Україні потрібен новий інтелектуальний прошарок

«День» уже анонсував круглий стіл соціологічного дискурсу, на якому заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха, головний редактор газети Лариса Івшина, лауреати Всеукраїнського конкурсу «Кращий соціолог року» — премії ім. Наталії Паніної та журналісти обговорили роль соціології в розвитку демократичної держави, проблеми розширення інтелектуального прошарку в Україні, становлення в суспільстві нової еліти, громадянської активності українців та їхного залучення до найрізноманітніших, в тому числі й тіньових, соціальних практик. Такі дискурси навколо актуальних для України тем (хай нині мало хто й акцентує на них увагу), висвітлення цієї проблематики на шпальтах газети, як і пошук потужних, енергійних та ініціативних інтелектуалів в Україні, є дуже важливими, оскільки це дає змогу бути почутими і, за словами головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, створює соціальний капітал для України.

ЦІННОСТІ

Для того, щоб вести полеміку з приводу розвитку суспільства, насамперед потрібно критично оцінити ситуацію, в якій воно перебуває. Олег Демків, соціолог Львівського національного університету ім. І. Франка, предметом вивчення якого є цінності молодого покоління, дещо з песимізмом дивиться в майбутнє, оскільки результати дослідження дали причину вважати сучасну молодь — найбільш соціально активних людей — втягнутими в «тіньові соціальні практики». Насамперед йдеться про лояльне ставлення молоді до корупції та хабарництва — відсутність яких є наріжним каменем побудови будь-якого цивілізованого, демократичного суспільства. На його думку, якщо так піде далі, то називати молодь «нашим майбутнім» буде досить проблематично.

— Якщо мова йде про молоду людину з певним соціальним статусом, з певним рівнем доходів, то можливість залучення до тіньової соціальної практики є значно вищою, ніж якщо це людина старшого віку з низьким рівнем доходів, котра проживає в сільській місцевості, — зазначив Олег Демків. — Дуже дієвим методом отримати відповідь, наскільки певна практика є прийнятною в суспільстві, є використання методики дзеркального запитання: наскільки часто ви це здійснюєте і як часто це здійснюють по відношенню до вас. У всіх випадках, коли респондент виступає жертвою чи пасивною стороною, то хабар як спосіб вирішення питання не схвалюється. По-іншому практика хабарництва є схвальною... Картина показує вектори і можливість змін цієї тенденції. Думаю, що коли система нашого державного контролю, яку називають «держава- хижак», змінюватиметься в бік спрощення — сприйняття ініціативи громадянина, співпраці з соціально активною частиною суспільства, — то картина може змінитися. Якщо ж ні, а електоральні преференції українців схиляються в бік посилення ролі держави, то тенденції поглиблюватимуться.

Подібні висновки майже 10 років тому зробили експерти Інституту соціології НАНУ. Євген Головаха нагадав, що ще у 90-х роках їхні фахівці стикнулися із соціальним феноменом: чим більш демократично орієнтована людина, тим вона більш цинічна, і найменш цинічними були комуністи, а найбільш — демократи.

— Допоки окрема людина вважатиме себе відокремленою від держави — мовляв, держава — це те, з чим потрібно боротися або підкорюватися, — доти в суспільстві ніяких принципових змін не буде, — вважає лауреат конкурсу «Кращий соціолог року» Світлана Бабенко (Харківський національний університет ім. Н. Каразіна). — Людина має бути залученою до державотворення, у різних формах співпрацювати з державою. Тоді у нас ставатиме все менше і менше патерналістських очікувань громадян або випадків, коли держава сприйматиметься як ворог.

СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ І НОВІ СОЦІАЛЬНІ ПРАКТИКИ

Спосіб сказати державі «Я — є!» — це запропонувати громаді щось нове й конструктивне, яке б дало можливість як самому автору відчути власну затребуваність і реалізованість в суспільстві, так і допомогти своїй громаді.

— Перш ніж створити «Бі- Бі-Сі», потрібно було створити Британію. В сучасному українському суспільстві відбулася соціальна революція: зникають одні соціальні феномени (наприклад, «кухні», популярні серед «шестидесятників»), натомість з’являються інші соціальні практики і це — величезне поле для роботи соціологів та журналістів, — переконана головний редактор «Дня» Лариса Івшина. — Тому нам потрібно створити капітал з нових знань, підходів та ідей на рівні публічних дискусій. І це слід показувати суспільству, щоб воно не «застигало». Скільки в нас людей, які створюють нову соціальну систему координат? Можливо, нині лінія вододілу в суспільстві пролягла не там, де борються з минулим, а там, де хтось робить кроки в майбутнє — незалежно від приналежності чи неприналежності до певного сектору. В суспільстві є частина людей, які споживають зразки примітивної культури, але є й інші пласти, яким потрібна інша культура, інше спілкування... Тому слід формувати атмосферу критичного думання, вільного обміну думками, ситуацію, коли зрозуміло, де шукати інтелектуальну продукцію, а де продукується мас-культура.

