ЯК НАВЧИТИСЯ ЖИТИ БЕЗ ДЕМОНIЗАЦIЇ Й КАНОНIЗАЦIЇ
Протистояння між уже колишнім прем’єром і Верховною Радою в Україні — явище абсолютно не нове. Нове, мабуть, у тому, що акції протесту були спрямовані не проти, а за прем’єра. При цьому в щирість підтримки багатьох людей цілком можна повірити. Основна маса людей, яка гласно або негласно підтримує курс Кабміну, вбачає в Ющенкові реформатора. Сильною стороною прем’єра вважається економіка, а Україні потрібні сильні економісти.
Однак перше, що насторожує, — союзники Ющенка готові за нього страждати. Вони виказують це за всякої зручної нагоди, тобто тиснуть на своїх противників емоційно. При чому тут економіка? Адже нині кілька днів постраждають вони, а, прийшовши до влади, можуть примусити страждати весь народ довгі роки. Такі випадки були як у світовій, так і в українській історії («На майданi, коло церкви…»).
Друге — Віктор Андрійович, окрім емоцій, що сповнювали його, міг наводити лише цифри. Як кажуть, є брехня, є зухвала брехня, а є статистика, але зараз не будемо піддавати критиці ті цифри. Зрештою, інші цифри також не відобразять усієї правди, навіть якщо будуть набагато точнішими та об’єктивнішими, а оскільки пересічний громадянин не в змозі їх перевірити, то відкиньмо числові аргументи набік. До речі, цифри почали поліпшуватися ще до приходу в прем’єрське крісло Ющенка, а оскільки економіка багатомільйонної країни — річ інертна, то можна передбачити, що «реформатори» користувалися плодами чужої праці. На підтвердження цього припущення свідчить той факт, що найкраще розвиваються ті галузі народного господарства, де явно відчувається протекціонізм (металургія, харчова промисловість та переробка соняшнику), а не лібералізм (торгівля, наприклад, втратила минулу динаміку зростання). Різниця між урядом Ющенка — Тимошенко і Пустовойтенка — Кінаха була, очевидно, тільки в одному — другі не підносили свої рішення в ранг політичних. Таким чином, у разі неправильного вибору вони мали цілковиту відповідальність за результати, а не могли скидати відповідальність на політичних ворогів. Отож і тут пахне політикою, а не економікою.
Третє — Ющенка представляють єдиною людиною, здатною вести переговори з МВФ. Тут союзники прем’єра робили наголос на презентабельності Віктора Андрійовича, а не на результатах самих переговорів. До прем’єрства вважалося, що Ющенкові домовитися не становитиме значних труднощів. Однак із прем’єрського крісла під тиском реальної економіки це виявилося набагато важчим. І тут прихильники почали казати, що на переговорах із міжнародними фінансовими організаціями важливим є імідж країни, а не економічна вигода (знову політика!).
З усього цього випливає, що в економіці Ющенко був більше політиком, аніж господарником. Але тоді чому, коли професійні політики намагалися з ним увійти в контакт, колишній прем’єр звинувачував їх у політичному тиску? І в той же час — жодної економічної дискусії, крім цифрової дуелі, не пропонувалося.
І найголовніше: Ющенко не був публічним політиком, який працює на пересічного громадянина. Пересічному громадянинові надавалася можливість милуватися презентабельним прем’єром без найменшого уявлення про те, що українець має робити для відродження економіки країни. Чи прем’єр бажав, подібно до декабристів, «творити для народу, але без народу»? Прихильники Віктора Андрійовича вимагають од усіх кредиту довір’я, а про відсотки за цим кредитом мовчать. Більше за те, ніхто не веде мову і про повернення самого довір’я. Ющенко вважає за краще довіряти лише дуже вузькому колу осіб. Тож чи варто ображатися, якщо в таких умовах парламент йому не довіряє?
І все ж прем’єр є серйозною постаттю української політики. Цією постаттю він став не так завдяки своїм видатним рисам характеру, як завдяки політичній обстановці. Сьогодні фронт міжнародної психологічної війни знаходиться в Україні. Населення під впливом ЗМІ активно поділяється на прозахідних і проросійських українців. Справа не в тому, що одним українцям ближче західні ідеї, а другим — російські. Більшість громадян є носіями не стільки ідей, скільки настроїв. Різниця між ідеями та настроями дуже велика. Перше належить до сфери інтелекту, а друге до — емоцій.
