Український шлях у системі координат« СХIД — ЗАХIД»

ГЕОПОЛIТИЧНА ТЕОРIЯ ВIДНОСНОСТI

Один мій знайомий філолог, не будучи великим фахівцем в галузі географії, на питання: «Де знаходиться статуя Свободи — у Нью-Йорку чи у Вашингтоні?», відповів: «Дивлячись звідки подивитися: якщо з Вашингтона — то у Нью-Йорку, а якщо з Нью- Йорка, то у Вашингтоні». Приблизно така ж ситуація виникає при спробі відповісти на питання: куди спрямований вектор українського розвитку — у бік Росії чи у бік Європи? Відповідно до правил української геополітики з поправками на «гнучку багатовекторність» (котра, зокрема, залежить від візитів високопоставлених американських чи російських гостей) напрям цього вектора визначається нерідко вельми довільно. Спроби визначити місце України у системі координат «Схід—Захід», як це не дивно, залежать передусім від точки відліку і, отже, інструментів і методології, які використовуються при цьому, а також від того, де дослідник хоче бачити Україну. Наприклад, західні політики і політологи досить часто повторюють, що Україна рухається до Європи і однією ногою вже там, а вони її на цьому шляху всіма способами і методами підтримують тощо. Зі свого боку місцеві «романтики-європоцентристи» не втомлюються повторювати, що Україна визначилася зі своїм європейським вибором і на повний хід інтегрується в Європу etc. Наприклад, на думку директора Інституту трансформації суспільства Олега Соскіна, «Україна підійшла до тієї точки, коли необхідно зробити вибір між Росією і Європою. Концепція рівно- і різновекторності зовнішньої політики України себе цілком вичерпала. Тому необхідно розробити систему входження України до євроструктури: подати заявку на членство в НАТО і ЄС; за два — три роки добитися асоційованого членства у Євросоюзі. З іншого боку, прийшов час виходу з СНД, тому що ця структура своє віджила». Для подібної точки зору європейський вибір України звучить як своєрідне заклинання і є якоюсь даністю, котра не вимагає спеціальних доведень. Однак, окрім ідеалістичних тлумачень і «благих побажань» є ще вектор реальної політики, який спирається, на жаль для ідеалістів, не на умоглядні побудови. Вектор геополітичний орієнтації України в системі координат «Схід—Захід» може мати і має єдино можливу точку відліку — модель розвитку суспільства. Саме на цьому шляху, аналізуючи тенденції і характерні риси українського суспільства і порівнюючи їх, з одного боку, з європейським вектором розвитку, а, з іншого, з російсько-білоруським, і можна визначити напрямок головного вектора розвитку країни.

У ПОШУКАХ ТОЧКИ ВІДЛІКУ

Перенести розмову зі сфери відносних координат в абсолютні спробували українські і зарубіжні експерти на двох наукових семінарах: 19 — 20 травня у Львові «Україна — Росія: політичні орієнтації еліт і політична свідомість населення» і 29 травня у Києві «Моделі розвитку країн посткомуністичного простору». Незважаючи на відмінність методологічних підходів і наукового інструментарію, практично всі українські і російські експерти — учасники львівського семінару — були одноголосними у концептуальній оцінці тих процесів, які відбуваються в Україні і в Росії. А саме: в політичному розвитку України і Росії з плином часу спостерігається все більше спільних рис і тенденцій. Тобто, на думку учасників львівського семінару, в системі координат між Заходом і Сходом об’єктивно Україна вже зробила свій вибір на користь останнього. Подібний висновок дозволяють зробити такі обставини: в цих країнах практично припинено процес демократичного реформування; ознаки реформування використовуються для зовнішнього оформлення режимів, котрі перебувають при владі в цих країнах; затвердилися квазідемократичні форми управління; відбувається зменшення впливу органів представницької демократії (передусім парламентів) з одночасним збільшенням ролі плебісцитарної демократії і різким посиленням впливу інституту президентства; зміцнився негромадянський стан суспільства, яке ухиляється від активної участі у політичному і громадському житті тощо. При цьому, як зазначали українські й російські експерти, цих рис спільності стає дедалі більше. Таким чином, саме ці схожі риси дозволяють говорити про те, що Україна (як і Росія) рухається зовсім не у бік Європи з її цінностями демократичної держави і громадянського суспільства.

