ТЕХНОЛОГIЯ ОБМАНУ

БЕЗІМЕННИМИ БУТИ ВИГІДНО
Далеко не всі представники владної номенклатури вісімдесятих утримались при владі у переломні роки вітчизняної революції. Ті ж, кому це вдалося, затямили назавжди, що з партіями більше зв’язуватись не слід. Партії приходять і йдуть, а влада залишається. З цим і піднялись по владних щаблях представники наступного покоління наших керівників. І нехай не вводить в оману наявність партквитків у більшої частини керівників всеукраїнського та обласного рівня. Бо схема поки не та. Спочатку посада — потім партквиток. Насправді ж має бути навпаки. Не в тому сенсі, що перед вступом до керівного кабінету новий начальник терміново пише заяву до якої- небудь партії, а в тому, що власне до кабінету він мав би потрапити в результаті того, що його партію підтримав на виборах народ. У нас це поки виглядає фантастикою. І не тому, що немає виборів, а тому що більшість начальників, ставши перед вибором: посада чи партквиток — вибирають посаду. І згадують потім незлим тихим словом той день, коли дозволили втулити собі той партквиток, з яким тепер самі проблеми. Сам квиток можна, до речі, не викидати. Нехай лежить про всяк випадок, може, знадобиться колись. Але тихенько. Не прийнято, аби голова держадміністрації виступав, наприклад, як ліберал чи агр.... Вибачте, не зміг назвати одним словом члена аграрної партії. Бо аграрник — це, здається, щось інше. Чи не аграрник, а аграрій? Сказали б моїй бабусі, що рідним селом у двадцять першому столітті ходитимуть аграрії, промовила б старенька «свят, свят, свят». Бо пам’ятає, як прийшли колись комуністи, про яких теж перед цим ніхто не чув.
ПОВЕРНЕННЯ ПАРТІЇ
За давньою традицією, слово «партія»(політична) в нашій мові мало зовсім не те значення, що у решти світу. Аби все прийшло в норму, має вирости і сформуватись покоління людей, що не розуміють слова «партком». Чи можемо ми так довго чекати? Чи маємо право сподіватися на те, що все історично владнається само по собі? Безперечно, ні. Бо країною слід керувати вже зараз. І партії конче потрібні вже, аби найменувати нинішню владу. Без цього ми просто приречені ще раз помилитися нерезультативно, прирекши країну ще на кілька років невизначеності. Це зовсім не те, що помилка результативна, коли знаєш, як її виправити. Об’єктивно це розуміють всі. А ось суб’єктивно поява справжньої правлячої партії і справжньої опозиційної партії більшості чинних політиків на сьогодні непотрібна. Винна в цьому якраз колишня партія, керівна і спрямовуюча. Дивлячись на КПРС з висоти десяти прожитих без неї років, розуміючи, що саме в цій партії було зосереджено 99 відсотків компетентних керівників, найкращим виходом теоретично бачилося б розділення тiєї партії на дві частини — ортодоксальної та схильної до реформ. Зберігши людей, вони б цілком могли міняти одна одну при владі по волі виборців. Такий сценарій, наскільки відомо, був у кінці вісімдесятих серед розробок КДБ, але вийшло по-іншому. Консервативність більшості владної верхівки привела до владних коридорів цілий натовп «людей з вулиці».
ЗНИЗУ — НЕМОЖЛИВО
Понастворювані на початку дев’яностих десятки політичних партій мали б забутися як тисячі зареєстрованих тоді ж, а згодом збанкрутілих фірм та корпорацій. На зміну останнім прийшли, з одного боку, потужні бізнес-структури, з другого — сотні тисяч приватних підприємців. Чому цей природний процес не відбувся у політиці? Кому було вигідно зберігати і навіть плекати майже сотню партій-фантомів, демагогічно ставлячи їх поруч із кількома справжніми партіями, аби дискредитувати останні? Говорити про особисті амбіції політиків, кожен з яких бачить себе загальнонаціональним, а то й міжнародним лідером, стало загальним місцем і по суті не відповідає дійсності. Амбіції слід підтверджувати матеріально, а тому реальна дія Закону про політичні партії, який з незрозумілих причин досі не підписаний главою держави, швидко розставила б усе по місцях.
Але ні штучне приниження ролі партій, не зумисне їх клонування, не могло зупинити людей, що мислять не тільки днем сьогоднішнім. Серйозні партії продовжують розвиватися, розгалужуючи свої структури, нарощуючи представництво на місцях. Таким партіям закидають, що вони, мовляв, несправжні, що їхні структури насаджуються згори, а не народжуються всередині народних мас. Чи справедливі такі звинувачення? Досить глянути на «традиційні» партії, чиї осередки без належного фінансування або припинили існування, або перетворилися на клуби вічно вчорашніх. Слід остаточно зруйнувати ще один міф комуністичних часів про те, що партія може існувати на членські внески рядових партійців. Насправді все не так і підтримка партій бізнесом, який розраховує на серйозне майбутнє, є цілком нормальним явищем.
