Замість історії — концепція
ЧИ МОЖЕ СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ СЛУЖИТИ ПОСІБНИКОМ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ, В ПЕРШУ ЧЕРГУ НОВІТНЬОЇ ТА НОВОЇ?
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, професор Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого:
— Телебачення могло би стати таким посібником. Але насправді воно настільки перевантажене кічем і настільки поєднує, умовно кажучи, свою історіографію з тим же кічем, що я дуже сумніваюся в ефективності сучасного телебачення в цьому напрямку. Думаю, що вихід один: створення якогось спеціалізованого каналу, який посвячуватиме глядача в історичні матерії минулого. Однак поки що з боку телебачення я не бачу доброї волі це робити. Наприклад, хороший фільм Сергія Буковського про Україну у Другій світовій війні — «Війна. Український рахунок». Але це радше виняток. Все інше, перепрошую, — несерйозно. Боюся, це стосується й моїх передач, присвячених історії української культури. Бо що можна встигнути сказати на ті чи інші серйозні теми впродовж 15-ти хвилин? Багато ж інших журналістських матеріалів не відповідають якимось історичним реаліям.
Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:
— Останні дні, пов’язані зі святкуванням Дня Перемоги, показали, що телебачення може виступати в ролі такого посібника. Подивилися чимало фільмів. Зокрема, фільм Сергія Буковського «Війна. Український рахунок». Хоча, на жаль, це чи не єдиний український документаліст, погляд якого був представлений. Решта ж — російські, британські та ще якісь серіали. Сьогодні величезний інтерес до історії на телеекрані! Особливо наповнений документальними фільмами російський ринок. Українське телебачення теж рухалося в цю сторону, але чомусь зупинилося. Наприклад, хорошу справу започаткував СТБ, створивши свою кінокомпанію з виробництва документальних фільмів. Однак, знову ж таки, більшим попитом користуються російські фільми. Тому, на жаль, власний погляд на свою історію поки що присутній мінімально.
Cтаніслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор:
— Якщо мова йде про телебачення як про історичне джерело, то можна сказати так. Ми щодня дивимося всілякі канали, й щось та залишається в нашій пам’яті. Крім того, уся телевізійна інформація, що виходить в ефір, записується на плівку, а тому — стає джерелом. Якщо вона стає джерелом, то до неї можна звернутися через рік чи два, почерпнути якісь судження. Можна також проілюструвати щось тими кадрами, які дало нам телебачення. Якщо мова йде про формування за допомогою телебачення історичної пам’яті, то все залежить від того, хто що виголошує з телеекрану. Наприклад, коли я виступаю по телебаченню, то кажу щось, виходячи зі своїх наукових розробок. Інша річ, коли є якийсь популяризатор, як, наприклад, Марк Гресь. Він досить професійний історик. Але не настільки професійний, щоб щось змінити. Власне кажучи, він відтворює те, що є в підручниках. Звісно, телебачення взагалі відтворює те, що в нього вкладається: хто виступає, те й доноситься до людей. Однак слід пам’ятати, що у телебачення страшенна сила. Воно здатне надзвичайно впливати на людей. Крім того, сьогодні понад сімдесят відсотків усього обсягу інформування людини йде через телебачення. І хоч би скільки б ми писали наукові монографії, вони ніколи не дійдуть до загальної свідомості людей, оскільки люди їх не читають. Тому не треба недооцінювати сили телебачення. Треба просто зробити так, щоб організатори телевізійної роботи, тележурналісти могли запрошувати тих людей, які б говорили не про історичні міфи, а доносили правду історії. Бо проблема полягає в тому, що телебачення дуже часто спирається саме на історичні міфи. Звісно, історичні міфи популярні й легко доходять до свідомості. Але який би плюс не давали такі інтереси, це завжди вилазить боком. Річ у тому, що ми живемо в світі глобалізації. І якщо на адресу іншої країни, з якою у нас були злі стосунки в минулому, ми будемо казати, яка вона погана, то це ні до чого доброго не приведе. В інших країнах теж є історики, які можуть усе повернути у свій бік. І таке бувало вже не раз. Завжди доцільно дотримуватися історичної істини. Нещодавно ми святкували 9 Травня. У цей день по телебаченню виступало дуже багато людей. Та по виступах я побачив, що сталінсько- брєжнівська концепція Великої Вітчизняної війни так і залишилася в суспільній свідомості. Це, звичайно, тривожно. І тривожно не стільки тому, що ця концепція заважає примиренню ветеранів ОУН- УПА та ветеранів Радянської армії. А тривожно тому, що оскільки ми маємо свою незалежну державу, то в нас повинна бути україно-центрична історія. А замість такої історії нам дають концепцію, в якій вклад України у Другу світову війну взагалі не проглядається. Думаю, треба запрошувати на телебачення професійних істориків, проводити круглі столи, дискусії, подавати всі думки, але таким чином, щоби завжди залишалося слово за документами. З другого боку, й документи можна трактувати по-різному. Дуже часто оперують документами, які створювалися колишнім тоталітарним урядом спеціально для того, щоб і надалі пропагувати якісь хибні цінності. Наприклад, найбільша партизанська війна, яка була в історії повоєнної Європи, — це війна УПА проти Радянського Союзу. І єдине, що допомогло їм протриматися майже десять років після війни, — це підтримка місцевого населення. А сьогодні цих людей демонізують. У результаті — проблема ОУН-УПА залишилася такою, якою вона була завжди. Але ця проблема — лише маленька часточка всієї історії Другої світової війни, яку потрібно з’ясовувати. І за допомогою телебачення теж.
