ТАК, МАРЧУК!

Нещодавно я мав рідкісну нагоду протягом цілого тижня спостерігати за роботою одного з найвідоміших політиків країни — голови парламентського Комітету з питань соціальної політики і праці Євгена Марчука під час його робочої поїздки по Донбасу. Ні для кого не секрет, яку увагу привертає Євген Марчук, уже не перший рік навколо його фігури клубочить хмара домислів і чуток.

...Найзагальніше враження, яке справив на мене Євген Кирилович, можна передати, звернувшись до східного календаря. Рік, у якому він народився, символізує Змію. Східна традиція наділяє Змію могутнім інтелектом і колосальною витримкою. Взяті разом, вони проявляються як мудрість, котра дарує її володареві необмежену потужність. Типова картина виглядає приблизно так: акуратно скрутивши розмальоване вiзерунками тіло, Удав (а ми будемо говорити саме про Удава) нерухомо лежить, втупивши в чергового відвідувача безпристрасний неморгаючий погляд. Можете блазнювати, можете кричати і стукати по склу — це не справить на Нього ані найменшого враження. Не тому що удав лінивий чи дурний, ні. Просто Він детально вивчив свою територію і чудово обізнаний про невидиму перешкоду, що відділяє Його від вас. Ви недосяжні — а тому нецікаві. Кинутий у вольєр пацюк діловито бігає у скляній клітці, обнюхується, всім своїм виглядом показуючи що, мовляв, і не в таких бувальцях бували. Раптово щось міняється. Пацюк починає метатися. Удав повертає голову у його бік, фокусуючи на ньому свій безжалісний погляд. Пацюк відчайдушно пищить, стрибає, мов акробат, на півметра — метр угору. Даремно. Блискавичний рух і тільки голий рожевий хвіст нагадує про самовпевненого гризуна. Через кілька хвилин не залишається нічого. Удав так само нерухомо лежить, байдуже спостерігаючи за кривлянням чергового ловця гав. А тепер, як-то кажуть, уявіть все те ж саме, тільки без клітки...

Їй-богу, але ставлення нашої політтусовки до Євгена Марчука нагадує мені подібний зоопарк. Галасливі, самовпевнені мавпи, котрі населяють наш звіринець, щиро дивуються, виявивши когось, хто не вважає за потрібне стрибати і верещати, як вони. Зіткнувшись iз такою дійсно могутньою, масштабною особистістю, як Євген Марчук, вони або шанобливо затихають, або, видершись іще вище, починають пронизливо верещати. Так, Марчук не «мелькотить», так, він не намагаеться зайвий раз потрапити в об'єктив. Ну то й що? Чи так вже це йому необхідне?

ПОЛІТИК

Ставлення Марчука до політичної діяльності можна висловити так: політик зобов'язаний працювати, а отже, приймати конкретні рішення і домагатися їхнього виконання. Політик, неспроможний добитися цього, зобов'язаний покинути це поле діяльності. Ледь не головним злом нинішнього парламенту він вважає телекамери, котрі повністю позбавляють багатьох парламентаріїв здатності розсудливо міркувати і конструктивно працювати. Наскільки плідна, за його словами, робота в комітетах, настільки пустопорожніми є сесійні засідання. Неможливо ефективно працювати у вкрай заполітизованому парламенті. Бажання самому, без посередників почути зауваження, яку завгодно жорстку критику на адресу комітету і відправляють його в численні поїздки країною.