Натомість, ініціатори київського круглого столу спробували визначити, чи існують тенденції і передумови для руху України в протилежний бік. Більшість із них погоджувалися з точкою зору, що просто стверджувати: «Україні треба інтегруватися у євроструктури» — не зовсім коректно. Переінакшуючи відомий вислів про цукор і солодкість, можна сказати: «Скільки не говори про європейський вибір, насправді від цього ні на крок ближче до Європи не станеш». За словами експерта Міжнародного інституту порівняльного аналізу Ростислава Павленка, «у сучасній ситуації важко говорити категоричними імперативами про те, що «потрібно зробити». Оскільки ми маємо певну даність, то ми можемо говорити лише про те, як розвиватиметься ситуація далі». Цю точку зору поділяли більшість українських учасників оптимізму. Так, Володимир Полохало підкреслює: «Стара номенклатура тільки мімікрує, не сприймаючи на ділі європейських цінностей. Політичний режим в Україні вже встановився і він не передбачає наявності цих цінностей. Тому Україна, на жаль, не розвивається у бік Європи, а все більше віддаляється від неї. Сьогодні соціальна й історична відстань між Україною і Польщею набагато більша, ніж десять років тому». На думку політолога А.Дергачова, «європейський вибір України, продекларований Президентом Кучмою, на практиці не реалізовується. Навіть найбільш «європейський» уряд Ющенка не запропонував нової стратегії європейського розвитку. Це цілком зрозуміло, оскільки більш-менш глибокі реформи у цьому напрямі заважатимуть українським політичним елітам ефективно володарювати».

Таким чином, можна зафіксувати повільне сповзання (навіть не усвідомлений рух) України у бік російської, а не європейської моделі розвитку. Однак і сама Росія не стоїть на місці, а також вдосконалює і розвиває форму свого «особливого шляху». Україна, Росія і Білорусь цілком закономірно виділяються в особливий геополітичний простір зі специфічними рисами розвитку. Проблема полягає в тому, що з плином часу імовірність переходу цього простору до європейських норм і правил зменшується. Але, як зазначалося, і еліти, і суспільство цілком пристосувалися обходитися без широкого застосування європейських цінностей.

Зі свого боку, Захід вже практично не стимулює демократичні процеси в Україні. Він цілком звик до думки, що, хоча ми не маємо в повній мірі демократії, зате маємо стабільність. Своїми пріоритетами європейські й американські політики роблять не права людини і реальний рух України до Європи, а створення правил і гарантій західному капіталу в українському бізнесі.

Тож, приводів для оптимізму в питанні про зміну вектора напряму розвитку України небагато. На мій погляд, їх усього два. По- перше, є надія на нові групи в бізнес-еліті, які об’єктивно зацікавлені у впровадженні загальноприйнятих «західних» правил гри. По-друге, незважаючи на зовнішню стабільність еліти, вона змушена провести реформи в економічній сфері. За словами Ростислава Павленка, «система є цілком самодостатньою у політичному плані, але в економічному — вона перебуває на порозі кризи. Тому система вимушена буде реформуватися, виходячи з інстинкту самозбереження». Об’єднавши ці дві передумови, можна спробувати зробити прогноз, що введення цивілізованих правил у бізнесі хоча не прямо, але все ж стимулюватиме розвиток демократичних інститутів. Мабуть, саме на цьому шляху і можлива реальна зміна пріоритетів у галузі геополітичного розвитку країни, оскільки зміни в геоекономічному становищі України дійсно здатні спричинити зміни в галузі геополітики. круглого столу. Більше того, за словами Володимира Лупацего (директор Центру соціальних досліджень «Софія»), «альтернатива між євроазійським і євроатлантичним вибором для України дуже міфологізована: в тому економічному і політичному становищі, у якому знаходиться Україна сьогодні, вона не здатна виступати самостійним політичним гравцем».

«НОВІ ЄВРОПЕЙЦІ» НАС НЕ РОЗУМІЮТЬ...

