ВIД ТЕЛЕПАРТIЇ — ДО ТЕЛЕГЛЯДАЧА,

Але до цього звернемо увагу на декілька парадоксів даного будівництва, які повинні були б давно його зупинити, але воно чомусь все одно рухається. Причому різноманітність досягнута майже таки ринкова. Хто будує хатинку під стріхою з садком вишневим, хто — могутні бастіони, які охороняються. Але в будь- якому випадку партійне будівництво йде повним ходом. Хоч ряд фактів нашого політичного буття давно повинен був законсервувати ці процеси, заморозити будівництво століття. Але ні…

Наведемо список парадоксальних фактів, незважаючи на які, партії продовжують жити і виживати в нашому непростому політичному середовищі:

Парадокс перший. Хоч партії перемагають на парламентських виборах, але це ніяк не впливає на їх роль для виконавчої влади. Партії в парламенті варяться у власному соку, корабель виконавчої влади рухається за своїми планами. Назвемо цей парадокс паралельними світами, в яких проживає, наприклад, парламент і уряд.

Парадокс другий: ритуальний. Навіть затверджуючи в парламенті один бюджет, уряд виконує зовсім інший, тобто віддає данину поваги парламенту чисто ритуально. Ми зберегли радянську схему верховенства виконавчої влади, не допускаючи рівноправного розвитку інших гілок влади.

Парадокс третій: ірраціональний. Незалежно від невиплат пенсій та зарплат або від виплат таких зарплат, які не покривають витрат населення, виборець все одно голосує так, як треба, абсолютно не відчуваючи своєї політичної ролі, своєї можливості впливати на становище справ у країні.

Парадокс четвертий: інформаційний. Навіть ті партії, що пройшли через магічні чотири відсотки не мають можливості показатися на телеекрані, їх однаково немає для державного ТБ, що є неможливим у всьому світі щодо ставлення до парламентських, тобто по суті до таких же державних партій, оскільки за ними стоять їх виборці, громадяни даної країни, вони ж телеглядачі даної країни.

А тепер подивимося, яким партіям таки вдалося побудувати свої партійні будиночки. Останні соціологічні опитування показали такі місця партій у масовій свідомості. Так, Центр «Соціс» (керівник — Н. Чурілов) дав наступні дані:

1. КПУ — 20,42%,

2. СДПУ(о) — 4,58%,

3. Народний рух України — 4,17%,

4. Партiя зелених— 4,17%.

Тільки ці партії на сьогоднішній день пройшли б крізь решето чотирьохвідсоткового бар’єру. Зараз в середовищі політологів функціонують схеми плюсів/мінусів чотирьохвідсоткового бар’єру, що було б, якби він був іншим, яким би був тоді розклад парламентських партій?

Перші чотири партії готові до парламенту, але ці дані виникли поза можливостями потенційної пропагандистської кампанії, якої ще не було. Тому значущі і ті партії, які можуть претендувати на подолання чотирьохвідсоткового бар’єру (якщо він збережеться) при певних і цілком конкретних інформаційних зусиллях. Отже, дихають у потилицю партіям-лідерам: НДП В. Пустовойтенка, яка має 3,75%, Прогресивно-соціалістична Н. Вітренко — 3,67%, Соціалістична О. Мороза — 3%. Всього виходить сім партій із майже ста зареєстрованих! Тобто наймогутніша пара партійного паровоза йде невідомо куди.

До речі, і Пустовойтенко, і Вітренко, і Мороз вистояли, незважаючи на вельми несприятливі щодо них ситуації. Вітренко і Мороз програли президентські вибори, але одночасно цей марафон дав їм можливість виявити себе. Пустовойтенко втратив прем’єрство, але знайшов досвід розуміння недовговічності державної любові, а досвід може багато чому навчити.

Отже, що є у наших партій, точніше, чого немає, оскільки відсутня межа більш рельєфно відтіняє їх образ. У партій геть відсутній вплив на маси, оскільки немає реальних низових осередків. Що ж ми тоді бачимо, обговорюємо, читаємо, пишемо? За що голосуємо, зрештою? Кого повинні любити дивною партійною любов’ю. Так ось, ймовірно, виявляється, що партії насправді є феноменом телевізійного екрану, для населення це те, що показують по телевізору, нарівні з Веронікою Кастро чи «Далласом». Але в інший час. І менш цікаво. Це п’ятий парадокс існування наших партій, який можна визначити як їх безперечну віртуальність. Вони намагаються подолати цю віртуальність за допомогою телеекрана шляхом демонстрації там своїх з’їздів і нарад, забуваючи, що це і є найсправжнісіньке віртуальне існування, коли партії існують заради своїх вождів, а вожді — заради партій. Вони потрібні тільки один одному і більше нікому.

