СКIЛЬКИ КОШТУЄ ПОЛIТИКА?

Незважаючи на те, що питання про третій строк повноважень нинішнього глави держави остаточно з порядку денного не знятий, оцінки шансів потенційних претендентів на президентство та вартості їхньої участі в боротьбі вже робляться. Президентські вибори 2004 року можуть обійтися учасникам процесу в загальну суму близько 15 млрд. грн. — вважає політтехнолог, директор Інституту політичних досліджень Володимир Бондаренко. Це у декілька разів більше, ніж було витрачено на президентські вибори 1999 року та приблизно стільки ж, скільки витрачають на обрання глави держави країни, в кілька десятків разів багатші за нас. Однак справжнім лихом можуть виявитися зобов’язання переможця перед небезкорисливими «спонсорами» його кампанії, серед яких зовнішні кредитори будуть далеко не останніми. Про це та про інше детальніше — в інтерв’ю «Дню».

— До президентських виборів ще 20 місяців, проте політичні гравці вже роблять ставки. Що, по-вашому, буде ключовим фактором, який вплине на розподіл місць між охочими стати «третім президентом?»

— Перемога на виборах завжди в комплексі чинників. Їх набір відомий, як-то кажуть, з часів царя Гороха. Це — гроші, популярність, адмінресурс, особисті якості «претендента на папаху», його прапор (ідеологія тощо). Як показує досвід, навіть якщо привабливий прапор несе баран, за ним у шеренгу покірно вишикуються і вовки. Та найголовнішим я все ж назву команду кандидата в президенти. Саме «свита робить короля». Думаю, вибори 2004 року будуть битвою не тільки і навіть не стільки кандидатів, скільки їх команд.

— Чим майбутня кампанія відрізнятиметься від минулої, зразка 1999-го року? Як щодо новинок в царині виборчих технологій?

— Відрізнятиметься передовсім налаштованістю опозиції на повну перемогу. Владі, яка тримає кермо два строки поспіль, об’єктивно важко утриматись. Хоча б тому, що владі буде дуже важно довести простим людям, які дивляться на владу крізь призму умов їхнього власного життя, що всі опозиційні претенденти — це той хрін, який за редьку не солодший. Що ж до новинок у галузі виборчих технологій, то є тенденція (до речі, загальносвітова) до поширення застосування методів впливу на підсвідомість, одним з найпримітивніших різновидів яких є давно відомий метод «25-го кадру». Втім, не варто завчасно згущати фарби — шанс на нормальне, демократичне проведення виборів ми все ще маємо.

— Хто більш схильний до застосування передвиборчого «чорного піару» — влада, опозиція, потенційні переможці чи безнадійні аутсайдери?

— В принципі, очікувати його можна від кого завгодно. Світовий досвід говорить, що до так званого «конкурентного позиціювання» частіше вдається влада, бо в неї більше можливостей залишитися опісля непокараною. Однак не варто поспішати з висновками, особливо в нашій політичній ситуації, коли опозиція, образно кажучи, представлена всіма відтінками райдуги, має безліч внутрішніх суперечностей та не дуже-то схильна перебирати методами. Універсальним принципом є те, що «чорний піар» в дії схожий на гірський каменепад. Перший камінчик зачіплює інший, і за мить вже мчить долі ціла лавина. А тому авторам брудних прецедентів слід було б задуматися над наслідками їх починань. Може статися, потім захочеться зупинитись, та вже буде пізно.

— Кого з потенційних кандидатів, імена яких згадуються в пресі, ви вважаєте реальними? В чому сильні та слабкі місця кожного з них?

— Із стану опозиції це Віктор Ющенко, Петро Симоненко та Олександр Мороз. Зі стану влади — Віктор Медведчук, Віктор Янукович, Володимир Литвин, Сергій Тiгіпко.

Віктор Ющенко добре «розкручений». Як-то кажуть, молодий, та перспективний. Проте не має потужної команди та «відрізаний» від визначальних спонсорів. Іноді не передбачуваний та непослідовний. Хто працював у офісі «Нашої України», збрехати не дасть: перманентний хаос — звичне явище в оточенні Віктора Андрійовича.

Головний комуніст Петро Симоненко навчився добре тримати удар. Стійкий боєць. Майстер командної гри, не позбавлений досвіду соціального популізму. Проте не може об’єднати весь політичний спектр опозиційних сил. Та й щодо його прагнення до перемоги — як на минулих виборах, так і на майбутніх, є великі сумніви. Олександр Мороз — людина з невичерпними президентськими амбіціями. У пошуках електорату демонструє неабияку здатність маневрувати по «майданчику». І хоча пан Мороз намагається позиціонуватися як політик із стабільними поглядами, факти вказують на таку його рису, як непередбачуваність. Чого вартий його незрозумілий вихід із «канівської четвірки» напередодні першого туру президентських виборів 1999 року або абсолютно несподівана підтримка фракцією СПУ кандидатури Анатолія Кінаха на посаду прем’єра! І таких прикладів в біографії Олександра Олександровича чимало. Думаю, Олександр Мороз й цього разу не втримається від висунення, незважаючи на шанси та інші чинники, подарувавши не дуже приємний сюрприз вже своїм новим партнерам.

