Ціна демократії

Словосполучення «політична криза» останнім часом не вживає лише лінивий. Від аксакала сучасної політики до простої домогосподарки. І це не даремно. Періодичні кризові явища, що супроводжують нашу державу з часів подій 2004 року на Майдані, вже прижилися на політичному грунті України. Наслідком цього є загальна апатія українського суспільства до всіх політичних лідерів у нашій країні. У чому ж полягає суть кризових ситуацій для України, чи правильним шляхом рухається наша країна у своєму зовнішньо- і внутрішньополітичному розвитку, що чекає українське суспільство в майбутньому? Із такими запитаннями «День» звернувся до заступника директора й завідуючого відділом історії, теорії та методології соціології Інституту соціології Національної академії наук України, доктора філософських наук, головного редактора журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» Євгена Івановича Головахи.

— Євгене Івановичу, якщо розглядати політичну культуру як психологію ставлення людини до політичної влади, то, виходячи з повної аморальності сучасної української політики, яка політична культура в нашого населення?

— Поняття політичної культури набагато ширше, ніж просто ставлення до політичної влади. Політична культура — це сукупність цінностей, установок, поглядів, переконань людей щодо політичного життя суспільства, в тому числі і ставлення до влади. Сучасна політична еліта — це найактивніші люди, які відображають загальний стан політичної культури нашої країни. Примітно, що в суспільствах, які трансформуються, до яких відноситься й Україна, люди схильні давати чорно-білі оцінки політикам — усе добре або все погано. Пригадаємо, як, стоячи на Майдані, молилися на Віктора Ющенка і як його сьогодні всі критикують. Хоч, не все так просто, і тоді він був не ангелом у плоті, і зараз він не диявол. Кожний політичний лідер у нашій країні, опинившись на вершині владної піраміди, проходить один і той самий шлях — від «месія» до «цапа-відбувайла».

Політична культура України багато в чому відрізняється від політичної культури сучасних демократичних суспільств. По-перше, сьогодні в Україні, в порівнянні з 1992 роком, людей, які займаються суспільною діяльністю, стало менше. Здавалося б, ми багато говоримо про громадянське суспільство, а 13% громадян України беруть участь у діяльності добровільних громадських організацій. Для порівняння, в США та державах Західної Європи більшість населення в тій або іншій формі зайняті суспільними справами. Щодо політичної активності, то тут ситуація виглядає інакше, 3—4% громадян України перебувають у політичних партіях, приблизно така сама ситуація у Європі.

По-друге, сучасній політичній культурі України властивий ізоляціонізм. Дослідження за методикою, що вимірює соціальну дистанцію, показали, що в нас за роки незалежності збільшується дистанційованість відносно інших національностей. Тобто відомий принцип «моя хата скраю» залишається однією із домінант масової психології, як у Західній, так і в Східній Україні. Це багато в чому історична спадщина, ми ніяк не можемо пройти етап дефеодалізації й дерадянізації нашого суспільства. Минулого року в рамках міжнародного проекту «Європейське соціальне дослідження» громадянам 26 країн Європи (в тому числі й України) ставилося запитання — чи потрібно забороняти діяльність партій, які ставлять своєю метою знищення демократії у країні? У країнах Європейського Союзу позитивно відповіли на це питання більшість населення, в Росії — лише 18%, в Україні — 38%. Із цього випливає, що громадяни України, хоч і меншою мірою, ніж росіяни, схильні виявляти терпимість у ставленні до повноправної участі в політичному житті суспільства радикальних антидемократичних організацій.

З іншого боку, Україна демонструє дивні зразки досить високої політичної культури. Передусім потрібно відмітити ставлення до соціального протесту. У багатьох пострадянських країнах протестні настрої виливалися в кровопролитні конфлікти, коли ситуація виявлялася близькою до громадянської війни й гинули люди. В Україні такої політичної конфронтації не було, це відмінна риса української політичної культури. У нас віддають перевагу цивілізованим, легітимним формам протесту, засуджуючи будь-які форми насильства. Ця риса властива не лише масовій політичній культурі, але й елітарній. Хоч як би жорстко наші політики не конфліктували між собою в боротьбі за політичну владу, вони жодного разу на дозволили собі вступити в агресивну конфронтацію. У таких ситуаціях нагромаджується виключно цінний досвід мирного розв’язання соціальних проблем і конфліктів, відбувається формування грунту для подальших демократичних перетворень.

— Тобто можна сказати, що сьогодні народ має ту владу, на яку він заслуговує.