Докоряти Євгену Кириловичу в аморфності його поглядів некоректно. Навіть ті, хто кидає йому докір у використанні популістської риторики, визнають — будь-який український політик, прагнучи дійсно широкої підтримки, просто змушений говорити те, що хоче від нього чути чергова аудиторія. Просто тому, що в масі своїй українці розучилися слухати і чути. Дуже показовою в цьому плані була зустріч з робітниками Макіївського металургійного комбінату. Мене вразив спочатку агресивний настрій робітників. «А нічого я не чекаю. Прийшов подивитися, шо говоритиме», — з викликом відповідали мені робітники на запитання, чого вони чекають від зустрічі. Користуючись присутністю директора, один iз них у самому кінці підхопився і випалив Євгену Кириловичу: «Ви говорите про відповідальність керівників підприємств за невиплату зарплат. За півроку ми жодного разу не отримували зарплату вчасно. І як ви, цікаво, збираєтесь щось змінити?!». Зал схвально загудів. Одразу ж, не витримавши, спалахнув директор. Нагадав, що з майже 11 тисяч зайнятих на комбінаті виконує замовлення щонайбільше третя частина, що керівництво комбінату свідомо не йде на масові скорочення, аби допомогти людям хоч якось протриматися в місті, де роботи вже просто немає. Роботяга сів і щось незадоволено бурчав. Його явно не цікавило, чого і чому. Йому потрібна була зарплата, звідки завгодно. У принципі, це запитання до чинного Президента, а Євген Кирилович нагадав робітникам причини, через які підприємства металургії потрапляють у замкнене порочне коло. Хоч одні з них акціоновані, а інші представляють державну форму власності, проблеми, що стоять перед колективами, абсолютно однакові. Продукція відвантажена, але ще не оплачена, а податки вже нараховані. Держава висмоктує величезним пилососом обігові кошти підприємств, запускаючи тим самим ланцюжок взаємних неплатежів. Національний банк штучно обмежує кількість грошей, які обслуговують економіку, позбавляючи підприємства кредитних ресурсів. Швидкий вихід із кризи вже неможливий, раз у раз підкреслював він, але ситуацію можна і треба виправити. Днем раніше профспілковий активіст, який виступав після Марчука, був перерваний раптовою суперечкою. Старенький, котрий сидів у другому ряду, почав уголос обурюватись: «Та що він мені розказує! Я і так усе знаю! Що він мені розказує!», але на нього зашикали сусіди по залу і, червоний від обурення, старенький поспішив із залу. Відповідаючи на мої запитання, він розказав, що звуть його Миколою Зініним, йому вже 71 рік, з яких 42 він працював у шахті, спочатку у вибої, а потім в управлінні. А обурюється він тому, що нікому вже давно не вірить. «Тільки розмазня одна! Того немає, цього немає, нудно слухати. Марчук мені набагато більше подобається, набагато цікавіший. Злодюг, які розвелися, треба ламати, ламати!» На жаль, кожний прагне чогось свого і нічого іншого.

Найбільш цікавою, точною, якщо можна так сказати, була зустріч на донецькому «Точмаші». Один за одним вставали начальник цеху, начальник відділу підготовки виробництва, головний бухгалтер, економіст — еліта підприємства — і ставили чіткі, конкретні запитання: «Як може розвиватися виробництво, якщо облікова ставка комерційних банків становить 64—66%? Чому уряд не докладає зусиль для пропагування вітчизняної продукції? Як можна відновити розвалене виробництво?». З видимим задоволенням (приємно, коли грамотні співрозмовники!) Євген Кирилович давав такі ж чіткі, переконливі відповіді. Вихід із кризи неможливий без відродження внутрішнього ринку. А той у свою чергу вимагає певних протекціоністських заходів. Якщо вже уряд пролобіював проект «АвтоЗАЗ- ДЕУ», то максимально стимулюйте попит на його продукцію. Інакше незрозуміло, для чого споживач змушений терпіти жорсткі обмеження. Політика жорсткого стримування грошових мас, яку проводить НБУ, вочевидь, перетворилася на самоціль. Точніше, на засіб досягнення Головної Мети нинішньої виконавчої влади — отримання чергової подачки МВФ. Детально зупинився він і на кричущих прикладах безвідповідальності та безкарності місцевої та центральної влад, виявлених Рахунковою палатою, про запеклий опір президентських структур прийняттю закону про Рахункову палату. Тільки на основі ефективного, жорсткого контролю за потоками бюджетних коштів Марчук вважає за необхідне вирішити головне питання: «Де взяти грошей?». Зібрання проводжало його оплесками.