Саме це питання безпосередньо стосувалося дослідження успішності та культурного потенціалу українців Світлани Бабенко. Вона намагалася показати, що соціальні зміни в суспільстві, його трансформація — це не лише робота верхівки влади і влади місцевої, а й робота самого суспільства.

— Я побачила, що соціальні практики можуть бути розділені за шкалою активності: від інноваційних практик до адаптаційних і виживання, чи до практик неприйняття змін, які відбуваються. Незважаючи на те, що у 2007 році найбільш масовими в Україні були практики адаптаційні та виживання, разом з тим 12— 17% респондентів були орієнтовані як на практики адаптаційно-наслідувальні, так і на інноваційні, — розповіла пані Бабенко.

Її повністю підтримує Євген Головаха, на думку якого в суспільстві, де немає чітких норм, головним принципом життєвого шляху має бути індивідуальна ініціатива: поки в суспільстві не закріпилися певні норми, ми маємо шанс йти тим шляхом, який нам запропонує якийсь авторитетний «тлумач». На його думку, інтелектуалам слід боротися зі світовою тенденцією, яка охопила й Україну — «баннерною» інтернетівською культурою.

— Суспільство все більше заглиблюється в інтернет, який є школою еклектичного та поверхового оволодіння соціальним світом, — вважає Євген Головаха. — Єдина альтернатива — створення умов, у яких би формувалися серйозні вогнища традиційної інтелектуальної культури (серйозна публіцистика, художня література, інтелектуальне кіно тощо). Серед громадських організацій, ЗМІ, інтелектуально-мистецької спільноти потрібно відібрати інтелектуальну еліту, яка відчуває себе відповідальною за майбутнє держави. Вони мають працювати з молодими, перспективними людьми і розуміти, що їхнє майбутнє — це не майбутнє еклектичного, розмитого суспільства... В той же час, висуваючи свої цікаві програми, ці молоді люди мають на когось опертися. Це і стане процесом створення громадянського суспільства — серйозна і довга робота, розрахована на багато років.

ПРОБЛЕМА ЕЛІТ

Учасники дискусії зачепили болючу й неоднозначну тему життєдіяльності сучасної української еліти та принципи формування нової. Зрештою, тема суспільних еліт була темою дослідження ще одного учасника круглого столу і дипломанта конкурсу Андрія Зоткіна, науковця Інституту соціології НАНУ.

— Ми можемо по-різному ставитися до української еліти, можемо називати її істеблішментом чи мафією, заперечувати її існування, але вона є, — вважає Андрій Зоткін. — В українському суспільстві перехрещуються різні інститути: діє інститут громадських свобод, до якого ми маємо все більше прихильності, в той же час дуже міцними є патерналістські установки... В цьому плані еліта нічим не відрізняється від народу. По- перше, тому, що вона є продуктом цього ж суспільства, а по-друге — сама впливає на суспільство. Таким чином ми маємо дзеркальне відображення еліти в народі і народу в еліті. Це говорить про те, що українці все ще мають в собі зв’язки з контролюючою верхівкою і від цього нам слід позбавлятися.

На думку Лариси Івшиної, саме ці дві частини українського суспільства — народ і правляча верхівка — дуже міцно взаємодіють між собою, і неможливо уявити собі одну без одної. Головний редактор «Дня» нагадала шлях формування нинішньої політичної еліти, яку вона назвала «правлячою верхівкою», а саме: це 70 років життя суспільства, створеного за особливих умов, коли людей, які дійсно були елітою, вислали, позбавили майна і права будувати свою систему цінностей, натомість в іншій системі координат створювалася партноменклатура — радянська еліта...

Дуже точно з приводу дефініції поняття еліти висловився Євген Головаха, який вважає, що елітою називають людей, які є найкращими в своїй професії.

— Те ж саме — й у політиці: не кожен, хто займається нею, є елітою, але ті, хто стає президентами, прем’єр- міністрами, народними депутатами, очільниками опозиції — це еліта, — стверджує заступник директора Інституту соціології. — Що стосується політиків, то я вважаю, що вони мають бути різними й поганими. Поганими — це за визначенням... Бо коли вони всі погані та всі одинакові — це страшно. Цей сценарій нині можна спостерігати в Росії, де політики сірі, всі говорять голосом та інтонацією Путіна. У нас же поки що всі вони — різні.

ЩО МОЖЕ СОЦІОЛОГІЯ?

