Українські вибори — вид знизу

Зі шкільних уроків креслення я виніс одну важливу думку: вид спереду й зверху дає неповну картину предмету; необхідні ще й види з інших сторін: наприклад, збоку, а в деяких випадках ззаду й знизу. У істинності «креслярського» аналізу переконуєшся, коли чуєш деякі оцінки, що даються представниками різних сторін (влади, опозиції, різних партій, простими громадянами в різних регіонах). Складається враження, що всі ці люди брали участь у абсолютно різних виборах. Як пенсіонер з невеликою пенсією (який до того ж проживає не в Києві, а в провінції) я можу подивитися на ці вибори лише знизу (й може збоку), проте без цих ракурсів картина виборів буде неповною.

ВЛАДА

Деякі заходи уряду реально допомогли збереженню рейтингу ПР. Це субсидії для оплати комунальних послуг для найбідніших, це й деяке підвищення пенсій. Проте ті, кому пенсії підвищили всього на 20—40 гривень, навпаки, озлобилися.

Взагалі, ніколи ще адміністративний і грошовий ресурс у незалежній Україні не працював так активно й різноманітно: передвиборні «подарунки» (тобто прихований підкуп) виборцям з боку центральної та місцевої влади, а також деяких багатих депутатів, «беркут», що хоробро захищає інтереси тих-таки провладних депутатів, знищення, підробка й псування документації — це не повний список порушень під час усієї виборчої кампанії. У той же час кола, що володіють політичною владою, проявили й особливу, донині не бачену витонченість. Наприклад, чимало виборців не підозрювали, що вибори призначені на вельми специфічну дату — день визволення України радянськими військами від армії гітлерівської Німеччини. Зрозуміло, що для регіоналів і комуністів, які спекулюють на військовій і радянській тематиці, це був додатковий шанс вплинути на виборців, які вагаються. Телекартинка з Януковичем, який покладає цього дня вінок, — це була прихована агітація, заборонена цього дня.

Влада на цих виборах явно зробила ставку на радикалізацію та поляризацію суспільства й на ескалацію протиріч. З кабельної мережі в багатьох регіонах зник ліберальний канал TBi, а от львівський канал ZIK можна було безперешкодно дивитися й у Дніпропетровську, й у Харкові, й у інших містах на схід від Дніпра. Пані Фаріон та інші свободівці виглядали на екрані досить переконливо й були здатні спонукати одних проголосувати за «Свободу», а інших — за комуністів як найпослідовніших противників «фашистів-бандерівців». На жаль, ZIK уже почав зникати з кабельних мереж на сході, а цей канал досить цікавий. Включення в кабельну мережу телеканалів з інших регіонів — це сама по собі хороша ідея. Якби жителі України мали можливість дивитися регіональні телеканали з інших регіонів, вони б краще розуміли один одного.

Перший національний щодня транслював «ідейні радянські» фільми, але не показав жодного позитивного матеріалу про українських націонал-демократів, які боролися проти комуністичного режиму. Ця радянська, здебільшого військова тематика була непоганою ідеологічною підтримкою в першу чергу для КПУ.

У теленовинах на Першому телеканалі та на Інтері (звісно, абсолютно «випадково»!) в ролі знавців у найскладніших питаннях постали Азаров, Симоненко та Королевська (остання навіть прорекла якусь надзвичайно цінну фразу про українське суднобудування).

Зрозуміло, що затія з відеокамерами теж була хитрістю — головні фальсифікації починалися після закриття виборчих дільниць.

Перерахування всіх відкритих порушень і прихованих хитрощів і трюків забрало б надто багато часу.

ОПОЗИЦІЯ

Задля справедливості слід зазначити, що нинішня опозиція, перебуваючи свого часу при владі, теж використовувала адміністративний і фінансовий ресурс на виборах, хоча й не в таких формах, як нині це робила ПР. Утім у «помаранчевої» опозиції грошей було менше, ніж у ПР, навіть у найкращі її часи. Або помаранчеві були скупішими. Наприклад, у Сімферополі, в один з приїздів лідерів помаранчевих і біло-блакитних за участь у мітингу з Тимошенко платили майже вдвічі менше, ніж за зустріч з Януковичем. Одна моя знайома заробила на обох кандидатах, але через різну оплату до Януковича ставилася краще.

Головні опозиційні партії вели виборчу кампанію по-різному. «Батьківщина» здебільшого користувалася брендом Юлії Тимошенко. Постійне нагадування Юлії Володимирівни про себе з ув’язнення зіграло певну роль у збереженні певної частини її виборців, проте багатьом ці вічні «негаразди» їхнього кумира почали приїдатися й навіть дратувати, тим паче що умови, в яких вона відбуває свій термін, ймовірно, значно кращі за «вигоди» багатьох інших в’язнів. Особливо дратувало це тих, у кого життя на волі навряд чи краще, ніж у Тимошенко в ув’язненні. Проте біля блоку «Батьківщина» опинилося достатньо вірних прибічників, готових голосувати за цю політсилу й за фактичної відсутності лідера. Цього в ПР явно не чекали.

