Уроки виборів

Коли цей номер готувався до друку, ЦВК обробив 99,95% бюлетенів. Це, звичайно, не 100%, але можна вже сміливо говорити, що політичний розподіл сил у Верховній Раді буде таким:

Партія регіонів — 174 місця — 34% «За» — 7 959 млн. голосів
БЮТ — 156 місць — 30,7% — 7 134 млн. голосів
НУ—НС — 72 місця — 14,16% — 3 289 млн. голосів
КНУ — 27 місць — 5,39% — 1 248 млн. голосів
Блок Литвина — 20 місць — 3,96% — 919 тис.

Таким чином, у НУ—НС і БЮТ проста більшість — 228 мандатів. Iз Литвином це буде вже 248 мандатів.

У принципі, історія вчить тому, що нічому не вчить. (Це особливо актуально після сенсаційної заяви Президента.) Але проте ми запитали наших регіональних експертів: який урок цих виборів? І яке враження у вас вони залишили?

Микола КОЗЛОВЕЦЬ, завідувач кафедри філософії Житомирського державного університету ім. Івана Франка:

— Якщо порівнювати останні парламентські вибори з попередніми, то одним з важливих уроків є те, що ті партії, які не подолали тривідсотковий бар’єр, набрали значно менше голосів, у сукупності — мізер. Це означає, що виборці пов’язують свої надії з більш впливовими політичними силами. Те, що не пройшли соціалісти на чолі з Олександром Морозом, свідчить, що може бути покарання за відступництво і зраду, і є пересторогою іншим партіям, у тому числі блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Але водночас говорить про те, що посилюється тенденція до формування в Україні три- чи навіть двопартійної системи, що є досить небезпечно для країни. Тому що у нас практично відсутні партії європейського типу, а є утворення за типом закритих акціонерних товариств, які утримуються певними олігархічними структурами. На відміну від Західної Європи, де партії фінансуються головним чином виборцями, серед яких основним є середній клас. В Україні небезпека полягає в тому, що політика перетворюється на справу кількох сотень людей. Якщо подивитися на виборчі списки фаворитів перегонів, що відбулися, то там багато людей, які самі є олігархами, або працюють в їхніх структурах. «Наша Україна», яка менш олігархізована, на даний час серйозно вплинути на ситуацію не може. А однією з визначальних ознак демократичної держави є відділення бізнесу від влади. Тому що інтереси бізнесу не завжди збігаються з державними. Сьогодні завдяки безпомічності політичного класу і лобіюванню олігархічним класом своїх інтересів українська державність занепала. Попри звичні заспокоєння на кшталт «Україна відбулась як незалежна держава». Перспективи європейської інтеграції і вступу до НАТО стають примарними. У нас не тільки не спромоглися гарантувати гідні соціальні стандарти але й безпеку держави. Хоча вибори продемонстрували, що більшість народу схиляється до незалежного буття країни та європейського типу розвитку. Що її єдність і цілісність, не зважаючи на ментальні особливості людей на заході України з одного боку, і Сході з іншого, є для них цінністю. І що громадяни хочуть визнання своєї гідності і прав на достойне життя. У нас не стільки поділ на тих, хто живе на правому чи лівому березі Дніпра, а більш глибоке розшарування: є невеликий прошарок дуже багатих людей і велика кількість бідних.

Істотне зростання кількості тих, хто голосував проти всіх або не брав участі у голосуванні, вважаю способом протесту і відображенням позиції: «Усі політики брехуни і лицеміри». Але це шлях у нікуди. Він означає, що людина змарнувала не тільки свій голос, але й шанс, хоча тільки шанс, змінити власне життя на краще.