Однак перший ряд партій все ж перейшов iз телеекрана в маси. Що допомагає і що заважає їм на шляху до сердець виборців? Подивимося на кожну з партій нарізно. Це компартія, яка не перший раз стає лідером завдяки своєму чіткому минулому іміджу і своїй сьогоднішнішній вже не такій чіткій опозиційності. Можна, звичайно, сказати, що партії мовби не дають розказати про себе, але одночасно потрібно визнати, що партія і сама цього не хоче, оскільки вона зорієнтована на конкретну цільову групу людей, яка швидше ностальгічно почує старі слова, ніж готова почути нові. Для цієї цільової групи мовчазна партія є якраз дуже вдалим ходом, оскільки в мовчання кожний може вкладати те, що сам хоче почути. І партія кожнен раз виявляється правою. Недобрі голоси кажуть, що компартія також вже має свої бізнес-інтереси, тому, мовляв, вона вже не може виступати реальним опонентом, але залишимо цю думку на совісті цих недобрих голосів.

СДПУ(о), Рух і «зелені», на відміну від компартії, є феноменом вже сьогоднішнього дня. Вони зайняли свої власні ніші й готові боротися за них із своїми конкурентами. Цікаво, що у кожного з них є вже свої «дублікати»: у Руху ще один Рух, але менший, є декілька соціал-демократичних партій, також менших, зареєстровано і декілька «зеленіших», але з іншими назвами, зовсім дрiбні.

СДПУ(о) на сьогодні може претендувати на роль першого конкурента компартії, але їй для цього потрібно більш активно займатися організаційною роботою в масах. Адже сила КПУ якраз у залишкових явищах тієї гігантської роботи, яку у свій час вела КПРС. СДПУ(о) має також ще одну нереалізовану можливість: увійти в Україну крізь вже реалізований західний досвід соціал-демократії, що домоглася серйозних результатів у ряді європейських країн. Важливо і те, що лідер СДПУ(о) сьогодні сидить в ієрархії влади вище за інших «генсеків», що дає йому додаткові можливості для новинної появи на екранах. СДПУ(о) стала також налагоджувати контакти з Соцінтерном.

«Зелені» дивним чином утримують увагу виборців на собі, хоча, крім разового приїзду в парламент на велосипедах, за ними начебто нічого іншого і немає. Все це говорить про успішність початкового іміджмейкерського ходу, який привів групу політиків, що назвалися зеленими, до першої парламентської перемоги. При цьому боротьба з ними може бути досить полегшеною, якщо владі прийде це в голову, оскільки бізнес в Україні завжди має той або інший елемент кримінальності.

Українські партії взагалі є продовженням бізнесу, схоже до того, як Дж. Буш-молодший прямо і побічно є породженням великого нафтового бізнесу. До речі, американські партії також є телевізійними, однак вони стали такими лише після певного періоду, коли були заздалегідь створені низові ланки, на які тепер можна спиратися. Телепартії завжди привертають увагу виборців, тому і політика стає телевізійною, а звідси однією рукою подати до президентських виборів. Але американський шлях можна визначити як: від телеглядача до телепартії, оскільки партія існує там і внизу; а наш шлях визначається як абсолютно зворотній: від телепартії до телеглядача.

Які на сьогодні є ресурси в українських партій для боротьби за увагу виборців? Можна назвати адміністративний ресурс, фінансовий, мобілізаційний, інформаційний, лідерський. Саме вони включаться в дію в період виборів. Наприклад, партії Мороза або Вітренко, не маючи інших ресурсів (крiм разових), будуть експлуатувати саме розкрученість лідерів. Мобілізаційний ресурс є у «Демократичного союзу» О. Волкова, який отримав під час цього опиту 0,33%. Адміністративний ресурс буде на боці тих партій, на яких зупиниться рішення Банкової. Фінансовий — носить у нас кланово-олігархічний характер, оскільки необхідний рівень фінансування може дати тільки великий бізнес.

