Україна на «шахівниці» Буша-старшого
БАБИН ЯР, 1 СЕРПНЯ 1991 РОКУ
На стільці, що стоїть прямо переді мною, сидить високий худий чоловік у темно-сірому костюмі. Вузька, видовжена голова, коротка стрижка. Крізь темне волосся ледве проглядає сивина. Я вдивляюсь в його потилицю, в його знайомий усьому світові профіль — коли він повертає голову до свого сусіда зліва. Хочу уявити — які поклади супертаємної інформації криються в його мозку. Що думає насправді про землю, на якій сьогодні опинився уперше в житті, що бажає цьому народові, який так тепло і з таким ентузіазмом його приймає?
Потім я підводжу голову і уважно вдивляюся у верхівку телевізійної вежі, що здіймається над полем, де розмістилися сотні гостей. Дуже зручне місце для снайпера. Стає незатишно від думки про ворогів цієї людини, які ладні піти на все, щоб знищити гостя України. Сподіваюся, що люди з КДБ надійно заблокували вежу.
Не дуже спекотний, хмарний день. Поле, на якому розставили стільці, — це Бабин Яр. Поле крові. Людина, що сидить переді мною — сорок перший президент Сполучених Штатів Америки Джордж Герберт Вокер Буш. Людина, що перебуває в епіцентрі світових проблем, конфліктів і катастроф — від громадянської війни в Югославії до кривавих подій на площі Тяньаньмень у Пекіні, від війни у Перській затоці — до агонії радянської імперії і зростаючих викликів з боку республік, які прагнуть незалежності — України і Грузії, Азербайджану і Росії.
...До московського путчу залишається три тижні. До проголошення незалежності України — двадцять чотири дні. Час короткої літньої відпустки на морі. Час одного з найбільших всесвітньо-історичних катаклізмів ХХ століття.
ВІЗИТ
Як член українського уряду, я супроводжував американську делегацію (всі організаційні турботи лягли на плечі віце-прем’єр-міністра Є. Марчука): бачив море синьо-жовтих прапорів на Хрещатику, запам’ятав написи на плакатах («Москва має 15 колоній», «Імперія зла ще живе», «Українці вимагають незалежності», «Геть СРСР»), слухав сумнозвісну промову Дж. Буша, виголошену ним о 16 годині в сесійнiй залі Верховної Ради, а потім брав участь у жалобній церемонії у Бабиному Яру. Тоді ж познайомився з похмурим на вигляд джентльменом, до кабінету якого сходились інформаційні потоки з усього світу. Це був Брент Скоукрофт, радник президента Буша з питань національної безпеки. Згодом довелося побувати в його скромному офісі в Білому домі, куди завів мене Роман Попадюк — перший посол США в Україні.
Історія поїздки Дж. Буша до України та підготовки і виголошення його промови у Верховній Раді є свідченням того, що на початку 1990-х років українське питання знову (як це було напередодні Першої і Другої світових воєн) ставало центральним: незалежницькі устремління України починали дедалі більше непокоїти і московське і вашингтонське керівництво, бо при всій історико- політичній короткозорості Горбачова чи Буша вони не могли не розуміти, що без України імперія не зможе існувати. А якщо до цього додати розміщення на території України ударного угруповання стратегічних ракет, які безпосередньо загрожували безпеці США, то легко можна зрозуміти логіку занепокоєння Білого дому виявами українського «сепаратизму». Американських стратегів лякала перспектива появи в наших степах махновських тачанок з балістичними ракетами і касетними ядерними боєголовками. З другого боку, напередодні чергових президентських виборів, що мали відбутися у 1992 році, Буш не міг ігнорувати закидів щодо його пасивності відносно визнання незалежності балтійських республік. Радники Буша настійливо рекомендували йому зробити певний жест щодо радянських республік. Була обрана Україна, в якій у 1972 році вже побував президент Ніксон. Але Україна 1991 року докорінно відрізнялася від провінційно-упокореної безголосої України брежнєвських часів. І це почали усвідомлювати у Вашингтоні, незважаючи на катастрофічні провали американської розвідки і дипломатії, які не спромоглися зрозуміти, що відбувається в СРСР: «москвоцентричне» мислення застилало очі вашингтонських аналітиків, які проґавили зростання національно-демократичних рухів в Україні та інших радянських республіках.
