В очікуванні ренесансу

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:

— Цей рік із гіркотою переконує мене в тому, що Україна — це мляво здійснюваний проект державного будівництва, який тремтить червоною стрілкою на позначці «незавершений». І не тому, що ми розпинаємося на хресті політичної дезорієнтації, а переконуємо суспільство, що це реалізація вдалих політичних реформ і пошуки найвигідніших для України економічних орієнтацій. Ці намагання нинішньої влади активно просуватись вперед, однією ногою, як казав колись Василь Шукшин, ступаючи берегом, а другою ногою перебуваючи в човні, дезорієнтують суспільство. Особливо молодь, яка ось-ось повинна перебрати громадянську й політичну відповідальність за державу. Тривожить мене те, що 71,6% опитаних молодих людей демонструють байдужість та незадоволення незалежною Україною (див. «День» від 23 вересня 2003 р.). Українське суспільство, якщо узагальнити якоюсь мірою висновки соціологічних досліджень, не виявляє волі до державного самоздійснення, й усі ці соціально-політичні й економічні явища та процеси, які ми спостерігали й переживали в цьому році, не збадьорили суспільні настрої. Навпаки, психоемоційний стан українців свідчить про тривожні симптоми наростання суспільної кризи. І не так уже й буде важливо, що послужить отим фатальним сірником, який запалить настрої й переживання людей — позбавлення народу права обирати президента, підвищення цін на хліб чи криза в сільському господарстві. Адже очевидним є те, що дві події (вірніше, три, якщо пам’ятати про резонанс на намагання Росії приватизувати український острів Тузлу) можна назвати барометром суспільних настроїв в Україні. Це підписання угоди про створення єдиного економічного простору та ситуація з хлібом. Якщо з ЄЕП не тільки прості українці, але й деякі політики до цього часу не розібралися, що ж насправді було підписано в Ялті, то ціни на хліб змусили затаїтися в очікуваннi бід переважну більшість українського суспільства. Зазіхання Росії на острів Тузла, по суті, перекреслило в суспільній свідомості всі можливі позитиви єдиного економічного простору, навіть якщо він обмежиться зоною вільної торгівлі. Президент України Леонід Кучма в інтерв’ю газеті «Известия» (28 жовтня 2003 р.) сказав: «Тузла явно служит делу консолидации украинской политической нации». А кількома абзацами вище нагадав росіянам: «Правда, каждый школьник в Украине знает слова нашего историка, что российская демократия кончается там, где начинается «украинский вопрос».

Прикро, що українській владі необхідні зовнішні агресивні подразники, аби замислитися над проблемою консолідації українського суспільства.

На жаль, в історії України назавжди залишиться ганебна сторінка, пов’язана з намаганням блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» провести свій з’їзд у Донецьку. Ці події осоромили Україну перед усім світом, виявили всю вразливість тієї міжнаціональної злагоди, якою ми пишаємося та яку поставили під удар на початку кампанії з президентських виборів 2004 року.

Ми переконуємося, що українське суспільство не володіє достатнім внутрішнім потенціалом для самоорганізації, про що свідчать ініціативи як деяких політичних сил, так і бізнесових структур за пасивним спогляданням влади щодо посилення конфронтаційності в політичному мисленні та соціальній поведінці.

Всі ці та інші процеси, явища й події в Україні переконують мене, що українське суспільство небезпечно заряджене бацилами соціально-моральної втоми, безсилля, байдужості, а це неминуче породжує соціально небезпечні конфліктні ситуації.

Визріла необхідність якісної зміни влади, суспільство відчуває потребу появи національного лідера, який би володів реальною програмою виведення українського суспільства на якісно новий рівень трансформації та економічної динаміки. Такий лідер повинен володіти ідеологічною домінантою, базованою на системі національних цінностей, суспільних інтересів та пріоритетів, завдяки яким можна було б консолідувати суспільство. Тому вкрай необхідно надати народові можливість обирати нового президента України відкрито, всенародно, аби пересвідчитися, кого, якого лідера і з якою програмою дій народ хоче бачити на чолі держави.