Про кризу в Югославії запитували всі. І це дало Євгену Марчуку можливість продемонструвати і своє власне ставлення до цієї тяжкої, заплутаної проблеми. Відразу відзначу — ніяких двозначностей, ніяких «димових завіс» і «політичної піротехніки». Так, дії Мілошевича призвели до справжньої бійні і це злочин. Так, масоване застосування НАТО військової сили проти Югославії теж злочин. І ніякої суперечності тут немає. Біда в тому, що бомбардування не може вирішити завдання припинення «етнічних чисток» і є, у кращому випадку, безглуздим кровопролиттям. У гіршому — істинні мотиви Альянсу та його лідера США дуже далекі від заявлених вельми благородних цілей і полягають у прагненні підім'яти під себе світову спільноту та її інститути. «НАТО розбомбило ООН», — так вважає один з найдосвідченіших політиків України. Істерична реакція Верховної Ради викликає у нього гірку посмішку. «Податковий кодекс лежить, Цивільний кодекс лежить, закон про профспілки лежить. Вони давно готові до сесійного розгляду, але замість цього депутати обговорюють, ставати Україні ядерною державою чи ні. Яка нісенітниця! Україна ніколи не була ядерною. Вся ядерна зброя підкорялася прямо Москві. Створення власного арсеналу неможливе для убогої країни. Мало того, необхідно уточнити: на території якої області випробовуватимемо ядерну зброю? На території якої області будуватимемо космодром?»

Політичне кредо, викладене Марчуком, зводиться до необхідності для України вибудовувати свою власну, орієнтовану тільки на власні інтереси зовнішню політику. Так — бідна, так — об'єктивно залежна від розташування зовнішніх сил Україна не повинна сліпо слідувати у фарватері хоч би чиєї політики. На запитання в лоб: а чи є в Україні політики, готові до тонкої політичної гри, до лавірування між основними гравцями світової політики, до інтриг, зрештою, він відповів так: «Такі люди є. Міністр закордонних справ Тарасюк — уміла, кваліфікована людина. Поїздка до Словенії, котра, припускаю, на 99 відсотків його ініціатива, — один із дуже вдалих кроків для порятунку обличчя України. У МЗС, і не тільки, є дуже багато знаючих, кваліфікованих людей, багато талановитої молоді прийшло з вузів. Проблема в тому, що дипломати лише транслюють установки, дані їм згори».

Відмінна риса Марчука-політика, котра одразу привернула мою увагу — коректність щодо колег-депутатів незалежно від їхніх політичних уподобань. У один час із ним у Донецьку виявилися члени очолюваного ним комітету: голова Федерації профспілок України Олександр Стоян і керівник донецьких профспілок Василь Хара. Кожному з них Євген Кирилович приділив час, запросив на зустріч, дав можливість виступити. Коли ж наприкінці свого запального виступу Василь Хара кинув у маси вельми цікавий клич: «На виборах кожний повинен голосувати так, як підказує йому совість. Але я скажу: всі ми повинні голосувати (найтонша пауза) проти Кучми!», — у залі зазвучали сміх і оплески.

Голові Комітету з питань соціальної політики і праці абсолютно немає чого ділити зі своїми колегами. Марчук часто повторює, що разом із ним у комітеті працюють представники і комуністів, і соціалістів, і Руху — і дуже добре працюють. Про всіх, хто на ділі демонструє свою зацікавленість у розв'язанні найважчих проблем, Євген Кирилович відгукується виключно шанобливо. Це не стосується тих партій, які, переслідуючи вузькокорисливі інтереси своїх керівників, віддають перевагу «фінансовим», «нафтовим» та іншим грошовитим комітетам. У мене склалося враження, що Марчук не може подарувати «заможним» відвертого презирства до таких «нецікавих» питань, як соціальний захист знедолених людей.

Не приховую, іноді Марчук, як мені здається, перегинає палку. Ну немає в нього голлівудської усмішки. Ну не виглядає він сяючим самовдоволеним мажором а-ля перший президент. І не треба! Підозрюю, його іміджмейкери роблять йому ведмежу послугу, нав'язуючи образ трохи неорганічний. Обкладинка «Капіталу» з девізом «спокійна сила», на мій погляд, невдало передає його суть. Не сила, а міць. І не стільки спокійна, скільки прихована. Дійсно залізна рука в оксамитовій рукавичці.