Під час дискусії у липні 1991 року щодо необхідності здійснити візит до Києва обережний Буш казав Джеймсу Бейкеру (державному секретареві США) та Бренту Скоукфроту: «Що б ми не робили, я не завдам неприємності Горбачову».
Між тим Москва була занепокоєна «київським проектом» Буша: 19 липня 1991 року радник-посланник радянського посольства в США С.Четвериков приніс до Ради національної безпеки США таємне послання Москви, в якому йшлося про те, що поїздка Буша до Києва «не є доброю ідеєю». Четвериков рекомендував президенту США поїхати до... Ставрополя, бо так, мовляв, зробив минулого літа канцлер Коль.
Буш, який у цей час відвідував Туреччину, наказав підготувати відповідь, в якій зазначалося, що США не бажають загострювати протиріччя між Кремлем і Україною: якщо радянське керівництво наполягає, Буш погодиться скасувати візит до Києва.
Але... в дипломатії багато чого криється в маленькому «але»: але хитрі американці додали, що, оскільки українське керівництво знає про бажання Буша відвідати Київ, радянський уряд повинен сам нести відповідальність за скасування візиту. Посол США в Москві, за попередньою домовленістю з Вашингтоном, подзвонив до державного департаменту по відкритому зв’язку, спеціально для того, щоб його почули в КДБ, і сказав: «Чи ці хлопці з радянського уряду знають, що вони роблять? Вони роблять погані речі з українцями і вони будуть засуджені громадською думкою всюди, включаючи США».
Роздратований Горбачов мусив погодитись на цей візит, хоча знав, що в Україні Буша чекає теплий прийом, значно тепліший, ніж у Москві, оскільки українці розцінювали присутність Президента США як знак підтримки їхнього устремління до незалежності. Так і сталося.
ПРОМОВА
І ось, тринадцять років по тому, напередодні нового візиту президента Буша до Києва, я знову перечитую його промову, до якої назавжди приліпився злісно-влучний ярлик «Chicken Kiev speech», вигаданий кореспондентом «Нью-Йорк Таймс» Вільямом Сефайром. У статті від 29 серпня 1991 року автор звинуватив Буша в боязкості, невпевненості і страху йти назустріч драматичним змінам у Радянському Союзі. Ця назва боляче образила Буша.
У найближчому оточенні президента на нагадування про цю промову було накладено своєрідне табу.
Навіть через шість років після її виголошення, коли я зустрівся з колишнім президентом США в його домі у Г’юстоні (Техас), він жодним словом не згадав про цю промову. Буш жартував (виявилося, що він дуже жвава, дотепна людина — скромно величав себе не інакше, як «чоловіком Барбари Буш), цікавився Україною та розвитком українсько-американських відносин, розповідав про підготовку до парашутного стрибка (він здійснив його в свої 72 роки!) і з гордістю показував мені свої ковбойські чобітки, на яких стояв президентський герб.
Я теж не наважився згадати про його київську промову.
Якою ж насправді була та доповідь? Чи негативне її сприйняття в 1991 році було адекватним?
Треба зазначити, що, з погляду історії, це, об’єктивно, була одна з найневдаліших промов, проголошених коли-небудь будь-яким президентом США, оскільки подальші події майже негайно зробили її безглуздою, позбавленою будь-якого політичного сенсу і виставили Буша на посміховисько.
Незважаючи на компліменти на адресу гостинних українців (відчувалося, що Барбара і Джордж Буші були дійсно зачаровані теплим прийомом у Києві), цитати з творів О. Довженка і Т. Шевченка, посилання на якісь міфічні давньоукраїнські приказки, високу американську риторику щодо поняття «свобода», обіцянки допомогти жертвам Чорнобиля та інші прийоми, спічрайтери Буша заклали в текст промови, які були неприйнятні для київської аудиторії:
* тут містилися солодкі компліменти на адресу Горбачова, популярність якого на той час упала в Радянському Союзі і в Україні до критично низького рівня;
* ключовим пасажем промови став заклик (фактично — погроза) до відмови від курсу на незалежність, яким прямувала Україна: «Але свобода — це не те ж саме, що незалежність. Американці не підтримуватимуть тих, хто досягнув незалежності для того, щоб замінити віддалену тиранію на місцевий деспотизм. Вони (американці) не допомагатимуть тим, хто сприяє самовбивчому націоналізму, замаскованому на етнічній ненависті».