Тепер про можливу роль В. Ющенка в майбутньому партійному будівництві. Безсумнівно, прем’єр, ставши екс-прем’єром, куди його посилено підштовхують, опиниться в одній iз партій, яка завдяки йому зможе відразу вийти в трійку-п’ятірку лідерів. За Ющенком збережеться репутація хорошої людини з нереалізованими можливостями, тобто лідерський ресурс буде зберігатися. Напевно, не підведе і фінансовий ресурс. Стосовно інших, то вони залишаться під питанням, якщо реальні важелі управління не опиняться в руках тих, хто буде керувати цими процесами з тіні.

Цікавий також феномен все більшого відходу на периферію партій, жорстко зорієнтованих на національний базис. Незначні відсотки Удовенка й Костенка, отримані ними на президентських виборах, продемонстрували це раніше. Сьогоднішній партійний огляд показав 0,25% Конгресу українських націоналістів Я. Стецько, у Руху Костенка — 2,75%. Правда, Рух Удовенка перейшов через чотири відсотки. Але ми говоримо про чотирьохвідсотковий бар’єр як про велику мету, хоча по суті це говорить про те, що тільки кожний двадцять п’ятий згодний віддати їм свій голос, грубо кажучи одна людина з цілого тролейбуса, правда незаповненого.

Але одночасно потрібно підкреслити феномен професійного говоріння цієї політичної меншини, яка якраз є найактивнішою у відстоюванні своїх інтересів, в ряді випадків диктуючи іншим напрям їхнiх дій. Але загалом національно-орієнтований напрямок (якщо його можна так визначити) більше втратив, ніж придбав за останній час. Пригадаємо період початку Руху, коли кожний був готовий стати під його прапори. Він був прогресивним, сильним і інтелектуально цікавим. Але поступово всі ці характеристики стали зникати. І сьогодні перед нами постає часто непрогресивним, несильним й інтелектуально нецікавим типовий політик, що представляє Рух.

Дуже невдалими для цього напряму виявляться також інциденти з О. Бузиною і розгромом рівненської газети, що газета «День» влучно назвала «кулачним літературознавством». Вони закріплюють імідж партії, яка експлуатує тільки одну тему, та й те дуже кепсько. І останні зміни державної політики у бік Росії (вихід Тарасюка, припинення делімітації кордонів і т.д.) вибивають грунт iз-під ніг у цього напрямку. Будь у них декілька різноманітних векторів, Рух би не відчув цих змін так хворобливо, а оскільки у нього один ворог, то в результаті позиції його ускладняться. І, ймовірно, агресивний характер політичної боротьби, що його дотримується Рух, є ідеальним лише для одного з можливих контекстів, а Україна зараз може переживати абсолютно інший період. Можливо, згодом агресивний характер буде запитаний знову, але сьогодні потрібно щось інше.

Партії створюються на землі. Бог створив землю, воду, людей, але до партій не дійшов, вони створюються вже фахівцями. Які існують для цього типажі професійних політтехнологів? Для їх переліку вистачить пальців двох, а може, й однієї руки. Це (по алфавіту): Видрін, Левенець, Лелик, Небоженко (до речі, збіг цифри четвірки партій і четвірки фахівців абсолютно випадковий, оскільки вони з різних списків). Безсумнівно існує також якийсь набір осіб, схованих під ковдрою партійної секретності. Але все одно число цих фахівців явно обмежено і не відповідає можливостям нашого ринку. Розвиток політичної реклами в Україні не має на сьогодні таких широких можливостей, як в Росії, де кожної неділі проходить п’ять-шість виборів різного рівня. Відповідно, фахівці можуть напрацьовувати свої «м’язи» в більш інтенсивному режимі. Звідси слідують постійні наїзди «варягів» від сусідів.

Лідери створили свої партії, політтехнологи допомогли їм вивести партії в народ. І в результаті, навіть крізь величезні рожеві окуляри, народ не побачив велику частину партій зовсім. Таким чином, на поданий на стіл великий торт сьогодні зможуть сісти тільки представники чотирьох партій, поставивши поруч iз собою свої партійні прапорці. Всім іншим доведеться почекати. Їхнiй торт ще не спечено...

Істотна складність нинішньої виборчої ситуації полягає в тому, що населення повинно врахувати досвід минулих пустих обіцянок. Виросло ціле покоління людей, які зрозуміли, що їм постійно навіюють те, чого насправді немає. У минулі вибори це відгукнулося появою невідомо звідки партії зелених, коли частина населення не захотіла віддавати свої голоси ні лівим, ні правим. Що буде на наступних виборах ми ще побачимо. Але безсумнівно, що виграє той, хто зможе врахувати принципову зміну даної ситуації.