Сон розуму
Кондитерська шоколадна вишуканiсть «монтується» з шахтарською темою приблизно так, як наукова монографія пана Волкова зі своїм автором.
Логіки в цих поєднаннях стільки ж, скільки послідовності в операції «якщо в крані немає води» — час висилати Рабиновича.
Або в закликах Президента до армії «не втягуватися в політику», після його ж скарг армійській нараді на парламент і його «недієздатність».
Або в звіті уряду у ВР про «відновлення стабілізації» та архізусилля щодо подолання кризи, після чого Сергій Тигипко говорить правду про «межу колапсу», погіршення соціально-економічної ситуації та «провальний для уряду» економічний рік...
Улюблена страва українців — зовсім не вареники, а локшина. Принаймні саме так, мабуть, вважає влада, що досягла достатку лише на ниві специфічного виробництва цієї продукції. Причому надлишок її відчуває на собі навіть Президент, який вигукує на нараді на адресу високих «урядовців»: «Навіщо ти мені локшину на вуха вішаєш?!» А щоб ти так жив — життям свого народу...
«Я вірю в нашу армію!» — говорить командуючий Кучма масштабним армійським зборам, і на 40% підвищує служивим зарплатню. Ну й правильно. Пенсіонерам — плати — не плати, вони все одно за червоними побіжать, а тут — «я вірю...» — як на битву проводжав. А яка битва? Вибори.
Он командуючий ЧФ Комоєдов заявляє: «Російський флот стоятиме в Севастополі завжди». І хоч би одна державна особа в Україні для пристойності відповіла йому делікатно: ти, брате, не забалакуйся, зазирни в папери, а вирішуватимемо ми — стояти тобі тут чи ні після закінчення терміну оренди... Нам плюють у морду, бо в нас немає обличчя. Яке тут обличчя, якщо навіть відома урядова постанова про порядок перетину кордонів, якою бралася під контроль діяльність ЧФ на нашій території, спочатку видавалася, як тепер з'ясовується, зовсім не для захисту стратегічних інтересів України, а виключно для торгівлі Кучми з Росією. Що й відбулося, й відбуватиметься під час контактів українського Президента з російським керівництвом. Ідіотизм ситуації в тому й полягає, що цілі управління нашої влади — торгашеські, кон'юнктурно-політичні — давно не співпадають із цілями, що стоять перед країною. До речі, хто там брав участь у операції з відправки до Югославії під час військового конфлікту 380 тисяч тонн ПММ, про що вже кажуть у парламентські мікрофони? Невже правда, що операція йшла під патронатом пана Пустовойтенка? Та не може бути, це ж серйозно послаблює довіру Заходу до Кучми, такого проєвропейського реформатора! Чи Кучмі це вже все одно, оскільки він зрозумів, що Захід на нього давно поклав свій сумнів? Судячи з того, як наша влада знову вистилається під Росією, здаючи геть усе, це її остання надія. І якщо Кучма сьогодні пообіцяє, що приведе Україну в російсько-білоруський союз — Москва в нього всю душу вкладе: їй ці нові умови, щонайменше, допоможуть загальмувати п'явкову прилипливість настирливого Лукашенка, готового задушити Росію в братських обіймах незалежно від її готовності. Й не слід думати, що ця перспектива України за Кучми — повний абсурд. В'ячеслав Чорновіл, який так цінував національну «свідомість» Президента-державника, в домовині б перевернувся, якби знав, що за розпорядженням Кучми абітурієнти вже здають екзамени російською мовою — наприкінці восьмого року Декларації про незалежність!
Ні, нам не Європа, нам Азія своя. Азійщина. «Той, хто не вірить у дружбу України й Росії — той ворог», — це російський адмірал Комоєдов із революційною прямотою 17-го року. А «Росія» й «Україна» — це хто? Кучма з Єльциним? Чи Березовський із Волковим? Чи, може, зовсім навпаки — Макашов із Суркісом? Ну, я не вірю в дружбу з Росією, бо за всю її історію немає жодного прикладу, коли б вона ставилася до свого партнера, як до рівного. Вона вміє «товаришувати» тільки на багнетах — до себе або від себе.