Ця промова викликала хвилю обурення не тільки в Україні, а й у самих Сполучених Штатах — особливо серед американців українського походження, які переважно підтримували республіканських кандидатів у президенти.
Гадаю, що, програвши вибори молодому Біллу Клінтону, старий Буш з лихим серцем згадував «котлету по-київськи», яку не перетравили шлунки багатьох американських виборців.
Постріл Буша в мішень «самовбивчого етнічного націоналізму» був сприйнятий в Україні як прикра політична осічка: адже в Україні не було проявів етнічного націоналізму: ні «Рух», ні тим більше націонал-комуністи, які обережно виводили Україну зі складу СРСР, не мислили категоріями агресивного шовінізму, який розквітав кривавими подіями в іншій частині Європи — в Югославії.
ЗА ЛАШТУНКАМИ
Дуже цікаво, хто насправді стояв за промовою Буша, і в чиїх інтересах вона готувалася. Основною проблемою Білого дому на той час було ставлення до Михайла Горбачова: підтримувати його до кінця, даючи йому величезні позики, які негайно зникали в чорній дірі радянської економіки, що перебувала в стані колапсу. Чи, не затягуючи агонію системи, жорстко припинити всі загравання з Горбачовим і зробити ставку на негайний розвал Радянського Союзу. Президент Буш, Кондоліза Райс, яка в той час працювала в Раді національної безпеки США, Брент Скоукрофт, Джеймс Бейкер і Колін Пауел (тоді голова Об’єднаного комітету начальників штабів ЗС США) погодились на підтримку Горбачова та його ідей щодо реформування СРСР. Звичайно, не альтруїстична любов до першого і останнього радянського президента стояла за американською підтримкою. Їм потрібний був спаринг-партнер на світовому рингу — хоч і ослаблений, але звичний, зручний. Від однієї думки, що США матиме проблему не з однією наддержавою, а з п’ятнадцятьма новими, невідомими незалежними країнами, на території яких зберігалася ядерна зброя, у Вашингтона починався головний біль. Тому головним ворогом цієї групи був оголошений націоналізм, в першу чергу український. Але і російський сепаратизм також лякав лідерів США: відомий епізод, коли Кондоліза Райс блокувала двері до овального кабінету в Білому домі, щоб перешкодити Борису Єльцину зустрітися з Джорджем Бушем (!)
До другої впливової групи належали такі відомі реалісти-прагматики, як Дік Чейні (тодішній міністр оборони США), Пол Волфовітц (його заступник) та інші, які передбачали близький кінець СРСР і бажали прискорити його розпад.
Перемогли Буш та його група. Є ряд свідчень того, що «Chicken Kiev speech» приготувала Кондоліза Райс — давній недруг України, яка, начитавшись творів Достоєвського, вирішила, що збагнула всю складність слов’янської історії. Звідси — високомірний, повчальний тон скандальної промови. Ця амбіційна жінка за словами тих, хто працював з нею у сфері закордонної політики, була «експертом», яка вперто і катастрофічно неправильно приймала рішення у сфері своєї відповідальності. Ця мила леді сьогодні займає ключову позицію радника з національної безпеки США Дж. Буша-молодшого і довела свою жорстко антиукраїнську позицію.
Був ще один автор промови: Михайло Сергійович Горбачов. В одному з американських досліджень я зустрів твердження про те, що текст промови Дж. Буша було надано Горбачову... на апробацію. Чи попередню цензуру — як кому подобається.
Документально відомо також, що під час московської зустрічі Горбачова з Бушем напередодні від’їзду останнього до Києва комуністичний генсек полум’яно переконував американського президента в тому, що український сепаратизм здатний роздмухати громадянську війну югославського зразка — з тією лише різницею, що війна охопить територію в одинадцять часових зон і викличе ядерний конфлікт.
Ось що стояло за промовою, виголошеною в залі засідань Верховної Ради України.
