Любов Слободянюк: "Якщо б могла, обігріла б усіх дітей з дитячих будинків"

Сільська мати й одночасно вихователька дитячого будинку сімейного типу Любов Слободянюк із села Водотиї, що на Житомирщині, отримала орден княгині Ольги, яким, згідно з положенням, нагороджуються тільки жінки - за заслуги в розвитку Української держави, духовному відродженні, вихованні дітей.

"П'ЯНИЦЯМ ДІТИ НЕ ПОТРІБНІ"

- Любов Валентинівно, ви свій орден колись одягали?

- Один раз. Коли запросили на районну учительську конференцію.

- Створений вами сімейний дитячий будинок був одним із перших на Житомирщині. Коли і з чого все почалося?

- Якось 1989 року ми з моїм чоловіком, Віталієм Григоровичем, прочитали в журналі про сім'ю, яка взяла кількох дітей з дитбудинку й створила власний дитячий будинок. Він і каже: давай і собі спробуємо, візьмемо дітей. Мені тоді було 35 років, чоловікові - 37. (Глава сім'ї теж періодично бере участь у нашій розмові). Мали ми своїх п'ятеро дітей - чотирьох дочок, старшій з яких, теж Любі, виповнилось тоді 16 років, а молодшій, Олі - чотири. Сину Валентинові було 8.

- Ось так, просто вирішили - і взяли?

- Та не зовсім просто. Не один раз ми з чоловіком це обговорювали. А старші дівчата почули наші розмови й почали насідати: давайте візьмемо, давайте візьмемо... Ми й поїхали до дитбудинку. Не один місяць знадобися на оформлення необхідних документів. Поступово, іноді з перервами у кілька місяців, у нашій сім'ї з'явилося вісімко дітей, яких ми взяли з дитячих будинків і будинків дитини області, п'ятеро хлопчиків і три дівчинки. Брали групами - братиків і сестричок. Старшій з них, Ніні, було тоді 13 років, найменшим, Наді й Андрію, близько чотирьох.

- Це був, умовно кажучи, перший "призов"?

- Так, півтора роки тому ми взяли із Житомирського будинку дитини ще чотирьох - одного хлопчика і трьох дівчаток, старшій з яких було три з половиною роки, а молодшій - півтора. До того часу в нас народилася ще Ізеля, якій тепер 4 роки. Виходить, що ми із дитбудинків та подібних до них закладів узяли в родину дванадцятеро дітей. У декого з них батько невідомий, а матір померла. Та в більшості випадків діти виявилися просто не потрібними своїм кровним батькам і матерям. Із цих "батьків" батьківських прав позбавлені не всі. Дітки не вважаються усиновленими нами, вони офіційно вихованці, тож залишаються на прізвищах, отриманих при народжені. Про їхніх кровних батьків ми знаємо, хто вони, де вони, навіть про родичів знаємо теж. Та ті люди своїми дітками практично не цікавляться - чи живі вони, що з ними. І я одну істину за ці вісім років засвоїла: п'яницям діти непотрібні.

"БОГ ПІКЛУЄТЬСЯ ПРО ЦИХ ДІТЕЙ"

- Алкоголізм, як відомо, передається генетично. І діти цих "батьків" можуть вирости такими ж. Коли берете їх до себе, які почуття керують вами?

- Коли побуваєш у тих дитячих будинках, побачиш тих дітей, то здається, коли була б змога, усіх би їх обігріла. Бо мама - є мама. І маму ніхто не замінить, ніякий вихователь, ніхто. Хоча я офіційно вважаюся вихователем сімейного дитбудинку, але знаю, що я їм - мама.

У розмову вступає Віталій Григорович і, посміхаючись, зауважує:

- Коли ми брали з Житомирського будинку дитини наймолодших, то думали взяти тільки двох. Бачу, виходить Люба і веде чотирьох. І розповідає, що побачила дівчинку, яка постійно запитувала в завідуючої: "Володимирівно, ти вже знайшла мені маму, ти вже знайшла?" І серце жінки не витримало - забрала її разом із сестричкою.

