Данієль Ольбрихський: "Я був бардом "Солідарності"

Данієля Ольбрихського можна назвати рекордсменом Європи серед кіноакторів за номінаціями на "Оскар". П'ять разів стрічки з його участю висувалися на отримання цієї найпрестижнішої кінопремії як найкращий іноземний фільм року, і двічі вони підкоряли вершину. У той же час після великої популярності Ольбрихського в середині 70-х років (фільм "Попіл", "Потоп", "Пан Володиєвський") він надовго зник з українських екранів. Лише доходили глухі відомості про його участь у польській "Солідарності", про напівеміграцію до Франції. З падінням "залізної завіси" він повернувся до Польщі, але фільми з його участю так і не з'явилися в Україні, витіснені заморською кінопродукцією.

Уже виросло покоління, яке тільки чуло імена Анджея Вайди, Єжі Гофмана, Данієля Ольбрихського, але не бачило їхніх картин. Тому приїзд до Києва на початку вересня на фестиваль "Стожари" Данієля Ольбрихського можна вважати немовби другим відкриттям в Україні цього видатного, найвідомішого польського актора.

Пан Данієль майже не змінився, якщо судити за його екранним образом. Виразне, крупного ліплення обличчя, статура спортсмена, воїна, героя-коханця, простота і гідність у спілкуванні. Кінозірка світового рівня, він охоче погоджується на інтерв'ю, не вимагаючи за це гонорару. Та якщо він бачив, що журналіст далекий від знання його акторського шляху, тактовно переривав бесіду. Кореспондент "Дня" супроводжував акторський "десант" на виступі у Славутичі, і дорогою ми кілька годин розмовляли з паном Данієлем.

БІЛА ПЛОЩА, БЛИСКОТЛИВА ШАБЛЯ

- Я - дитина Варшавського повстання. 44-го року, коли я мав народитися, батьки брали участь у цьому повстанні. Що вони пережили, й що я пережив у животі моєї матері - це неймовірно. Й неймовірно, що за шість місяців потому я народився здоровим хлопчиком. Я вважаю це найбільшим дивом у своєму житті, й досі дякую за це Богові.

Німці пішли, їхня окупація скінчилася, а почалась інша. Трохи інша, але теж, звісно, окупація.

- В дитинстві Ви багато займалися спортом. Я читав, що, до того ж, Ви були великим забіякою?

- Я ріс на околиці Варшави, й завше, в усьому хотів бути першим. Займався боксом, хокеєм, легкою атлетикою, верховою їздою. Багато бився, це справді так. Але я гадаю, що був вихований у дусі Ренесансу. Мені були близькі й література, й мистецтво. А спорт був моєю любов`ю. Я гадав, що зможу стати олімпійським чемпіоном, тільки не знав, у якому виді спорту, й тому займався багатьма. І водночас грав у шкільному театрі, який створила моя матінка, котра вчителювала. Вже тоді я полюбив класиків польської літератури.

- Чи по-вашому, людина мусить бути багатогранною?

- Я не кажу: мусить. Мені зрозуміла людина, котра лише спортсмен, чи тільки вчений, чи лише актор. Але мій темперамент схиляв мене до дуже різних кольорів життя. До жінок - також. І до спиртного. Я дуже повне життя вів.

- Чи Ви маєте на увазі: повнокровне?

- О, так. Але цього я не раджу робити всім.

-Чи це мама порадила Вам поступити до театральної студії Анджея Коніци?

- Так-так, це було Варшавське театральне училище. Навчаючись там, я зіграв у короткометражному фільмі "Вечірні зустрічі", а за кілька місяців мені запропонували головну роль у картині "Поранений у лісі". Потім Анджей Вайда звернув на мене увагу, коли шукав виконавця головної ролі для екранізації роману Жеромського "Попіл"

- У Вас з вашим героєм дуже схожі прізвища: Ольбромський і Ольбрихський. Це, певно, зіграло свою роль для Вайди, він же полюбляє подібну символіку?

- Зустріч з Вайдою - це найщасливіший випадок у моєму житті. В "Попелі" - величезна роль, складна. Історія Польщі, романтизм, білий кінь, блискотлива шабля... Моє обличчя стало обличчям першого вершника Польщі.

Але була й інша частина мого образу: розум, ніжність і вдумливість. Досить неупереджене ставлення до польської історії. Не таке: "Ми найкращі, а винні у наших негараздах всі інші", а навпаки - дуже критичне. Треба не звинувачувати інших, а почати з себе. Це філософія Жеромського, Норвіда, Висьпянського й багатьох інших.

Та я в своїх героях з`єднав цю лінію з лінією Генріка Сенкевича, котрий, як ви пам'ятаєте, до історії ставився інакше. Хоча дехто думає, що з`єднати історичні філософії Жеромського й Сенкевича неможливо. Я приклад того, що їх можна об`єднати. Я дуже люблю польську традицію й пишаюсь тим, що я поляк. Але я також люблю напрямок Жеромського, Мрожека, Гомбровича.