Із кандидатів владного табору найдосвідченішим політиком є, безумовно, Віктор Медведчук. Його великий плюс — наявність досвідченої команди та загартованої в електоральних боях партійної структури. На посаді глави Адміністрації Президента Віктор Медведчук показав себе блискучим менеджером (рідкісна для нашої «розхлябаної» політики якість), що визнають як друзі, так і вороги (демонізують, погодьтеся, лише тих, кого остерігаються, тобто справжніх конкурентів). Однак відійшовши останнім часом від публічної політики, пан Медведчук тим самим «заморозив» свій рейтинг. Якщо він реально збирається поборотися за президентське крісло, вже в найближчі місяці главі президентської Адміністрації слід міняти тактику. В інших названих кандидатів від влади теж є свої переваги. Однак, як на мене, кожен з них матиме шанс лише за умови неучасті в перегонах Віктора Медведчука.

— Як ви взагалі оцінюєте шанси кандидата від влади? Приміром, дехто з представників «Нашої України» про перемогу Віктора Ющенка вже говорить як мало не про факт, що здійснився, заявляючи, що мати стабільних 20—25 % рейтингу і не виграти вибори практично неможливо...

— Курчат восени рахують. Хто із серйозних аналітиків на початку 1996-го року передбачав повторну перемогу на президентських виборах Бориса Єльцина із його тодішнім рейтингом у межах чотирьох відсотків? Інший приклад, вже з української, зовсім недавньої, історії. За півроку до голосування на останніх парламентських виборах багато хто впевнено прогнозував проходження за списками ПЗУ, яка мала досить стабільний рейтинг вище нiж 4%. Однак «зелені» виявилися буквально розгромленими, так само, як і «Жінки за майбутнє». Не застраховані від подібного і «фаворити» перегонів-2004.

— Однак в рейтингах представники опозиції поки що лідирують з досить помітним відривом. Що б ви порадили кандидатам від влади як політтехнолог?

— По-перше — виставити єдиного кандидата. По-друге, дистанціюватися від цієї самої влади. Варто згадати кампанію нинішнього президента Росії Володимира Путіна. Весь народний гнів ВВП зумів спрямувати проти «одіозних» олігархічних груп, хоча насправді більшість цих груп його активно підтримувала.

— Чи не найцікавіша тема — витрати на виборчу кампанію. У скільки обійдеться зацікавленим, так би мовити, особам обрання нового глави держави?

— Якщо говорити про загальну суму витрат на кампанію всіх кандидатів, то це астрономічні цифри. Приблизні розрахунки, проведені нашим інститутом на основі вивчення затрат на минулі президентські кампанії в Україні та Росії, інформація про які була почерпнута як з відкритих, так і з конфіденційних джерел, а також на основі моделювання динаміки розвитку ряду політичних, економічних та соціальних параметрів нашого суспільства, дають підстави говорити про 10—15 мільярдів гривень. Це у декілька разів більше, ніж та сума, яку Україна вклала у вибори 1999 року та приблизно стільки ж, скільки коштують вибори в країнах розвиненої демократії (і відповідного рівня життя), які мають приблизно таку ж кiлькість населення. Майбутній президент буде для нас справді «золотим». Однак це лише півбіди. Справжнім лихом можуть виявитися зобов’язання переможця перед небезкорисливими «спонсорами» його кампанії. Можна не сумніватися — прийшовши до влади, «спонсори» постараються відбити вкладені кошти в кратному розмірі.

— Наскільки значною може бути участь у виборах іноземного капіталу?

— Його частка в будь-якому разі буде дуже значною, оскільки зацікавлених в одержанні контролю над Україною вистачає — як на Сході, так і на Заході. Про те, що дехто з кандидатів саме на цей капітал сподівається, красномовно свідчить географія їх вояжів. Тож можна прогнозувати, що 20— 40% витрачених на вибори грошей будуть з-за кордону, що означає майже повну зовнішню залежність України після виборів. Зрештою, щодо національного капіталу ситуація не набагато краща. Оскільки, як і на всіх попередніх виборах, «першу скрипку» гратиме тіньовий, зокрема й відверто кримінальний капітал. Вибори — чудовий спосіб «відмити» «брудні» гроші.

— Фінансування президентської виборчої кампанії — справа лише крупного бізнесу чи доведеться «викладатися» і середньому та дрібному?

