, які існують між гілками влади. Можливо, доцільно провести планові президентські вибори до парламенту, бо якщо залишити Президенту такі ж повноваження, як є зараз, це може призвести до таких подій, порівняно з якими ситуація 2004 року нам здасться маленькою бійкою в дитячому садку.