З Вайдою я мав щастя працювати в десяти картинах. Але й він мав щастя мене зустріти. А глядачі вдячні випадкові, який звів нас разом. Тоді Вайда не робив без мене жодної картини. А як перестав зі мною працювати, відтоді його фільми йдуть не дуже вдало. (Це жарт, як ви розумієте). У його інших фільмах не було для мене ролі. Але я йому завжди казав: твої картини без мене не йдуть, ха-ха!

"Я НЕ ЗАХОТІВ ЗНІМАТИСЯ НА ТЛІ БРЕЖНЄВА"

- Незважаючи на популярність у нашій країні, у Вас у 70-х почалися конфлікти з радянською владою. Як це сталося?

- Під час ІV Міжнародного Московського кінофестивалю нас, акторів, возили на всілякі фабрики й заводи. Й одного разу я відмовився вийти на сцену. "В іншому залі, - кажу, - виступатиму, а тут - ні". Чому? А на заднику сцени був величезний портрет Леоніда Брежнєва. Я й не захотів, щоб мене бачили й чули на тлі Брежнєва. Відтоді до Москви на фестивалі мене не запрошували.

- А потім і фільми з вашою участю зникли з прокату в СРСР. Це, звичайно, зв`язано з вашою участю в польській "Солідарності". Ви самі себе називали її бардом, чи не так?

- Так-так. Я виступав на всіх її церемоніях і мітингах. Коли відкривали пам`ятник убитим робітникам у Гданську, Лех Валенса та інші лідери "Солідарності" покликали мене, щоб я читав "Апель убитих" - так це називалося: "Викликаємо всіх убитих за ці дні". І я читав прізвища, а натовп мільйонами голосів відповідав: "Він серед нас!" Це була просто містика. Можливо, це нескромно, але я відчував, що до мене ставляться, як до символу Польщі. Це була для мене дуже важлива роль.

Після 16-ти місяців "Солідарності" влада запровадила воєнний стан. Й історики досі не можуть вирішити: чи це було менше лихо, аніж радянська окупація, чи ні. Влаштовувалися провокації, нібито "Солідарність" знищувала пам`ятники загиблим радянським воякам. Це все робила влада та польський КДБ, щоб влаштувати конфронтацію.

А я в той час знімався в Шлендорфа, в "Жерстяному барабані", якому пізніше було присуджено премію "Оскар", і в Клода Лелюша. Й мені треба було поїхати до Франції на зйомки. Польський уряд не бажав мене випускати зніматися за кордоном, але я наполягав, і їм важко було відмовити мені, відомому в світі акторові. Наша система була не такою жорстокою, як у вас, вона боялася міжнародних сил.

На початку 1982-го року мене запросив французький режисер Джозеф Лозей на головну роль в його картині "Форель" за романом Роже Ваярда. Він знав, що у мене проблеми з виїздом до Франції, й сказав французькій владі, що не почне фільм, якщо я не приїду з Польщі. А Франція мала великий вплив на польських керівників, і мене випустили. Втім, самі урядовці сказали мені: краще ти кілька років побудь там, доведи, що й на міжнародному екрані ти будеш зіркою.

У Франції ситуація була дуже складною. Не моя мова, не моя культура. Там є свої актори, й дуже добрі. А я - іноземець. Але я довів, що й там можу грати головні ролі: й у Франції, й у Німеччині, й у Італії, й у Японії. Навіть у театрі!

"У ПОЛЬШІ БУВ КУЛЬТ ОКУДЖАВИ"

- До речі, про Ваші театральні роботи. В нас найвідоміша Ваша роль Гамлета.

- Я грав її в Петербурзі й у Москві, але багато-багато років тому, в першій половині 70-х років. А цей прийом, що його мені влаштували російські глядачі! Зал - на три тисячі осіб! Без мікрофону! Нічого подібного я ніколи - ні раніше, ні досі - не переживав. Навіть Михайло Баришников, котрого я зустрів через багато років, дивився на мене, як мій фан, шанувальник. Тому що в юності він два рази бачив мого Гамлета, стоячи на балконі.

А коли я приїхав до Парижу й звільнився від зйомок, першою роботою в театрі була роль у п`єсі Пітера Хантке "Божевільні люди", з Жераром Депардьє. Дуже вдалий спектакль був. І ще одна відома моя роль - Рета Баттлера, в "Звіяних вітром".

- Михайло Козаков, коли поїхав до Ізраїлю, пробував грати на івриті, але не зміг і повернувся до Москви. А як Ви долали мовний бар'єр?

- Друга мова в мене - французька, третя - англійська, четверта - російська. Російської я вчився в своїх друзів - Володимира Висоцького та Булата Окуджави. Але я грав і в Німеччині, й у Японії, й у Греції. Я довів, що можу жити в будь-якій країні, й заробити на життя для своєї родини. Довів, що зовсім не маю потреби в комуністичній клітці. Краще бути вільним диким звіром. "Ох, як я б бігав у табуні. Але не під сідлом і без узди", - співав мій друг Висоцький.

