Закон, свобода та економіка

18 років незалежності нашої держави (до речі, чи не досить вже посилатися на її, держави, юний вік? Чи не є це добим приводом зняти відповідальність з тих, хто цю відповідальність згідно з законом зобов’язаний нести повною мірою) — це зазвичай не тільки час святкування, а й час для роздумів. Роздуми ці найчастіше обертаються навколо таких засадничих проблем: чому так живемо? Як жити надалі? І нарешті: хіба так українці жили в минулому?

Питання ці, необхідно визнати, воістину життєво важливі й багатоаспектні. Ми зараз спробуємо поміркувати лише над одним (проте масштабним!) аспектом, а саме: роль і значення економічної свободи в контексті української історії. Конкретніше — роль магдебурзького права в соціальному розвитку нашої Вітчизни. Про це згадують зараз не дуже часто, а шкода. Адже поняття «свобода» є настільки колосальним, включає в себе стільки складових, що було б, як мінімум, недалекоглядно зводити його лише до громадянських прав: свободи висловлювань, зібрань, віросповідань, спілок (ніхто, звісно, не заперечує виняткової ваги цілого комплексу цих свобод), забуваючи про особливе значення свобод саме економічних. Коротше кажучи, коли людина свідома того, що працює саме на себе, що від результатів її праці безпосередньо залежить добробут її та її сім’ї, це створює справді міцні передумови для сталого соціального та економічного піднесення держави та всіх громадян. І навпаки...

Нагадаємо: суть магдебурзького права (з юридичної точки зору) полягає в тому що міста (як середньовічний осередок розвитку ремесел, цехів, різноманітного виробництва й взагалі економічного поступу) звільнялись від управління і суду «своїх» феодалів, яким, за нормами середньовічного ж права, ці міста «належали». Норми прав прийшли в Україну із Заходу (це принципово важливо), точніше, — з Німеччини. Саме там, у місті Магдебурзі, ще в ХІІІ столітті були кодифіковані норми звичаєвого права та ухвали місцевої судової влади й зафіксовано той комплекс самоврядних та економічних свобод, що був запозичений згодом багатьма іншими містами Німеччини, а також Чехії, Угорщини, Білорусії, Литви та України.

Якщо говорити про факти вітчизняної історії, то магдебурзьке право спочатку, в першій половині XIV століття, прийшло в Закарпатську Україну (в 1329 році його здобули міста Тячів, Хуст та Вишкове). Згодом почалось поширення магдебурзьких правових норм і на інші західноукраїнські землі — не без впливу, до речі, німецьких колоністів, яким ще князь (згодом — король) Данило Романович Галицький гарантував привілеї користуватися власним правом і мати власні адміністративні та судові інституції. Після того як переважна частина українських земель увійшла до складу Великого Князівства Литовського, згодом — Польської держави, магдебурзьке право надавалося вже з санкції відповідно литовських вищих володарів або ж польських королів. Близько 1330 р. його отримав Володимир-Волинський, у 1356 р. — Львів, 1374-го — Кам’янець-Подільський, 1390-го — Берестя, пізніше, наприкінці XV ст.. — Київ. Привілей, засвідчений підписом Великого Князя Литовського або ж короля, звільняв жителів того чи іншого міста від залежності, що вони мали щодо місцевого феодала більшого або меншого масштабу. Щоправда, варто зауважити: лише декілька українських міст (Київ, Львів, Кам’янець) користувались так званим повним магдебурзьким правом, а це означало, що саме там повною мірою діють органи місцевого самоврядування (магістрати, ради), незалежні суди, незалежна виконавча влада тощо.

Цікаво, що й після поглинання гетьманської України Московським царством було гарантовано право українських міст (Києва, Переяслава, Чернігова, Новгород-Сіверського, Ніжина, Стародуба, Козельця й багатьох інших) на самоврядування за магдебурзьким зразком. Це обѓрунтовувалось посиланнями на давні козацькі вольності й, більше того, на Литовський статут — найповажніший юридичний документ того часу. Але що характерно: чим жорсткіше царська й імперська влада обмежувала суверенітет України, тим послідовніше відбиралося магдебурзьке право в наших міст (це взагалі наводить на роздуми про тісний зв’язок між політичною самостійністю та економічною свободою). Царським указом, виданим Миколою І у 1831 р., магдебурзьке право було остаточно скасовано (в Києві проіснувало до 1835 р.).

Зрозуміло, що ми можемо й повинні запозичити все краще з досвіду магдебурзького права (особливо те, що стосується місцевого самоврядування). Звернімо тільки увагу на те, що адепти «спільної історії трьох братніх слов’янських народів» впритул не бачать той промовистий факт, що ще в царсько-московській державі були розтоптані, розгромлені, фізично знищені органи самоврядування в Новгороді, Пскові, Твері, інших містах. Так чинили Іван IV Грозний (фізично винищив і попалив Новгород), його дід Іван ІІІ, згодом — Петро І, інші царі. Це — щодо «спільної історії»...