Дискусії про роль і місце соціології в суспільстві, її роль у формуванні громадської думки, установок та світогляду громадян і спонукання їх до певних вчинків, нині ведуться у всьому світі.

— У світі дуже популярною є публічна соціологія (окрім неї ще є прикладна, критична і теоретична (академічна)). І так само, як критична соціологія є совістю академічної, так публічна є совістю прикладної, адже у нас — маса соціологів, які виконують роботу непрофесійно, — зауважив Євген Головаха. — Сенс публічної соціології — працювати з тими цільовими групами, які й вивчаєш. Тобто, якщо ти займаєшся молоддю і бачиш проблеми в цій групі, слід не просто констатувати факт, а потрібно звертатися до неї, створювати нове суспільство, яке б боролося з цим явищем в середовищі. Той же, хто вивчає еліту, повинен виходити на ті групи й доказувати, які вони легковажні, безвідповідальні. Можливо, потрібно навіть створити клуб нової політичної думки і виступати в ньому, викриваючи еліту. Це й буде публічною соціологією — чим займаюся, з тим і працюю...

На думку вченого, прикладом ефективності публічної соціології є феміністична соціологія — ідея, що чоловіки створили свою шовіністичну соціологію, яка відображає лише погляд чоловіків на світ. Тож у світі були створені групи фахівців, які примусили чоловіків переглянути свої позиції.

Ще одна проблема вітчизняної соціології — те, що її вже частково дискредитували непрофесіонали. Особливо це практикувалося в передвиборні періоди, коли недобросовісні соціологічні фірми «малювали» замовникам такий результат, який був потрібен. А торік Інститут соціології НАНУ навіть провів круглий стіл на тему «Соціологія — це не тільки рейтинги». До речі, дуже прикро, але поки що громадський запит до науки соціології в Україні сформувався лише в цій сфері — сфері визначення рейтингів політиків.

— Займатися соціологією може будь-хто: зареєстрував організацію і розповсюджуєш інформацію... Але це можна змінити реальними кроками: соціологічна спільнота має публічно засуджувати таких соціологів, — вважає Олег Демків.

Найпростіший шлях взнати, хто є хто в українській соціологічній спільноті, вважає Євген Головаха, — це звернутися до Української соціологічної асоціації, яка акредитовує соціологічні центри: якщо такий центр має акредитацію — йому можна вірити. Що ж стосується запитів суспільства, влади та ЗМІ в цій науці, то, як переконує Андрій Зоткін, на Заході поширена нині практика, коли завдання соціологам дають не партії чи замовляють опитування зацікавлені особи, а це роблять громадські організації та ЗМІ. Зрештою, це свідчить, що в таких суспільствах існує інтелектуальний прошарок, який орієнтований на постійний розвиток...

ПРОБЛЕМА ПОШУКУ МІЗКІВ

На думку Олега Демківа, «вирощування» інтелектуального прошарку пов’язане з системою освіти, в тому числі — соціологічної.

— Соціокультурна освіта певним чином має бути спрямованою на виховання критично налаштованої особистості, — вважає він. — Я спілкуюся зі студентами і бачу їхні свіжі погляди на життя, бачу інший вогонь в очах... Загроза ж може виходити від політичних еліт, які знову захочуть зробити латентні розколи в державі. Думаю, тут має спрацьовувати критична соціологія, щоб викривати такі спроби.

Його колега Андрій Зоткін не дуже переймається тим, що інтелектуальний прошарок України може кудись зникнути, хоча він побачив, що в цьому плані у нас намітився латиноамериканський шлях розвитку: «формуються великі центри на фоні затухаючих периферій», тобто, інтелектуали підтягуються до великих міст, де їхні знання можуть бути затребуваними.

— Раніше цим займалася держава, а нині в нас — свобода вибору, набагато важчий шлях, — переконаний соціолог.

Натомість їхня колега Світлана Бабенко бачить проблему в поганій соціальній інтеграції українців, зокрема тому ж розколі на схід і захід. Вона зауважила, що за індексом толерантності ставлення українців одне до одного дуже змінилося — стосунки стали більш дистанційними. (Що вже говорити про іноземців?). Як соціологам, так і ЗМІ потрібно тримати високу планку професіоналізму — це й буде способом вирощування інтелектуального прошарку, вважає пані Бабенко.

Підсумовуючи, учасники столу зійшлися на думці, що в Україні слід підвищувати якість публічної соціології та сприяти створенню в суспільстві діалогу, адже, за словами Лариси Івшиної, «в українському суспільстві є багато потужних, цікавих людей, яких ми виявляємо методом «зондування», тож нам треба заохочувати до співпраці тих, хто не хоче закриватися в собі».