— Це дуже відома формула. Я не можу сказати, що це завжди вірно. При державних переворотах я не вважаю, що народ заслуговує таку владу. Народ заслуговує ту владу, яку він обирає. Отже, оскільки в нас влада легітимно обрана, значить ми її заслуговуємо. Адже ті політичні сили, що перебувають сьогодні у владі, обрані нами і відображають інтереси тієї або іншої частини населення.

Багато хто в Україні забуває, що становлення молодих демократій відбувається поступово. І те, що сьогодні відбувається в Україні — це цілком природно — поки що ми повільно, але впевнено йдемо до сучасної парламентської демократії. Головне, уникнути агресивних форм політичної протидії. Таким чином, у країні нагромаджується демократичний потенціал, формується демократична політична культура. Більше того, я вважаю, що суспільству не потрібна революційна стабілізація, як і не потрібна революційна дестабілізація. У таких випадках існує небезпека, що суспільство може об’єднатися навколо харизматичного лідера і взяти на озброєння традиціоналістські, шовіністичні цінності. Так, у Білорусії, де сталася «революційна консолідація» суспільства на основі радянських цінностей, і в Росії — на основі ідей минулого імперського величчя. Адже нашому суспільству також властиві авторитарні настрої і ми могли б піти таким шляхом, якби в нашій країні не підтримувалося постійне вогнище протистояння влади й політичної опозиції. Тому в перехідних суспільствах, де відбувається трансформація політичних інститутів, на мій погляд, не потрібно штучно форсувати курс на стабілізацію.

— Чому трансформаційні процеси в Україні, на відміну від інших постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, проходять так хворобливо для нашої країни?

— Держави, які вийшли з соціалістичного табору, ще наприкінці 1980-х рр. були консолідовані навколо своїх майбутніх цілей. Вони твердо дотримувалися курсу на Захід, при цьому вони послідовно відмовилися від комуністичної спадщини. Якщо пригадати Україну того часу, то навряд чи громадяни незалежної України були готові радикально відмовитися від норм і правил, створених у рамках радянської системи? У нас досі існує ностальгія за державним патерналізмом, немає єдиної позиції у виборі зовнішньополітичних орієнтирів.

Постсоціалістичні держави Центральної та Східної Європи не пройшли сімдесятирічний шлях радянської влади, в соціалістичний табір вони потрапили лише після Другої світової війни. Ці країни історично є частиною Європи. Хоч, безумовно, і Західну Україну можна віднести до історичної частини Європи. Саме західноукраїнський регіон на сучасному етапі визначає зовнішню політику України. Я маю на увазі європейські спрямування України. І в цьому значенні Президент В. Ющенко багато в чому не розуміє своєї країни, він не розуміє, що вона не однорідна. В. Ющенко хоче прискореними темпами втягнути нашу країну туди, потрапити куди вона ще просто не готова. У відповідь ми отримуємо приниження з боку наших західних партнерів. Наприклад, отримати візу в європейських посольствах для громадян України, за всієї пустопорожньої балаканини про європейську інтеграцію, стало набагато складніше, ніж при президентові Л. Кучмі. У Росії легше отримати європейську візу, ніж у нашій післяреволюційній країні. Я вже не кажу про радикальні євроатлантичні заяви Президента. В Україні проводиться багато в чому неадекватна зовнішня політика, а в Європі не люблять тих, хто неадекватний. Така політика частково і приводить до постійних політичних криз у нашій країні.

— Які, на ваш погляд, системні причини сьогоднішньої політичної кризи в Україні?

— По-перше, це неготовність загальносоціальної та політичної культури українського суспільства до того, щоб реалізовувати прискорені, понадміру амбіційні плани євроінтеграції. Про це нам недвозначно каже сама Європа, але ми їх не слухаємо. В Україні вважають, що якщо постійно повторювати слово «халва», то в роті все-таки стане солодко. Таке нерозуміння пов’язане з політичною культурою нашої владної еліти, яка багато в чому є ще пострадянською. Нинішня адміністрація Президента багато в чому нагадує ЦК компартії. По-друге, однією з системних причин політичних криз в Україні є її складне геополітичне розташування.

— Як ви вважаєте, який вихід із критичної ситуації, що створилася, і взагалі, що потрібно робити Україні, щоб не впадати в постійні політичні кризи?

— Політичні кризи продовжуватимуться, це неминучий процес. Бо в Україні відбувається становлення молодої демократії, парламентської форми правління. Це вірний європейський шлях. У Європі немає президентських республік, крім Франції, але це окремий прецедент і Україні не потрібно брати з неї приклад. Я б не хотів, щоб у нашій країні сталося те безладдя, яке було в Парижі, крім того, у них дуже багато інших проблем, що небажані для України.