ПІСЛЯМОВА ДО ПРОМОВИ
Незважаючи на перемогу над Іраком у війні 1991 року, Джордж Буш-старший програв президентські вибори. Працюючи упродовж восьми років віце-президентом у президента Рональда Рейгана, Буш багато чому навчився у свого блискучого боса, який знищив «імперію зла». Але Буш не схотів (та й не зміг би) копіювати месіансько-акторський ідеологічний стиль Рейгана. Він повернувся до більш обережного, поміркованого стилю консервативних республіканців. І це, на думку американських аналітиків, стало його фатальною помилкою. Проголосивши Новий Світовий Порядок (який, правда, як іронічно стверджував відомий політолог, не був ані «новим», ані «світовим», ані «порядком»), Буш та його команда повернулися до старих, випробуваних часом формул Старого Порядку. Перебуваючи у вирі світових подій, господар Білого дому не зрозумів, що світ увійшов в епоху Великих Змін, яка замінила відносну стабільность часів «холодної війни».
Команда Буша працювала повільно і обережно, не встигаючи за подіями, в ході яких тріщав увесь попередній світопорядок. Норман Подгорець, відомий американський коментатор і видавець, застосував вельми ядучу метафору щодо Буша та його адміністрації: їхні дії нагадували перерваний статевий акт (coitus interruptus), — вони не могли нічого скінчити. А цей стан, як відомо, породжує тривогу і невпевненість. Багато хто в Америці не міг вибачити Бушу його незакінчений похід на Багдад і те, що він не зняв скальп з Саддама Хусейна у ході війни 1991 р.
Водночас було б невірно уявляти президента Буша невдахою: об’єднання Німеччини, підтримка Польщі, Угорщини і Чехословаччини на їх шляху до визволення з-під радянського панування, відсіч іракській агресії в Кувейті, досягнення угоди про звичайні озброєння в Європі і підписання договору СТАРТ, що зменшив ядерну загрозу, започаткування мирного процесу на Близькому Сході і, нарешті, повне дипломатичне визнання нових незалежних держав на території колишнього СРСР — в тому числі й визнання України — немало для того, щоб залишитися в історії ХХ століття.
Пам’ятаю, як перша офіційна українська делегація, очолювана Президентом Л.Крав чуком, прилетіла у травні 1992 р. до Вашингтона: в ході зустрічей з президентом Дж. Бушем, віце-президентом Д. Куейлом, державним секретарем Дж. Бейкером, міністром оборони Д. Чейні було підписано ряд документів — політичну декларацію, меморандум про взаєморозуміння між урядом України і США, угоди про торговельні відносини, про захист навколишнього середовища і гуманітарне та науково-технічне співробітництво.
Тоді ж у Вашингтоні було відкрито Посольство України в США.
У 1992 р. вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» України і США.
Але всі ці важливі для нас зрушення у відносинах з найпотужнішою державою світу відбувалися під жорстким тиском як США, так і Росії стосовно ліквідації ядерної зброї, що перебувала на території України.
Оцінюючи діяльність Дж. Буша-старшого на посаді президента США, українці повинні пам’ятати день 27 листопада 1991 р.: напередодні зустрічі з представниками української діаспори Буш прийняв історичне рішення — негайно визнати незалежність України після референдуму (звичайно, при позитивному результаті) без «благословіння» Москви. Це повідомлення блискавично прилетіло до Києва і стало фактором суттєвої моральної підтримки мільйонів українських громадян.
Горбачов був глибоко обурений, в його оточенні лунали звинувачення Буша у зраді (!). У телефонній розмові з американським президентом Горбачов заявив, що він «розчарований тим, що Сполучені Штати діяли поспішно», додавши, що багато хто в Москві сприйняв заяву Білого дому як спробу «стимулювати сепаратизм в Україні».
Тож чи був президент Джордж Буш ворогом України? Ні. Він був вірним сином Америки і діяв в її інтересах — і тоді, коли не зважав на законні права українського народу на державне самовизначення, і тоді, коли приймав рішення на підтримку незалежності України.
Державним діячам України слід засвоїти цю істину: мислити і діяти в ім’я національних інтересів своєї Батьківщини, а не догідливо плазувати перед тими, хто на дух не сприймає саму ідею незалежності України, бажаючи перетворити нашу землю на підпорядковану територію.
Ми вітаємо президента Буша в Україні.
Mister President, Welcome to Ukraine!
При підготовці статті використано факти, наведені в книзі Michael R. Beschloss, Strobe Talbott: At the Highest levels, 1993 та журналах American Purpose, 1995, Issue 9, vol. 5; The Atlantic Monthly, 1992, October, Common Dreams, 2004, April 8