ГЕНЕРАЛ

Подобається це комусь чи ні, але для значної частини людей Марчук був і є насамперед генералом. І слава Богу! Він єдиний із політиків першого ряду, кого не вагаючись можна назвати бійцем — завжди зібраним, завжди пильним, готовим до будь-яких негараздів. Не агресивність, ні, а саме готовність до серйозної сутички. Якість, котра, безсумнівно, імпонує тим, кого вже просто нудить від миршавих, на рідкість невиразних «лідерів європейського типу».

На зустрічі в колишній Обласній раді профспілок у Донецьку левову частку присутніх становили підприємці, інтелігенція (викладачі, журналісти, ІТП) й держслужбовці середньої та вищої ланки. Охоче аплодували, охоче сміялися. Після зустрічі керівник місцевого відділення Спілки підприємців малого та приватного бізнесу вручив Євгенові Кириловичу «Журнал реєстрації перевіряючих» за номером 1001 і з пафосом вигукнув: «Євгене Кириловичу! Ми не дамо, щоб нами поганяли! Ми готові битися за свої права. Спирайтеся на нас». Загальний настрій після зустрічі спробував висловити активіст цієї ж спілки 52-річний Анатолій Андреєв із Артемівська: «Чого хоче найбільш активна частина виборців? Твердої руки. Економічно ліберального, але досить жорсткого керівника. Лібералізм у економіці імпонував би підприємцям, тим, хто щось робить, щось заробляє. З іншого боку — пенсіонери, які добре пам'ятають порядки в часи, на які припала їхня молодість. От таке цікаве поєднання, може, не таке жорстке, як у Піночета, було б дуже популярним». Тому не можу погодитися з думкою, що в майбутнього кандидата в президенти Марчука немає свого електорату. Він є, і це дуже якісна частина виборців. До речі, і на брак уваги з боку регіональних еліт Марчук не скаржиться. Хоч би де він з'являвся, шановні громадяни з числа місцевих знаходили й час і бажання, щоб засвідчити Євгенові Кириловичу свою повагу.

Цікаво, але самому Євгенові Кириловичу Піночет несимпатичний. «Економічне диво», що ним багато хто готовий виправдовувати будь-які злочини, взяло старт майже через десять років пiсля приходу до влади військової хунти, коли на сцені з'явилася команда економістів зі Штатів. Жорстокі репресії, жертвами яких стали тисячі осіб, — це також непрофесіоналізм.

Кажучи про генерала Марчука, треба пам'ятати — генерал він особливий. Армія налаштована на знищення супротивника, незважаючи на жодні витрати. Специфіка спецслужб абсолютно інша. Супротивника треба перехитрити, переграти. Завжди йти на крок, на півкроку попереду — ось що потрібно для того, щоб зробити кар'єру в «органах». До речі, звинувачувати Марчука в тому, що йому немає чого продемонструвати виборцям, просто некоректно. А Служба безпеки України, створена під його керівництвом? Цього що, мало? А спробуйте- но пройти всі сходи (причому в розвідці) від молодшого «опера» до голови Комітету, та не десь, а в Україні, союзній республіці номер два? Коли вже на те пішло, то чим у свій час керували інші претенденти? Парткомом? Колгоспом? Заводом?

Військова служба грунтується на дуже простому принципі — невдаха має бути покараним. Некомпетентність виявляється дуже швидко й так само швидко повинна бути покараною. Це саме те, чого гостро не вистачає нинішньому керівництву країни, де звичними є хамські заяви на зразок «людям, які потрапляють в уряд, необхідний час, щоб освоїтися, зрозуміти механіку того, що відбувається. Не можна вимагати від них безпомилковості». Та на собачках експериментуйте, якщо не шкода! Не на людях!