Віталій Кличко мав специфічні труднощі. Проти нього працювали — явно чи приховано — всі основні політичні сили, оскільки побачили в ньому реального претендента на посаду президента. У Криму деякі мої співбесідники із злістю називали його «помаранчевим» і націоналістом, у західних же регіонах у ньому підозрювали прихованого регіонала, що хоче виступати в ролі об’єднувача країни (в умовах сьогоднішньої України дуже складне, але все ще здійсниме завдання). Віталій Кличко й сам намагався зіграти на невизначеності своєї позиції. Найбільших втрат виборців «УДАР» зазнав, мабуть, в останні три-чотири дні, коли інтернетом прокотилася хвиля інформації про те, що він напевно співпрацюватиме з ПР. Це відштовхнуло від нього певну частину молоді та людей, що черпають інформацію з інтернету. Своєчасно «УДАР» цю атаку відбити не зміг.

Королевську й усю її компанію репутація ставлеників ПР політично вбила. У цьому випадку виборці виявилися прозорливими.

«Свободі» Партія регіонів потроху підігравала весь час після свого обрання. Деякі рекламні заходи обидві політсили проводили спільно, як, наприклад, відомі сутички у Львові 9 травня, проте помічали це лише досвідчені в політиці люди, на багатьох інших діяли гучні патріотичні фрази свободівців.

Голосували за наших правих радикалів здебільшого люди, які розчарувалися в «помаранчевих» (на що й розраховували в ПР). Але такого успіху українських націоналістів у ПР не очікували, й тепер там явно замислилися про подальшу тактику. У майбутньому «Свобода» може успішно використовуватися для дискредитації перед президентськими виборами Віталія Кличка та кандидата від «Об’єднаної опозиції», якщо вона не розвалиться знову, а також для «обнулення» енергії опозиції за допомогою ініціації гарних за звучанням, але практично даремних акцій на кшталт імпічменту Януковича або, скажімо, будівництва стіни типу китайської уздовж усього українсько-російського кордону. Проте «Свобода» може вийти з наміченої для неї колії й почати тісно співпрацювати з рештою опозиційних сил — це велика небезпека для ПР.

Удався Партії Регіонів і експеримент з комуністами, проте не повністю. Справу можна було б вважати зробленою, якби «Об’єднана опозиція» набрала менш як 20 відсотків (психологічно необхідний рівень), тоді за час, що залишився, рейтинг Симоненка можна було б підігнати до потрібного рівня. Тепер же зрозуміло, що з цим трюком може статися промашка, і ПР гарячково шукає інші варіанти. Судячи з усього, одним з них є вибори Президента в Раді, з гарантованим обранням Януковича, другим варіантом може бути подальша ескалація напруженості з різким силовим переходом на білоруський «народний» варіант «демократії». До речі, білоруський батька в складних випадках зазвичай погрожував безпосередньо спитати думку народу.

Звісно, в ПР образилися на різку передвиборну риторику комуністів на свою адресу, але милі сваряться — лише тішаться. Треба буде — помиряться протягом дня.

ТІ, ЩО ПРОМОВЧАЛИ

І нарешті, варто згадати найчисленнішу політичну силу, що становить близько 43 відсотків виборців. Це ті, хто не взяв участі у виборах. Ця група складається з різних підгруп. Проблемою є не лише політична інертність значної частини молоді, а і її політична лінь. Не прийшло на виборчі дільниці багато молодих людей, які мають свої політичні симпатії: просто чомусь не хотілося. Або вони були впевнені, що один голос нічого змінити не зможе. У той же час на виборчі дільниці наполегливо йшли й шли пенсіонери, приходили навіть ті, хто ледве міг переступити через поріг (боялися, що якщо голосуватимуть удома, то їхній голос вкрадуть). У східних регіонах більшість таких виборців голосувала за КПУ.

Не прийшли до виборчих урн і ті, кого політика не цікавить узагалі, як і ті, хто розчарувався в наших політиках. Комусь було не до виборів, оскільки треба було заробляти на їду собі й своїм дітям, а хтось уже давно впав із соціальної драбини так глибоко, що, дивлячись вгору, не розуміє, як політики можуть займатися цією злою метушнею, не розуміє, чому вони — й влада, й опозиція — не хочуть подивитися вниз і спробувати допомогти їм, тим, хто перебуває на дні або майже на дні. Поки ці люди мовчать. Але мовчання не завжди є знаком згоди або байдужості. Внизу поступово збирається дедалі більше наших співгромадян; там накопичується величезна сила, яка може вилитися потужним потоком в абсолютно несподіваному напрямку й розвалити всю нинішню соціальну драбину. Про це слід було б пам’ятати нашим політикам — і тим, хто при владі, і тим, хто в опозиції.