Виходу з політичної кризи, за великим рахунком, немає, і це, хоч як не парадоксально, потрібно сприймати цілком оптимістично. Розвиток молодої демократії — це довгий шлях і ми повинні пройти через нього. Цей шлях для України буде важким, бо українське суспільство надмірно ієрарховане. Якщо ми не відмовимося від минулого, коли вся система влади замикається на одній особистості, то нескінченно відтворюватимемо радянську систему. Парламентська форма правління передбачає колективний орган влади, де дуже важко приймати «підкилимні рішення», непідконтрольні громадянському суспільству і волі виборців. Нехай 450 народних депутатів у Верховній Раді домовляються, це благо для України. Така нестабільна політична ситуація дратує людей, але ми повинні зробити історичний вибір — або ми постійно бовтатимемося на рівні якої-небудь латиноамериканської республіки, або, переживши деякий період нестабільної політичної ситуації під час переходу до парламентської республіки, матимемо бідну, але нормальну європейську країну. Демократія коштує недешево. Я дуже радий, що політична нестабільність в Україні не переростає в агресивну конфронтацію або автократичну стабілізацію. При цьому примітно, що економіка України зростає незалежно від політичної ситуації у країні. Цього не можна було спостерігати за всієї політичної стабільності середини 90-х в Україні. За нашими даними, за останні чотири роки істотно зросло соціальне самопочуття громадян України, виросли реальні прибутки населення. Хоч як народ критикує владу, він став жити краще й люди самі визнають, що соціальні блага стали їм доступнішими. Політична нестабільність коштує 1—2% ВВП на душу населення в рік, але, як на мене, це прийнятна ціна за демократію.

— До речі, як ви вважаєте, в Україні сформується нова коаліція чи будуть позачергові парламентські вибори?

— Усе залежить від того, що переможе — кон’юнктурні чи довготривалі інтереси політичних сил. Також важливу роль грає певне розставляння конкретних фігур на політичному олімпі України. На мою думку, будуть вибори, бо стара коаліція недієздатна, а нова не вигідна для її учасників. Навіть, якщо створять нову коаліцію, вона буде недовгочасна.

— Спираючись на соціологічні дослідження та історію нашої держави, як ви вважаєте, якою повинна бути зовнішня політика України?

— На геополітичному полі України замикаються інтереси трьох світових стратегічних агентів — США, Росії, Європейського Союзу. У кожного щодо України свої геополітичні інтереси. Інтереси Росії полягають у максимальному утриманні України в полі російського впливу. США зацікавлені в тому, щоб Україна стала членом військово-політичного блоку НАТО. Таким чином, у них з’явиться форпост для подальшого просування в Азію. Європейський Союз бачить Україну в вигляді буфера між цивілізованою Європою та євразійським степом. Європа навіть готова частково визнати інтереси Росії в Україні для того, щоб наша країна стала пом’якшувальним чинником між Росією та новими членами Європейського Союзу.

Тому могутній вплив ззовні ставить будь-яку владу в Україні в дуже складне становище, що вимагає умілої дипломатії. Я вважаю, що Україна повинна прагнути до європейських цінностей демократії, але постійний тиск із боку США штовхає Україну до поспішного вступу в НАТО. Що означає повну конфронтацію з Росією, а для нас це неприйнятне. Починаючи з того, що росіяни можуть увести для України візи, а враховуючи те, що Європа отримання своїх віз лише посилює, українці можуть опинитися в повній ізоляції. Ілюзією є й те, що при вступі в НАТО, Росія прибере свій Чорноморський флот. Росія може запросто піти на конфронтацію із Заходом, вона це довела в кавказькому конфлікті. Я гадаю, що Україна повинна чітко заявити про свої зовнішньополітичні інтереси. Дати зрозуміти США, що Україна в найближчому майбутньому не збирається вступати в НАТО, а Європі пояснити про наміри нашої країни вступити в Європейський Союз, минаючи членство в Північноатлантичному альянсі. Ці кроки дозволять Україні провести переговори з Російською Федерацією, яка повинна піти на низку поступок для нашої країни, зокрема, чітке визнання існуючих кордонів України, виведення Чорноморського флоту 2017 року, відмова від «паливного шантажу» тощо. Ми не повинні виконувати волю інших держав. Усі повинні чітко зрозуміти: для Європи ми не буфер, для Росії ми не складова частина, а для США — не маріонетка.

— Якщо я вас правильно розумію, ви говорите про нейтральний статус для України?

— На мій погляд, це оптимальний варіант для сучасної України. Цей статус міг би зняти низку існуючих проблем. До того ж, ми повинні мати власне обличчя на світовій політичній арені. Повертаючись знову до віз, ми скасували їх для європейців і американців, у відповідь нам важче стало їздити до Європи. США вчинили чесніше, до них стало їздити легше. Показуючи свою слабкість, ми тим самим викликаємо у відповідь реакцію зневаги до нас. Ми повинні чітко всім заявити про свої інтереси, а найголовніше, цілеспрямовано їх захищати.

