«Страхи щодо розколу залиште комуністам...»

Уже багато років поспіль газета «День» є моєю щоденною газетою. Ваші автори стали для мене заочно близькими людьми, бо прислухаюся до їхньої думки і радію, коли їхнє бачення якоїсь події збігається з моїм баченням. А часом і не зовсім збігається. Як це було з публікацією Вадима Карасьова «1991/2004 р.: «дві революції» та проблема української ідентичності».

Мені завжди цікаво читати статті чи інтерв’ю пана Карасьова – його міркування є для мене справді міркуваннями людини з глибоким і всебічним аналізом і широким світоглядом.

Але ось остання стаття... Перше відчуття – все це було колись. Десь понад 10 років тому. Після проголошення незалежності зазеленіла молоденька травичка національного відродження. Не укорінившись як слід, вона була потоптана амбітними «постнаціональними» людьми — принаймні вони такими себе вважали. Ну і що принесло оте топтання нам? Упевнена — не потопчи вони тоді зародків національної самоідентифікації, наше суспільство не скотилось би до «касетного скандалу». Працював би цей внутрішній стержень, що зветься моральністю. А моральність йде, як правило, разом із патріотизмом.

Сама по собі стаття, зрозуміло, не є агресивною, але є ризик, що вона дасть поштовх «постнаціональним виданням» розвивати цю тему вшир і вглиб з нагнітанням страху розколу. І подумає собі російськомовний українець, який тільки-но почав приглядатись і задумуватись, що таке Україна, її культура, її історія: «А для чого це мені — вникати в суть святая святих кожної держави світу, кожного народу (території, мови, історії, культури), якщо я вже «постнаціональний». Я вже «продвинутий». Навіщо мені всі ці делікатні, старомодні матерії?..» І знову буде якась «мамаша», соромлячись за українську мову своєї дитини, відповідати їй російською з металом у голосі...

Можливо, статус директора Інституту глобальних стратегій зобов’язує пана Карасьова хвилюватись з приводу тенденцій неглобалістичного напряму, до якого він, очевидно, зараховує й українське національне відродження? Але ж чим відкриття для частини народу себе, своєї ідентичності може загрожувати нашому поступу вперед? Адже є приклад. Майдан. Як на мене, люди відстоювали своє право на свободу. І більша частина цих людей знала, що таке любов до своєї землі, а інша, можливо, зрозуміла це на Майдані. І хоч не мало значення, якою мовою ці люди розмовляли, все ж вони намагались говорити українською. Хіба не так? Так що, хоч як повертайте, а Майдан був з українським «підтекстом».

«День» надає сторінки дуже багатьом світлим головам. Вони роблять перестороги щодо можливої «бананізації» України, вважають, що потрібно постаратися використати все ще могутній потенціал України з максимальною користю. І тут потрібні просто дуже фахові та патріотичні люди. А також теоретики такого зближення. Отже, в людей рівня пана Карасьова багато роботи. А всі ці страхи щодо розколу тощо треба залишити комуністам «со товаріщі». Це їхній коник. Вони на ньому гарцюють. Щоправда, вже починають стомлювати і себе, і тих, кого страшать. Що стосується різної ментальності Донбасу та Західної України, то трохи більше правди і відкритості Донецьку — і все встане на свої місця. Я ще до сих пір не зустрічала людини родом з Донбасу, щоб це не була достойна людина – відкрита, порядна, чесна. Незалежно від соціального статусу.Я б радила Вадимові Карасьову використовувати весь свій інтелект на благо зближення всіх регіонів України – Заходу і Сходу, Півдня і Півночі. Тоді не буде такого, як у цій статті. Хоча там є багато мудрого і правильного.