Не випадково академік Іван Дзюба назвав наш час «часом мобілізації духу». Духу, який вивітрюється із суспільної свідомості під впливом усероз’їдаючого скепсису, владного цинізму, грубих маніпуляцій із настроями людей. Відомо, що народ без віри ніколи не набуде гідності, не запалиться ідеєю самоздійснення. Адже в нас нема державотворчого світоглядного й морально-духовного фундаменту, на якому б поставала Нова Україна, здатна не просто виживати в умовах глобалізації, але й утверджуватися гідно в процесі неминучого зіткнення з глобальним раціоналізмом, культурною уніфікацією, вестернізацією та прагматичністю нетрадиційного світу.

Глобальний світ впритул наблизився до нас, «вимагаючи» від нас активної участі в планетарних процесах. Ми щиро раділи, що людство нарешті розпрощалося з двополярним світом, але ніхто не міг собі уявити, що з’явиться зловісний образ нової полярно агресивної сили — тероризм. Ми спостерігаємо (слава Богу, що лише спостерігаємо) «гігантське самозбудження жорстокості» (Чингіз Айтматов), яку не може втишити навіть глибока релігійна віра. Навпаки, релігійна віра здатна і в ХХI столітті камуфлювати жорстокість під справедливість.

Ірак — це своєрідна «чорна діра», в яку втягується майже весь світ. І, ясна річ, Україна. Тому повалення Сполученими Штатами та Великою Британією режиму Саддама Хусейна є чи не найважливішою подією року. Подією незавершеною, в якій зачаїлася велика проблема для діалогу культур, релігій, цивілізацій. Чи зуміє людство втримати на належному рівні духовність як основу загальнокультурних діалогів і, що головне, поєднати з об’єктивними процесами глобалізації? Чи ввійде ісламський світ із відкритим забралом на нове цивілізаційне поле зі спрагою порозуміння із християнським світом, чи закриє забралом гніву й помсти своє духовне обличчя й задля свого цивілізаційного самозбереження перед загрозою реалізації проекту Великого Модерну не лише займе позицію оборони, але й зачне руйнувати американоцентричні системи глобальної епохи? Ці проблемні напруги нарощує не лише Ірак. Далеко не тільки Ірак.

Для нас, для українського суспільства, вкрай важливо виробити світоглядні засади консолідації та ініціювати цивілізаційні імпульси в ім’я досягнення симфонії національної культури й постмодерної орієнтації світу. Для цього необхідна мобілізація та модернізація наших духовних ресурсів, чітка орієнтація на європейську інтеграцію.

Європейський світ динамічно переходить від індустріально-інформаційної стадії свого розвитку до інформаційно-індустріальної: готується перехід до реалізації стратегії тотальної глобалізації. Україна до цього не готова. Ми стоїмо на порозі системи елітарної глобалізації, але переступити цей поріг нам важко. І буде неможливо, якщо й далі ми тупцюватимемо, по суті, на місці, не нарощуючи число працюючих в індустріальній та інформаційній сферах, якщо й далі наша економіка не буде базуватися на наукомістких технологіях...

Я вірю, що поширення демократії й добробуту не обмежиться Європою, в якій ми поки що формально не «заявлені». Україна незабаром буде серед членів об’єднаної Європи, ключовою ідеєю якої буде європейська конфедерація національних держав, спільною основою яких є етнос, культура та історія. Фактори культури й цивілізацій, як стверджує Семюел Гантінгтон, будуть відігравати важливу роль в сучасній політиці та, ясна річ, у європейському інтеграційному процесі. Згадаю слова Уїнстона Черчілля, сказані ще 1946 року: «Повоєнний світ не може бути по-справжньому безпечним без побудови нової європейської єдності, й жодна нація не може бути виключеною з європейської сім’ї народів».

Для сучасної України важливим є цивілізаційне увиразнення, культурне й мовне самоутвердження, тому процес ідентифікації себе з історією свого народу, свого етносу, з культурою, мовою, релігією, національними традиціями має прискорюватися.

Я вірю, що нас чекає культурний ренесанс, духовне й моральне оздоровлення, що українська нація стане, як сказав наш славний філософ Сергій Кримський, активним суб’єктом світової історії та ми усвідомимо себе як специфічний автопортрет людства.