В ОСТАННІЙ МОМЕНТ
Справжній політик відрізняється тим, що мислить стратегічно, дбаючи одночасно про реальні успіхи сьогодні. Чи багато наших політиків є саме такими? Теоретично вони розуміють неминучість партійної структуризації суспільства, одночасно даючи собі звіт, що на створення реальної партії, здатної прийти до влади, потрібно щонайменше кілька років серйозної роботи, забезпеченої належним фінансуванням. Це зветься довгостроковими інвестиціями в політику. Якщо люди це роблять, значить, вони збираються жити тут завжди, причому жити за демократичними правилами. Хто із наших політиків готовий до цього? Вибори ж уже. Роки відчайдушної боротьби всередині влади проминають непомітно, і знову слід шукати знамено, під яким можна ще раз обратись. У нормальних демократіях бажаючі бути обраними до влади стають членами або прихильниками кількох партій — однієї-двох правлячих або двох-трьох опозиційних. Уявити це собі у нас неможливо. Бо чи не у кожного чинного депутата є під началом якщо не зареєстрована партія, то хоча б громадська організація. Таким чином частина парламентаріїв прагне підсилити особисту дрібноту. Звідси ясно, що об’єднатися у партію не виходить. Виходять блоки.
Згадаймо минулі парламентські вибори. Тоді було кілька технологій. Окрім традиційно- партійної (КПУ, Рух, НДП, СДПУ(о)) існувала квазіпартійна. Одну партію приватизував і розкручував Лазаренко, друга існувала лише у виді назви («зелені»), третя уособлювалася ексцентричною парою Вітренко— Марченко. Блоків було багато, але пройшов до парламенту лише один — блок СПУ та СелПУ Мороза—Ткаченка.
За чотири роки становище змінилося. Лише дві «традиційні» партії заявили (підкреслили ці заяви справами) заздалегідь про самостійну участь у виборах — КПУ та СДПУ(о). Динаміка розвитку цих партій протилежна — одна втрачає, друга здобуває. Перша вже не здатна, а друга ще не здатна сьогодні набрати 50 відсотків голосів виборців. У той же час суперників у вигляді партій, як комуністи, так і соціал- демократи не мають. Справедливо сумніваючись у власній впливовості, лідери інших партій заговорили про широке об’єднання. Від гіпотетичного союзу всіх антикомуністів та ринковиків до більш реального блоку імені Ющенка. Від фантастичного блоку Мороза до радикального блоку Тимошенко. Чого б, здавалося, тепер хвилюватися? Об’єднавши стільки партій, як приміром та сама Юлія Тимошенко? Хвилюються. Знають, що назви напівмертвих партій не допомагають, а скоріше, заважають новим блокам. Навіть напівживі УНР Костенка та ПРП Пинзеника разом взяті у кілька разів поступаються популярністю улюбленцю частини екзальтованого жіноцтва Ющенку.
Від блоків партій, які були неефективними на минулих виборах, планується перехід до блоків особистостей. Вірогідні лідери цих блоків в особі того ж Ющенка, а також Тимошенко та Мороза значно більш відомі і зрозумілі народу, ніж партії тих же самих Тимошенко та Мороза. З Ющенком складніше. Колишній прем’єр не дозволяє затягнути себе ні до якої партії, вважаючи, що сам по собі цінніший за будь-яку партію.
ІМЕНА ЧИ ІДЕЇ?
Таким чином, протистояння на наступних виборах виглядатиме не стільки як боротьба між лівими та правими, скільки як змагання між партіями та іменами. Питання що краще — риторичне. Звичайно, що, проголосувавши просто за «хорошого хлопця», виборець опиниться згодом ошуканим — так працює технологiя обману нерозбiрливих. «Хлопець» легко виправдає свої невдачі провокаціями ворогів, тому і відповідальних за наступні чотири роки нашого процвітання знову не буде. Знову буде боротьба із «злочинним режимом», яку вестимуть недавні цього ж режиму провідники. Влада знову буде безіменною. Звісно, вже є і ще будуть заяви про те, що після виборів сформовані перед цим блоки стануть потужними партіями. Дуже важко, а реально неможливо повірити в те, що партії, які не змогли об’єднатись перед виборами, коли ще нема чого ділити, зможуть об’єднатися після, коли ділити буде що. Або не буде нічого. В обох випадках результат відомий заздалегідь. Ще жоден блок партій не проіснував у нас реально хоч який історичний час. Тож говорити про відповідальність влади, що дістанеться блоку, все одно що говорити пр відповідальність нинішнього чи наступного «хорошого хлопця» без партійної належності.
Що можуть протиставити терміново споруджуваним передвиборчим блокам «необлочені» партії? Єдиний поки що аргумент партій у протистоянні блокам полягає в тому, що, на відміну від останніх, партії — це надовго. Поборотися за втілення ідей комунізму, лібералізму, консерватизму чи соціал-демократії зможуть наступні покоління, котрі будуть або при владі, або в опозиції. На історичному тлі апологети всіляких «національних порятунків» і бажаючі бути «без Кучми» виглядають ледь не смішно. Вони і самі це розуміють, але і прізвища їхніх лідерів явно програють в стратегічному контексті магістральним напрямкам розвитку суспільства, які мають і будуть втілюватись у вітчизняну реальність політичними партіями або аналогічними структурами під іншими назвами. Можна спрогнозувати, що суперечка між «вибором ідеології» і вибором особистості завершиться в кінці березня внічию. Бо як ідеології у нас поки як слід не окреслені, так і особистості весь час «заблоковані». В ідеалі саме особистості мали б очолити ідеології в особі лідерів партій. А поки кандидати у парламентарії продовжуватимуть просуватися до влади блоками. Які між ними досі остаточно не поділені, не визначені і... не розвалені.