— У цьому випадку, звертаючи увагу на вплив сильних світових акторів на нашу державу, чи зможе Україна забезпечити власну систему безпеки?

— Я не розумію, для чого тоді ми утримуємо таку велику армію. Якщо, спираючись на спрямування нашого Президента, вступити до НАТО, ми можемо спокійно утримувати трьохтисячну армію і перебувати під захистом Альянсу, як, наприклад, Естонія. Адже Австрія, Фінляндія, Швейцарія не члени НАТО, але вони якось захищають себе, і ніхто на них досі не нападав. Таким чином і ми можемо себе захищати. Тим більше, коли ми віддавали ядерну зброю, великі держави світу зобов’язалися забезпечувати безпеку України. Я вважаю, що при розумній дипломатії нашої держави, ніхто не відмовиться виконувати свої зобов’язання.

— Сучасному українському суспільству характерна зростаюча апатія до всіх політичних лідерів країни. Виходячи з ваших соціологічних досліджень, яким бачать сьогодні українці свого політичного лідера, якими якостями він повинен володіти?

— Природно, населення хоче, щоб наш політичний лідер був бездоганний у всіх відношеннях. Але якщо серйозно підійти до цієї проблеми, то політичний лідер повинен бути відповідальним і дисциплінованим управлінцем, освіченим, досвідченою людиною, не безталанною, психічно здоровою, дипломатичною. На мою думку, в сучасних умовах бажано, щоб лідер не володів харизмою, бо він повинен передусім бути функціональним лідером. На жаль, у нас таких лідерів поки що немає. Такі політичні лідери й для західних країн є рідкістю. Наприклад, соціолог Макс Вебер мріяв, що до влади прийде раціональна бюрократія. У перехідних суспільствах прихід таких людей до влади малоймовірний. Для нашої країни важливо, щоб населення обирало політичні сили, які відображають їхні інтереси, при цьому керувалися меншим із них. На місці виборця, я б керувався відсутністю популізму й радикальних лозунгів у політичних партій та їхніх лідерів.

— Наскільки реальним є в сучасній українській політиці прихід до влади нових осіб, молодого покоління?

— У сучасній політичній ситуації в Україні реальним є прихід до влади нових осіб. Я особисто вже бачу цих людей. Але не називатиму їхні прізвища. Я лише скажу, що це покоління від 30 до 40 років. Їх не так багато, але вони з’являються на політичному олімпі. З іншого боку, важливо, щоб партії робили на них ставки, як, наприклад, на Заході, де 35-річного політика можуть обрати лідером будь-якої партії. Наприклад, лейбористи в Англії висунули Тоні Блера в лідери партії і довгий час мали з ним успіх. У нас же в політиці багато все ще будується за принципом «дідівщини». Якщо український виборець постійно підтримуватиме молодих політиків, то, можливо, ситуація зміниться на краще.

— Євгене Івановичу, щодо майбутнього нашої країни, чи вірить український народ у сильну українську державу?

— Український народ поки що не вірить у власну сильну державу. Доказом тут є те, що Україна не може захистити своїх громадян. Це велика проблема для країни. Хіба міністерство іноземних справ захищає своїх громадян в інших державах? Повноцінна система соціального захисту в Україні ще не розвинена. Радянську зруйнували, а нову не створили. За Конституцією України, кожен має право на безкоштовну медицину. Де вона? Її немає, кожен носить гроші лікарям, іншого виходу немає. Хоч деякі спроби поліпшити соціальний захист населення існують, але вони одиничні. Наприклад, введення єдиної системи оцінювання в навчальних закладах дозволяє захистити права людини на освіту. Хоч за останні десять років більше стало людей, які пишаються тим, що вони є громадянами України, в той же час, вони не вірять у захист своїх законних прав і інтересів із боку держави.

Наприклад, середній клас — це коли людина має певний надлишок, який йому залишається після елементарного виживання. У цьому випадку він може ці гроші витратити на власний захист, найняти адвоката і судитися з владою. Тоді він відчує, що є, дійсно, громадянином цієї держави. В Україні такої можливості поки що немає, але ми йдемо до цього. У нас зростає економіка, відбувається становлення парламентської форми демократії, збільшуються прибутки населення, зберігається свобода слова, існує опозиція, а найголовніше — ми не знаємо, хто виграє на виборах. Все це, зрештою, веде нас до становлення нормальної, хоч і не дуже багатої європейської держави, яку цілком можна порівняти з новими членами Європейського Союзу.