Симпатії генерала Марчука, за його словами, належать де Голлю й туніському лідеру Бен Алі. Перший імпонує йому своєю високою політичною культурою. Користуючись колосальним авторитетом і широкими повноваженнями, де Голль не намагався підім'яти опозицію під себе, повторюючи: «Опозиція — це також французи. А я президент усіх французів». Програвши свою політичну битву в 68-му, де Голль пішов. Пішов із гідністю і чітким усвідомленням — його час минув. Бен Алі продемонстрував рішучу й послідовну політику, за декілька років перетворивши стагнуючу країну з політичною системою, котра розклалася, у динамічне суспільство. І знову-таки, без придушення своєї опозиції — місцевих ісламістів.

ЛЮДИНА

Марчук-людина не дуже відрізняється від Марчука-політика й Марчука-генерала. Навіть у розмовах «не для преси», «для своїх», свідком яких мені пощастило бути, Євген Кирилович демонструє виняткову коректність. Про своїх політичних опонентів (він ніколи не говорить «вороги») відгукується приблизно так: Наталія Вітренко — розумна, яскрава жінка, талановитий політик. Специфічний гумор спікера делікатно кваліфікує як «солонуватий». Сам же він цілком обходиться без непристойностей і ненормативної лексики, якою не гребують «прикрашати» свою і без того кострубату мову чимало представників нашої «еліти». Це дуже показово — істинний лідер залишається лідером всюди і завжди. Людина, котра втрачає своє обличчя перед лицем невдач або не зовсiм приємних запитань, нездатна стримувати роздратування чи страх, недостойна називатися лідером. Навіть якщо вона має титул Найголовнішого. Запитайте в Тетяни Коробової.

Стриманий і привітний, Євген Кирилович не пригнічує співрозмовника, вміло демонструє зацікавленість і увагу в розмові. Виявляти своє роздратування чи гнів, схоже, вважає зайвим. Одна з небагатьох речей, здатних його вивести з рівноваги, — це жахливе, просто неможливе становище старих людей та інвалідів, знедолених і злиденних, зраджених і проданих Владою. Неможливо спокійно дивитися на стареньких бабусь, які на зустрічах навіть не говорила нічого — тільки тихо-тихо плакали, не в змозi стерпіти страхіття безпросвітної убогості. Більше за все, признається Євген Кирилович, його пригнічує, коли люди вже не просять нічого для себе, тільки запитують, чи є надія для дітей та онуків.

Під час зустрічі в Донецькому обласному госпіталі ветеранів війни він попросив журналістів і супроводжуючих не йти з ним до палат, де лежали інваліди, щоб не завдавати їм нових душевних травм. Пізніше, під час зустрічі в актовому залі, одне за одним підіймалися бабусі й дідусі з «іконостасом» бойових нагород на грудях і знову й знову запитували, як же так могло статися, що визволителі й трударі, ті, хто пережив пекло війни та виснажливі роки відновлення зруйнованої вщент країни, тепер риються на смітниках? Євген Кирилович мовчки уважно слухав, не перебиваючи. Дочекавшись моменту, підняв руку й неголосно, довірливо поділився зі старими: «Мені дуже добре відомі ваші проблеми. Мій батько з 23 червня в піхоті пройшов з 3-м Українським фронтом, пощастило, залишився живим, але 3 поранення, 2 полони, контузія! Ледве приповз додому, і не в травні 45-го, а у вересні. Поранений, змучений, відновлював, як і всі фронтовики, країну й помер від ран». «Тільки б у нього вийшло», — тихенько промовляла фронтовичка, яка сиділа поруч зі мною.

Його зовнішність, його акцент не залишають сумнівів — він так само походить із народу, як і всі ми. Такий же, та не такий. У країні, де стриманість підміняється зажатістю, а розкутість — розбещеністю, де високопоставлений чиновник, який володіє хоч однією іноземною мовою, викликає захоплення, Марчук демонструє те, що американці іменують Leadership — здатність бути Першим. Євген Марчук не кращий і не гірший від решти українських політиків. Він просто інший. Перефразовуючи відомий афоризм, він розмовляє, мовчить, стоїть і сидить інакше, ніж будь-хто з його опонентів. І скажу відверто, багато чого особисто мені хотілося б у нього перейняти.

Донецьк — Макіївка — Єнакієве — Запоріжжя