Що сьогодні дуже важливо, так це розуміння, що демократія — це контроль влади виборцями, і політичні коаліції повинні формуватися в результаті виборів а не кулуарних домовленостей кількох осіб. І повинно бути нормальне співвідношення влади і опозиції — у демократичних країнах це єдність протилежностей, оскільки вони поборюють один одного, але одночасно вступають у діалог. У нас же перед оголошенням про дострокові вибори опозицію практично виштовхнули на маргінес політичного життя. Зараз опозиції слід віддати деякі ключові посади. Наприклад, голови Рахункової палати, голів бюджетного, регламентного, деяких інших парламентських комітетів. Тобто потрібно формувати цивілізовану систему влади. Перед виборами у нас не відбулось серйозної дискусії між політиками щодо майбутнього України — агітація була більше схожа на шоу, і використовувався компромат. Але сьогодні йде боротьба за Україну. І якщо зараз не зайнятись серйозно державним будівництвом, не формувати сучасну економічну систему інформаційного типу, а не індустріального як зараз, то країну можуть чекати дуже серйозні проблеми.

Микола ГОРДИЧЕНКО, доцент кафедри соціально- гуманітарних дисциплін Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глинки:

— Хотілося б звернути увагу на те, що вперше за всі роки незалежності у Верховній Раді не буде представників Соціалістичної партії України і її беззмінного лідера Олександра Мороза. На мій погляд, головна причина цього — не політична зрада, про яку говорять його колишні союзники часів помаранчевої революції. Зрештою, в політиці, як відомо, друзів немає. Та й сам О. Мороз нагадує, що соціалісти не обіцяли одружуватися з Ю. Тимошенко й виконувати всі примхи В. Ющенка. Річ у іншому — парламентський статус втратила партія, яка перебуває в Соцінтерні, в той час як партії подібної ідеологічної спрямованості стабільно правлять майже в усіх країнах Європи чи впливають на вектор їхнього розвитку. Різниця полягає в тому, що в Європі вони спираються на могутні профспілки і не залежать від фінансування з боку капіталу. Це дозволяє їм мати відносну самостійність та відстоювати соціальне законодавство в інтересах простих громадян. У нас же в Україні нічого подібного немає. Те, що називають профспілками — на ділі бюрократична надбудова, яка залишилася від колишніх «шкіл комунізму». Українські профбоси навчилися жити дружно з власниками підприємств і безбідно існують на внески, що їм перераховуються, і прибутки від оренди профспілкового майна. Власне кажучи, вони лише займають нішу, в якій мають бути справжні профспілки. Відповідно немає в Україні й лівого руху, хоча життєвий рівень громадян значно нижчий, аніж у країнах Європи. У нас є лише ліва номенклатура, яка бореться за теплі місця у Верховній Раді, причому, довіра до неї знижується від виборів до виборів. Нарешті, справа дійшла до логічного фіналу — соціалісти виявилися за дверима парламенту. Не виключено, що подібна доля в найближчі роки чекає й комуністів, які колись мали найбільшу фракцію у Верховній Раді. Тепер у Верховній Раді практично залишилися партії та блоки, списки яких щільно укомплектовані представниками великого капіталу. Вважаю, що великої різниці між ними немає. Їхні лідери розповідають байки, які приємно чути виборцям. Причому, для західної України — одні, а для східної — інші. Проте на думці — страшенне прагнення збагачення, а тому нічого доброго простим людям це не провіщає.

Володимир ГАЗІН, доцент Кам’янець-Подільського державного університету:

— Той факт, що дострокові вибори відбулися, налаштовує на оптимізм. Україна, без сумніву, зробила наступний крок до становлення демократії. Вперше в історії новітньої української держави спрацювала звична європейська практика вирішення політичної кризи шляхом дострокового переобрання парламенту.

А ще недавно таке уявлялося неможливим, майже неймовірним. Більшість фахівців вважала, що, по- перше, Президент занадто слабкий і нерішучий, щоб розпустити Верховну Раду і добитися обрання нової; по-друге, що самі вибори не внесуть жодних змін у вищі ешелони влади і лише призведуть до всезагальної зневіри українців. Нарешті, можна зробити висновок, що переважна більшість песимістичних очікувань не справдилася.