— Дрібні бізнесмени можуть заспокоїтися. Виборчі перегони №1 — це занадто крупна гра. Що з них візьмеш, якщо вони вже й так пропущені через економічний зашморг — нашу нереформовану податкову систему? А крупному та середньому бізнесу доведеться викладатися на «всі сто», до того ж, розкладаючи яйця в різні кошики.

— У ЗМІ вже ведеться чимало розмов щодо можливості використання провладним кандидатом чи кандидатами коштів з державного бюджету. Дехто з опозиціонерів навіть заявляв, що мовляв, голову НБУ саме для того від більшості поставили, щоб ресурси Нацбанку на кампанію пустити. Наскільки це реально? Яким шляхом можна направити гроші з держбюджету на фінансування кампанії конкретного кандидата?

— Подібні заяви — чистий популізм. Схем прямого вилучення коштів із бюджету з метою використання їх на виборах на сьогоднішній день немає. Якби хтось спробував це зробити, це призвело б до грандіозного скандалу. Влада не така «темна», щоб цього не розуміти. Однак схеми на зразок проведення виставок усіляких досягнень, відновлення роботи фонтанів, проголошення місячників та років чогось або когось, зменшення ціни на хліб, ремонту доріг чи допомоги зоопаркам за державний кошт але «під патронатом» конкретного кандидата будуть обов’язково — в цьому можна не сумніватися. Та зрештою, це все не таке вже й лихо...

ДО РЕЧІ
Хто, чому і за скільки ходить на мітинги?

«Поцікавтеся цим в офісах українських партій, якщо хочете зіпсувати з ними стосунки, — пише «Українська правда» (www.pravda.com.ua). — В історії вітчизняної мітингоманії був період, коли на масові акції ходили «за так», зі спортивної чи патріотичної цікавості... Сьогодні чимало мітингів поставлено на комерційну основу, гонорар за участь — не бозна-який, але принаймні на похід до «Мак-Дональдсу» чи бодай пляшку пива вистачить».

У партіях зазвичай обурюються на спроби дізнатися ціну ідеологічної відданості учасників масових акцій, стверджує «УП». Приміром, секретар ЦК КПУ Валерій Мішура назвав це запитання «провокаційним й некоректним». А за словами другого заступника секретаря київського міського комітету КПУ Сергія Мнацаканова, єдиний стимул для учасників комуністичних акцій — це ідейні переконання.

Виконавчий секретар партії «Батьківщина» Арнольд Радовиць повідомив, що інформація про організаційно-фінансовий бік мітингів є суто конфіденційною, і запідозрив у кореспонденті «УП» працівника СБУ, з яким «Батьківщина» аж ніяк не збирається ділитися своїми партійними таємницями. Принагідно А.Радовиць кинув камінця у город блоку «Наша Україна», який «дуже погано з організацією людей працює»: «Потім кажуть — «ми пахалі», а насправді «паше» наша партія...»

В офісі Української Народної Партії (вчорашній УНР Костенка) дали зрозуміти, що гроші за участь у мітингах — це секрет Полішинеля. «Усі знають, що деякi партiї платять мітингуючим від 8 до 20 гривень», — поділився спостереженнями Микола Бичек, голова Шевченківської районної організації УНП. Що ж стосується членів УНП, то вони, за словами М.Бичека, виходять на мітинги безкоштовно. Витрачається партія лише на транспаранти, пов’язки тощо.

Народний депутат Анатолій Грязєв (Соціалістична партія) теж стверджував, що рушійною силою соціалістичних мітингів є не кошти, а ентузіазм.

За словами речника Комітету виборців України Олександра Черненка, КВУ відомо, що «НДП, Партія регіонів та інші пропрезидентські партії», проводячи паралельно з мітингами опозиції акції на підтримку влади, залучали державний транспорт, — хоча «прямих свідчень про пряме використання коштів бюджету» у КВУ немає. Відповідаючи на прохання назвати «орієнтовний кошторис масової акції», О.Черненко сказав: «Якщо говорити про Київ, то «вартість» одного учасника — майже 50 доларів, якщо він приїхав до столиці з регіону. Не йдеться про те, що ці гроші він отримав особисто — кошти йдуть на листівки, транспаранти, проїзд. Звичайно, це суб’єктивні розрахунки. В регіонах акція значно дешевша — долар-два на людину. Та є проблема в тому, що багато коштів, коли йдуть з центру до регіонів, осідають у штабах. Сьогодні в Україні немає партії, яка легально й відкрито здійснює свої фінансові операції. Це один із елементів загальної ситуації, коли половина вітчизняної економіки в тіні».

Майбутні весняні акції протесту опозиції, на думку Олександра Черненка, як і ті, що проводитимуться провладними партіями, не будуть дуже дорогими — усім, мовляв, треба приберегти кошти для майбутніх президентських виборів.