Ну, я ворог — і що? Поки нічого? І правильно. Бо сьогодні в країні головні вороги — це ті, хто не вірить у нашого Президента. Й усі, кому належно, працюють на профілактиці змови. Змови тих, хто втомився від собачого життя, хто ще вірить у можливість змін і в конституційне уложення про демократичну країну, в якій можливі демократичні вибори. Єство процесу — це й називається змова. Змова собаки проти кіла сардельок...
У СБУ, мабуть, це називається інакше. Напевно, й лозунгу поточного дня — «Всі на боротьбу з ворогами Кучми» — також немає. Контора не галаслива, специфічна. Але, кажуть, було так (якщо не так — товариші з відомства підправлять). Після того, як на першому засіданні «комісії Єльяшкевича» спікер Ткаченко дуже сильно «наїхав» на силовиків, порадивши їм «не прикидатися дурниками», коли всім відомо, як і якими методами силові відомства працюють на одного кандидата, народ «конторський» притих і замислився. Й 15 червня було відключено прослуховування телефонів багатьох посадових осіб, керівництва ВР, лідерів партій і депутатів. А днів 10 потому відбулася вузька нарада в СБУ, де його голова Деркач сказав ніби: «Цю ВР ми все одно розженемо». І нібито його заступник Землянський, який курирує, ніби, безпосередньо всю роботу з неконституційного відстеження дій і зв'язків «неблагонадійних» конкурентів чинного Президента, в колі товаришів заспокоїв себе та їх: «Верховна Рада — це ніщо», — і наказав відновити контроль, заявивши: — «В разі чого — відповідатиму я...»
Звісно, це не «відомості», а пуста балаканина поінформованих джерел. Зрозуміло, цього не може бути, бо не може бути ніколи. Безсумнівно, це неймовірно для нашої демократичної країни з нашим Президентом-демократом. Безумовно, керівництво СБУ напише нам, що це все неправда, й ми це обов'язково опублікуємо. Доповнимо й прокоментуємо. Тільки ось коли Кучма говорить: «Зміна Президента рівнозначна зміні політичного курсу. Я не маю ніякого права допустити цього», — то що означає «не допустити»? І чи випадково англійський журнал «Економіст» пише: «Навряд чи це можна назвати духом демократії»?..
Але коли уже до речі прийшлося, може не зайвим буде ще раз нагадати нашим чудовим відомствам, які поза підозрами, те, що неодноразово підкреслював Євген Марчук: за всі незаконні дії нестимуть судову відповідальність виконавці, в яких є законне право не виконувати неправомірні накази (тим більше, що такі накази виходили з Банкової, не залишаючи слідів: «Відповідати за все буду я, звільняю вас від такої химери, як совість, право — це сила»). Вже було. Нюрнгбергом закінчилося, пам'ятайте?
Й до голови адміністрації Президента Миколи Білоблоцького, як до чесної людини, є питання: «Це правда, що на другому поверсі Банкової розмістився цілий підрозділ, очолюваний паном Крикуном, в завдання якого входить розшук і прослуховування всього і всіх, для чого, ніби, й було виділено астрономічну суму на закупівлю у Франції найсучаснішого прослуховуючого обладнання?» І ще питання — вже не знаю до кого: за які кошти мешкають на наших держоб'єктах, яке отримують забезпечення й з яких джерел близько 200 чоловік із Росії, які приїхали трудитися на перемогу Кучми — тобто на благо його та його оточення, на погибель нашу й нашої країни?
І дуже цікаво, хто весь час складає сценарії, що весь час iдуть у кошик? Хоч би один реалізовували, щоб глянути: за що ж люди гроші отримують? Із урядом було вигадано просто клас: допомогти лівим його звалити, весь кошмар у економіці, в тому числі й безпаливні жнива в провалі списати на хаос, створений парламентом, далі Кабмін виконує обов'язки, скоріш за все, без списаного Пустовойтенка, а з іншим в.о., Кучма замикає управління на себе, звертається до народу, душить Верховну Раду, оголошує плебісцит, переносить вибори... Але, крім іншого, зупинити цей шедевр могло простеньке попередження досвідчених людей: якби до відставки почали приєднуватися й деякі «навколопрезидентські» люди, дуже можливо, що у вирішальний момент десятка півтора-два з лівих її ініціаторів просто випарувалися б із залу, «забувши» залишити картки колегам. Таким чином, ганебна «засвітка» була б, а відставки все одно б не вийшло. Бо правий спікер Ткаченко: хто восени відповість за все скоєне? І хто б розплутував те, що відбувається на «жнивах» сьогодні? А так — Президент хлебтає. Міністра АПК Кучма вже «схлебтав», двох губернаторів — туди ж, інші чекають на свою чергу, сьогодні ця чехарда — те, чого нам гостро не вистачало. Ну так буде. Слід вважати, кадровий склад вертикалі з розумінням поставиться до іміджевих рішень глави держави, який раптом виявив, що його реформи призвели до необхідності забезпечувати паливом кожний окремий колгосп, обідраний до цього мудрою реформаторською політикою...