Вибори засвідчили деякі нові для української політики моменти. А саме:

— сьогодні до політичних партій електоратом ставляться досить жорсткі вимоги. Виборець не вибачає зради. І це яскраво засвідчили попередні результати виборів;

— вибори підтвердили нову розстановку сил у країні. І, хто б що не говорив, але прихильників європейського вибору, тих, хто сповідує демократичні цінності, в Україні більшає. При цьому партії, які проголошують ці принципи, все впевненіше опановують політичний Олімп нашої держави;

— антиукраїнські партії і гасла стають менш популярними в народі. Пріоритет національних державних інтересів, що є визначальним в європейській практиці, помітніше проглядається і в Україні. Українці поступово перетворюються у націю, яка починає поважати себе, а відтак знаходиться на шляху до того, щоб її поважали у світі;

— визначилися серйозні позитивні зрушення у сенсі єдності України. І, як би дехто не намагався ділити Україну за кольорами, але останні вибори продемонстрували, що сьогодні досить багато голосів за «біло-голубих» було і на Галичині, а на сході — відповідно за «помаранчевих». Тобто: практика підтримки земляків поступово відходить у минуле. Відбувається розподіл електорату згідно певного політичного спрямування тих чи інших партій, їх ідеологічних платформ;

— звертала на себе увагу соціальна спрямованість передвиборних обіцянок основних політичних сил, часто-густо — нереальних;

— жодна з політичних сил не запропонувала системного походу проти корупції;

— більшає прошарок громадян, які чекають на появу нової політичної сили, над лідерами якої не тяжітиме «таємниця першого мільйона». У цьому переконує більший, ніж на попередніх виборах, відсоток тих, хто проголосував проти всіх.

Звичайно, сьогодні на український політикум чекає черговий надзвичайно складний іспит — на зрілість. Демократичним, проєвропейським силам народ дає ще один шанс, втрата якого буде означати повний крах для окремих партій і їх лідерів. Перефразовуючи популярного співака чи то співачку, можна сказати: «Україна вам не тралі-валі...» Тому вже настала пора для того, щоб позбутися особистих і групових інтересів, дрібних образiв і великих амбіцій. Нарешті, слід працювати в інтересах держави.

Ігор ТАНЧИН, політолог, доцент Львівської комерційної академії, кандидат історичних наук:

— Ми опинилися в чудернацькій ситуації, коли з політичних виборів усі політичні сили, крім БЮТ, вийшли у стані гіршому, ніж були напередодні. «Наша Україна» підтвердила свій доволі низький рейтинг, статус молодшого партнера в «помаранчевій» коаліції, а Президент показав свій реальний рейтинг, який виявився дуже і дуже низьким, практично на межі легітимності. Не юридичної, а громадської, суспільної легітимності.

Партія регіонів ніби і поліпшила свій результат, та не може створити коаліцію. І Блок Литвина, який пройшов у парламент, не набув золотої акції... «Помаранчева» більшість може бути створена і без нього, а «синьо-червона» більшість і разом із ним все одно не дає більшості. Якщо він приєднується, — добре, але якщо його не буде, то нічого трагічного в цьому немає. І тільки Юлія Тимошенко — в дуже сприятливій ситуації. Якщо «помаранчева» коаліція не створюється, Президент втрачає свій електорат, його набуває Юлія Тимошенко. А опинившись в опозиції (а ми вже знаємо, як вона діє в опозиції — починає жорстко критикувати, робити різкі заяви, рішучі ходи), вона поширює свій вплив, здобуває увесь «помаранчевий» сегмент. Плюс — просувається на територію «синьо-червону». Якщо ж коаліція створюється, Юлія Тимошенко — прем’єр, і вона починає втілювати в життя свою передвиборчу програму. Боротьба з корупцією, олігархами, і тоді практично вона, грубо кажучи, починає нариватися, вона починає пресувати їх усіх: у багатих відбирати, бідним віддавати. Що вона тим досягає? Обмежуючи корупцію, контрабанду, призупиняючи вільні економічні зони, розбираючись з приватизацію, з цінами на газ та ін., тобто починаючи реалізовувати свою соціальну програму? Причому не дбаючи особливо про розвиток, але наповнюючи гаманці простих громадян, а простим людям це подобається, вона знову набуває очки. Змоделюємо ситуацію: Юлія Володимирівна встає на мозолі, притискає «любих друзів», різних осіб як з «помаранчевого», так і з «синьо-червоного» табору, тоді вони виходять на Президента і примушують його відправити її у відставку, як це й було минулого разу. І тут вона знову ж «уся в білому». Спробувала ущемити права олігархів, щоб віддати частину майна людям, а в результаті її зрадили і таке інше, тобто вона знову ж уся в позитиві. Це моя версія, за якою у Юлії Тимошенко дуже велика ймовірність стати Президентом.