Вельми цікавим є погляд на проблеми української геополітики з іншого виміру — політиків і політологів з Польщі та Прибалтики, які були присутні на київському семінарі. Наші колишні сусіди і співмешканці по соцтабору з «ближнього Заходу», які свій вибір у системі координат «Захід — Схід» зробили досить давно, судячи з усього, не дуже добре розуміють «суто українські проблеми». Це й зрозуміло: зараз вони вирішують зовсім інші завдання і цей факт зумовлює те, що українці й поляки (прибалтійці) дивляться на ситуацію в сучасній Україні різними очима. Внаслідок цих причин навіть при всьому бажанні гості з «близького» Заходу не можуть «проникнутися» проблемами, які постали перед Україною зараз, і поділитися досвідом їх подолання. Умовно кажучи, вектор дослідження українських експертів був спрямований, переважно, в українське сьогодення і найближче майбутнє, а гостей з Польщі і Прибалтики — у їхнє минуле. Мабуть, найбільше, що вони могли зробити — це розповісти, як їхні країни вирішили проблеми інтеграції в Європу і трансформації посткомуністичних суспільств. Знову ж тому, що нам більшість їхніх сучасних проблем також не дуже близькі й зрозумілі. Як кажуть, голодний ситого, і навпаки...

Суть виступів польського посла в Україні Єжи Бара, Збігнева Дердзюка (Інститут публічної адміністрації, м. Краков) та інших польських гостей зводилася до того, що польське суспільство консолідоване і в стислі терміни зуміло подолати інерцію комуністичної системи та інтегруватися у євроатлантичні структури. Ключове слово для розуміння того, чому це стало можливим — «солідарність»: суспільства, котре свідомо прагнуло до Європи, політичних еліт, які зуміли консолідуватися у межах основних параметрів напрямку розвитку і сформувати загальнонаціональні ідеї модернізації та європейського розвитку. Ще одне ключове слово — «дія». Польщі вдалося з великими зусиллями, але досить швидко подолати негативну інерцію тоталітарного розвитку. Для цього знайшовся основний соціальний ресурс — суспільство, яке прагнуло якомога швидше позбутися комуністичного минулого. За словами З.Дердзюка, «поляки з самого початку мали усвідомлену прозахідну орієнтацію». І, відповідно, робили все можливе для того, щоб якомога швидше інтегруватися у євроатлантичні структури. Приблизно у такому ж дусі висловлювалися наші колишні «сусіди по «радянській комуналці» з Прибалтики, котрі зазначали, що саме швидке проведення реформ допомогло їхнім країнам визначитися з питанням інтеграції у євроатлантичні структури.

СТАБІЛЬНО «НЕ-ЄВРОПА»

З іншого боку, судячи з реакції зарубіжних учасників київського семінару, чимало політиків і політологів «близького зарубіжжя» виходять з того, що наша країна досі знаходиться в «перехідному періоді від тоталітаризму до демократії» і зможе значною мірою використати досвід своїх сусідів для подолання інерції тоталітарного розвитку і входження до Європи. Вони вважають, що Україна просто втратила час і цілком може почати «все спочатку».

На думку наших і російських експертів, висловлену під час львівського семінару, Україна не просто втратила час внаслідок «повільної еволюції» від комуністичної моделі: під час дійсного руху на Захід їй доведеться ламати не радянську систему, а ту монстроподібну структуру, в яку вона трансформувалася за останнє десятиріччя. Проблема у тому, що за минуле десятиріччя і політичний режим, і суспільство в пострадянській Україні повністю сформувалися. Причому їхній сучасний стан істотно відрізняється від часів десятирічної давнини. Тому для України навряд чи можливо прямо використати польський і прибалтійський досвід розв’язання комплексних проблем (інтеграції в євроструктури, створення інститутів громадянського суспільства і ринкової економіки західного зразка). Іншими словами, Україна приречена на те, щоб шукати «свій особливий шлях» входження до західної цивілізації». Основні його передумови полягають в тому, що: 1) втрачено енергію пасіонарного вибуху, яка існувала в українському суспільстві після розпаду СРСР і здобуття незалежності; 2) політична еліта, яка сформувалася за минулі роки в Україні дуже непогано пристосувалася до існування й управління суспільством без європейських демократичних цінностей; 3) за минулі десять років ходіння власним шляхом українське суспільство не наблизилося до Європи, а, навпаки, віддалилося від неї: сформувалася якісно нова модель, відмінна, і від комуністичної тоталітарної системи, і від демократичних європейських держав; 4) суспільство не має соціального ресурсу, який дозволив би перевести у практичну площину вектор європейської інтеграції. Перспективи консолідації українського суспільства на основі прагнення інтегруватися в європейські структури, на думку значної частини українських політологів, вселяють мало