Але, як би там не було, винним має бути парламент. Тому до осені обвинувачення його в недієздатності посиляться, укази, які він «забодав», знову буде оголошено панацеєю, що її зумисне проігнорували лиходії-депутати, піде хвиля викриттів «криміналу» в місцевій владі, якому потурає ВР, рекомендації Президенту про відставку силових керівників буде оголошено спробою перевороту, звернення громадян масово зажадають, щоб Президент застосував жорсткі заходи, взявши управління на себе тощо.
Якщо ж вибори все-таки відбудуться, то на випадок «прольоту» Кучми також готується варіант — і його видно неозброєним оком. Заяви голови ЦВК Михайла Рябця про те, що якби підписи на користь претендентів перевірялися за нормами кримінально-процесуального кодексу, ЦВК не змогла б зареєструвати жодного кандидата — більш ніж дивна відвертість після реєстрації кандидатів, у тому числі №1. Підписання Президентом закону, що змінює закон про вибори президента, після його заяв про те, що не можна міняти правову базу виборів у ході виборчого процесу — також цікавий факт. Якщо до цього додати зауваження Єльяшкевича на нараді в спікера: треба перевірити інформацію про те, що голова Конституційного суду пан Тимченко отримав «у спадщину» колишню квартиру Президента, незважаючи на те, що за Кравчука він у «Царському селі» непогане житло вже отримував, то можна не відразу відкидати версію про можливий сценарій скасування результатів виборів через Конституційний суд... Як там казав колись із різних інших приводів Іван Плющ? «Так чого ж його пхати, якщо воно не лізе...» Але тема, як нині вже герой командно-адміністративної системи Ткаченко рятуватиме демократію й парламентаризм від «реформатора» Кучми — найбільш захоплюючий сюжет нашої історії. Смачний, як торт «Шахтарський». Символ сучасності. Прикотилися...
На недавній прес-конференції віце-спікера Віктора Медведчука я поставила дуже хвилююче мене питання грамотній людині, яка вміє все пояснити:
— Ви могли б підказати, з чого треба виходити, оцінюючи останнє яскраве висловлювання Президента про парламент — «болото»? На вашу думку, це наслідок невихованості, неінтелігентності, неосвіченості? Або, друге, наслідок страху й викликаного ним роздратування? Або, третє, стратегічна спроба викликати відповідну реакцію парламенту, щоб вжити потім радикальних заходів — тобто, провокація? Як же оцінити рівень спілкування Президента з парламентом? За того, що не лише парламент загалом, але навіть і окремі парламентарії не дозволяють собі заявляти вголос, прилюдно якусь дурість на кшталт «президент — козел» або ще щось образливе.
Під сміх, що пролунав, Віктор Медведчук іронічно уточнив:
— Ну ви ж так не думаєте.
Борони Боже! Просто країну, яка могла бути великою, шкода... Віртуозність відповіді, адекватної запитанню, заслуговує на докладне цитування:
— Повертаю вашу увагу до «світлого вчення» марксизму-ленінізму — ви знаєте, що там такий термін Володимиром Іллічем Леніним використовувався.
— Він ще й «говно» говорив, Вікторе Володимировичу.
Вибух сміху.
— Перепрошую, ви поставили питання лише щодо «болота». Давайте з цим розберемося. І ви пам'ятаєте, щодо чого використовувався термін «болото». Я не можу точно сказати, які думки були в чинного Президента, коли він використав цей термін. Єдине, що я можу сказати, якщо в тому аспекті, в якому ви розумієте, то я б на місці Леоніда Даниловича його не використовував. Але якщо він його розумів як термін, що використовувався в деяких роботах Володимира Ілліча Леніна, то тоді можливо таке вживання... Щодо вашого питання — чи це невихованість, чи страх, чи провокація — то було б зручніше запитати про це в Леоніда Даниловича...