Та один з основних висновків, який можна зробити сьогодні полягає у тому, що дуже велика частина наших громадян є розчарованою в усіх діючих політиках. Про це свідчить високий відсоток людей, які проголосували «проти усіх», і треба зазначити, що це — не найгірші люди. Охарактеризувати їх можна так: вони розчарувалися у всіх політиках, однак це люди мислячі і вони свідомі свого громадянського обов’язку, своїми діями вони хочуть дати сигнал політикам, що вони їм не подобаються. До таких осіб треба додати людей, які просто не пішли на вибори. І таких людей теж стало більше.

Який ще урок нам подали вибори? — Народ цікавить питання поліпшення життєвого рівня. І це поліпшення запропонували всі політичні сили. Тобто я не побачив, чим кардинально відрізнялася б програма БЮТ від Партії регіонів чи Блоку Литвина. Вони всі практично пропонували те саме. Однак БЮТ пішов далі, бо запропонував не лише поліпшення матеріального становища громадян, а цілісну програму українського прориву. Мало хто, звичайно, читав і розбирається, в чому полягає цей прорив, однак у всякому разі, виникла громадська думка, створено уявлення, що люди мислять стратегічно, що вони не лише готові дати якусь подачку простому народові, а що вони бачать як саме країну можна вивести з кризи. І це один вирішальний фактор. А другий полягає в особистості лідера. Зазначу, що у цих виборах відігравали значення: програми, піар і особистість лідера. Отже, можна мати різне ставлення до Тимошенко, однак Юлія Володимирівна є трибуном, агітатором і на виборних перегонах вона себе не шкодувала, виявивши колосальну, просто шалену працьовитість. Якби наш Президент хоч на половину так спрацював, він би мав інші результати...

Айдер ЕМІРОВ, директор Республіканської кримськотатарської бібліотеки імені Гаспринського:

— По-перше, всім потрібно запам’ятати, що політична зрада, хоч у які доброчесні тоги вона виряджається, буде помічена й покарана виборцями.

По-друге, партіям потрібно мати на увазі, що невиконання обіцянок також карається виборцями. Це видно на прикладі як блоку «НУ— НС», які раніше багато наобіцяли виборцям, але не виконали ні бажання народу бачити бандитів у в’язницях, ні підвищення життєвого рівня. У результаті підтримка такого могутнього політичного об’єднання, яке з’єднало дев’ять партій, знизилася до жалюгідних 14 із хвостиком відсотків. Це видно й на прикладі Партії регіонів, підтримка якої, — принаймні в Криму, — скоротилася практично на десятки тисяч осіб. Сюди ж можна віднести й той факт, що явка на ці вибори була меншою, ніж на попередні, коли надії народу були ще живі й коли ніхто не почував себе розчарованим.

З іншого боку, виборці піднесли й урок номер три більшості малих партій, які в своїх обіцянках намагалися відверто обдурити народ і обіцяли все, що завгодно, тільки не реальну роботу з удосконалення управління й життя в країні.

Крім цього, можна зробити висновок, що політика в Україні стає незвичайно нудною, у ній, на жаль, дуже мало нових людей і катастрофічно мало нових ідей. А це дуже небезпечно. Тому я вважаю, що нове розчарування нас ще чекає попереду.