До речі, коли помер Висоцький, я був ще в Польщі, невиїзним, як це у вас називалося. Та я умовив одного урядовця, й мені видали нібито відрядження до Москви, на один день, начебто для переговорів з режисером, а насправді, щоб я попрощався з Висоцьким. У нас у Польщі розуміли, ким він був, і ризикували своєю кар`єрою, щоб допомогти мені.

Потім, уже в 80-ті роки, я написав книжку спогадів про Володю. В Україні її не було, так? У мене є ще дві книжки моїх мемуарів. Доля актора подарувала мені багато сюрпризів і зустрічей з дуже приємними, красивими людьми. Можна спробувати видати мої спогади в Україні - хоча б невеликим тиражем. Адже я дружив зі Смоктуновським і Микитою Михалковим, з Оленою Сафоновою, з Окуджавою.

В Польщі був справжній культ Булата Окуджави. Моє покоління на його піснях вивчало російську мову. Я й сам розмовляю вільно російською завдяки йому. Його польська подруга, поетеса Агнешка, померла цього року, на два місяці раніше за Булата. Пам`ятаєте? "Ми зв'язані, Агнешко, з тобою однією долею..."

Це було в березні. Я знімався тоді в Москві, в Микити Михалкова, в "Сибірському цирульнику". І якось я пішов на Ваганьківський цвинтар, поклав квіти на могилу Висоцького. З`ясувалося, саме в цей час, о 16-й годині, відбувалося поховання Агнешки. Вона покликала мене через Володю. У цьому щось є.

А зараз там же й Окуджава. Я був другом цих поетів, а тепер залишився один серед живих. І якщо я комусь із них кладу квіти, то я вірю: вони там, нагорі, поділяться між собою.

"МОЯ КРАЇНА ПІДНОСИТЬСЯ НА ОЧАХ"

- А як вам живеться в Польщі сьогоднішній?

- Нам пощастило: вдалося без крові, без конфліктів, порівняно швидко повернути Польщу на інший шлях. Рейки реформ так уміло були прокладені Бальцеровичем, що народу довелося терпіти незручності, зціпивши зуби, але - зовсім недовго. А зараз - подивіться: продуктів і речей повні крамниці, злотий стає твердою валютою. Ти нормально заробляєш, і за ці гроші можна щось придбати, поїхати до Іспанії, до Марокко.

Зараз уже існує зворотна еміграція з Канади до Польщі. Приїжджають молоді бізнесмени з Франції, Італії, й не лише відчиняють крамниці й ресторани - вони вкладають капітали в польську промисловість. Тому що у Франції чи Італії - застій. А Польща - це країна, яка відроджується, в ній є енергія.

- Якщо можна, кілька слів про Вашу родину.

- У мене троє дітей, від трьох жінок. Всі - діти кохання, звісно.

- А старший син теж став актором?

- Так, Рафал співак і гітарист, а тепер уже знявся в п`яти головних ролях, у Польщі він популярний. Друга дочка, Вероніка, вчиться в ліцеї. Я живу разом з її матір`ю, Зюзаною. А третій син народився від роману з Барбарою Суковою. Він зараз в Америці, разом зі своєю матір`ю. Я продав велике помешкання в Парижі, а купив три у Варшаві. Є в мене й дача в лісі, над озером. Я люблю там відпочивати, чи читати, чи писати.

- Пане Даніелю, розкажіть, будь ласка, про випадок під час авіарейсу Варшава-Афіни, коли Ви нокаутували терориста?

- Це був не терорист. Гірше. Терорист виймає пістолет чи гранату й каже: летимо туди-то! І льотчик має погоджуватися, бо ризик занадто великий, а так є шанс, що все буде гаразд.

А це був божевільний. Його ввели до літака поліцаї, зробили укол і сказали: не бійтесь, він спатиме. А він прокинувся й розпочав бійку. Вдарив стюардесу, потім другу й кинувся до дверей пілотської кабіни. Я за ним стрибнув, і була сутичка. Ніхто мені не допоміг. Потім пасажири казали: вони думали, що знімається кіно, й шукали очима камеру. А це було насправді. Він був нокаутований на десять хвилин. Коли його заарештували, з`ясувалося, що у нього напад шизофренії, і він хотів вчинити самогубство, разом з усіма, хто перебував у літакові.

- Кінець сторіччя - зламний період і в мистецтві. Часом здається, що вже пройдено всі шляхи, досягнуто всіх вершин... А Ваша думка з цього приводу?

- Я цього не відчуваю, через те, що знову, в тисячний раз, звичайне банальне оповідання про кохання ніколи не буде повтором. Гарна комедія завжди викликає сміх, а трагедія - сльози. Добре зіграні Шекспір чи Чехов завжди будуть цікаві. Змінюється мода, а серйозний професіоналізм і талант були, є й матимуть попит завжди.