Ющенко є виразником саме західних настроїв. Але в тому-то й річ, що, розкручуючи прозахідні настрої, команда прем’єра поступово профанувала західні ідеї та цінності. Насамперед, тому, що вона в них сама не дуже розбирається. Якби це було не так, то Ющенко висловлювався б чіткіше, і кількість прихильників у парламенті в нього була б більшою. Але якщо його не розуміють навіть політики, то що ж казати про народ? Економічна реформа вимагає реформи мислення всього народу. Для того, щоб засвоїти західні цінності і, відповідно, під них реформувати економіку, треба їх, як мінімум, зрозуміти. А для того, щоб зрозуміти, треба, як мінімум, обговорити. А де ж обговорювати, як не в парламенті? Утім, і без цього кожне слово тепер уже колишнього прем’єра ловлять кінокамери і він явно не відчуває браку уваги ЗМІ. Тут би йому і викликати на дискусію ті самі «темні сили», про які він так багато говорить. Але Ющенко залишився самодостатнім, він хотів бути героєм без битви (щонайбільше, перемогти віртуально). На жаль, віртуальних реформ в Україні було задосить, час би вже і зупинитися.
Певна частина народу може, звичайно, любити Ющенка разом з «Віа Грою» та Ель Кравчуком і бути його фанатами, але це не означає, що вона буде його хоч трохи розуміти (навіщо розуміти, і так усе видно!). Але подібний «фанклуб» відлякує від нашого героя мислячих людей і автоматично перекидає їх у стан опонентів. При цьому інтелектуальна еліта починає засуджувати прозахідні настрої (адже Ющенко — їх виразник), а це означає, що крен України в бік Заходу знизиться. Таке становище влаштує далеко не всіх, але оскільки місце прохідного месії в українській політиці вже зайняте, то українським західникам доведеться або підтримувати Ющенка, або зовсім відійти від політичного життя. Щодо зовнішніх сил, то деякі з них також будуть вимушені підтримувати Віктора Андрійовича. Однак у разі своєї перемоги Ющенко, не дуже досвідчений у демократії, здатний встановити новий режим, а саме: фінансову диктатуру. Це і передбачає створення дефіциту грошей в економіці та примусовий оборот грошей у банках, — тобто те, в чому вже був помічений Ющенко. Адже одна справа, коли банківські послуги є не нав’язаними, а інша — коли кошти підприємств і громадян постійно відчужені од них і перебувають під постійним контролем держави. Із монетаризмом це нічого спільного не має: це чистої води економічна диктатура.
Від цієї диктатури постраждає та інтелігенція, яка підтримувала Ющенка, а виграють банкіри. При цьому основна частина українського банківського капіталу не дуже зацікавлена в економічних реформах. Реформи вимагають широких знань та ризикового капіталу, а в нашої банківської системи немає ні того, ні другого.
Утім, це ще оптимістичний сценарій. Найнебезпечніше, що команда Ющенка використовує прозахідні настрої та невдоволення існуючим становищем як політичний двигун. Ніколи ще емоції, нехай то будуть симпатії або невдоволення, не спричиняли економічних результатів. А от душевні травми, особисті і навіть масові трагедії, спричиняли.
Опозиція західникам зростає з кожним днем. Фінансової диктатури не хочуть не тільки в парламенті, але й промисловці, аграрії, силовики. Проте, відмовивши Ющенку в довір’ї, вони, таким чином, потрапляють у ранг відсталих антизахідників. Українські ЗМІ, у своїй більшості побудовані на західний манір, цей конфлікт роздмухуватимуть. Частіше це відбуватиметься всупереч їхній волі. Українська школа журналістики завжди працювала з настроями. Робота з ідеями вимагає не тільки вищої кваліфікації, але й певною мірою знижує рейтинг. Робота з ідеями — це внесок у майбутнє, а наші ЗМІ живуть виключно теперішнім. Звідси і симпатії до Ющенка, який формально вже є західником. Те, що його команда намагається боротися зі своїми противниками азіатськими методами (психологічним тиском, створенням образу ворога тощо), нікого не насторожує. А тому ЗМІ домагатимуться одного — українці почнуть ненавидіти українців. Духовний розкол куди серйозніший за політичний розкол і може призвести до територіального розколу країни. Слід нагадати, що Україна перебуває в просторі, визначеному їй СРСР. Після відомого промивання мізків українцеві цілком може видатися, що «час відновити історичну справедливість». Адже кордон Російської імперії проходить майже посередині України. Але якщо цей кордон вдасться провести в душі українського народу — він стане реальністю, як стали реальністю югославські та чехословацькі кордони. Зовнішні сили такий результат цілком може влаштувати, але українців навряд чи. Адже прозахідно налаштовані українці — то зовсім не західники, а проросійськи налаштовані — то зовсім не росіяни, але потрібна культура для того, щоб це зрозуміти.