Любов Валентинівна продовжує:

- Бог піклується про цих діток. Оце Богдана й Женя - які розумні, які хороші дівчатка! Богдана жодної секунди спокійно не посидить: щось намалює, щось розфарбує, може по книжковій шафі вилізти, немов мавпочка. Вони були восьмою та дев'ятою дитиною в матері, яку до їх народження позбавили батьківських прав. Потім вона померла. Хотіла цих дівчаток забрати в нас їхня родичка, та я сказала, що своїх дочок не віддаю.

- І немає жодної дитини, щоб ви пошкодували, що взяли її у свою сім'ю?

- Боже борони! Всі діти для мене хороші, я їх дуже люблю. Ось взяли ми маленьку Олю... Вона майже не розмовляла, а в нас за півтора року практично нормально навчилася говорити.

- Дехто з ваших перших вихованців уже, мабуть, стали дорослими...

- Так. І у двох з них доля не склалася. Півтора роки тому в 19 років загинув Володя - не захотів вчитися після 9 класів, поїхав жити до сестри, а там у п'яній сварці її чоловік побив хлопця та скинув сходами униз... І потім, хоч як ми намагалися його вилікувати, не стало Володі. А два роки тому від нас у село до своєї рідної матері поїхала Ніна, якій тепер 21 рік. Там одружилася з чоловіком на тринадцять років старшим за неї. Народила дівчинку. Дуже вони там бідували. Ми були забрали їх сюди, але вони якось тут не прижилися: чоловік пиячив, бив її. Всі інші - старшій, Наді, нині 15 років - поки при нас.

- Проблема кинутих дітей існує давно, і вже серед вихованців цих закладів є справжні "династії" - дуже часто в дитбудинки потрапляють діти й онуки тих, хто через ці будинки вже колись пройшов. Мені це нагадує якесь диявольське колесо. Адже подальший шлях цих дітей здебільшого проходить по визначеному колу - будинок дитини, дитячий будинок, школа-інтернат, профтехучилище... Їх виштовхують у світ... А далі - гуртожиток. Добре, якщо хтось створить хорошу сім'ю, але частіше цього не відбувається. Вони народжують дітей, які їм не потрібні, кидають їх і... колеса крутяться далі. Чи не боїтеся ви, що коли стануть дорослими ваші вихованці, їх долі можуть скластися подібним чином, або схоже до того, як склалися долі Ніни й Володі?

- Мені дуже щемить серце, бо іноді здається, що Нінина донечка може опинитися в якомусь будинку дитини. У цьому зв'язку я згадую стару народну мудрість: дитину треба починати виховувати тоді, коли вона лежить ще поперек ліжка, а не вздовж, як підросте. Ніну й Володю ми взяли 13-річними, і, мабуть, середовище, в якому вони виростали, сильно відбилося на їхніх характерах. Стосовно дітей, яких ми взяли у свою сім'ю молодшими, я гадаю, що вони матимуть добру долю. Я про це не можу сказати абсолютно точно, але дуже хочу вірити, що добро все переможе.

Водночас знаю зі свого, все ж таки не маленького досвіду, що кожна дитина народжується на світ із своїм характером. І цей характер спрямовувати можна або на краще або на гірше.

"ВОНИ ПОВИННІ МАТИ ДІМ, КУДИ МОЖУТЬ ПРИЇХАТИ ДО МАМИ"

- Такий великий колектив, як у вас, треба ж якось скеровувати...

- Вісім наших школярів ходять, зрозуміло, до школи. Дівчата вчаться краще, більшість хлопців трохи гірше. Шестеро менших (це разом із онуком) залишаються вдома. Після школи старші багато допомагають по господарству - хлопці відповідають за хлів, дрова, вони й худобу напувають, і за коровою, птаством доглянуть. А дівчата миють посуд, перуть, прибирають, доять корів. Виділили нам 2 гектари землі, при хаті є город, брат чоловіка допомагає нам обробяти землю трактором.

- Не закидають вам, мовляв, експлуатуєте дітей?

- Справді, різне чуємо. Так, всі діти в нас працюють, навіть найменші, які часто самі ініціативу проявляють. І я знаю одне: якщо діти чимось займаються, в них немає часу палити, горілку смоктати, абощо...

Знову вступає Віталій Григорович.

- На полювання - хлопці зі мною, на рибалку - теж. Якщо самі йдуть на річку, то у певний час мають бути вдома. І якщо на полюванні дам стрільнути з рушниці, ото вже радощів!

- А як вони їдять?

- На апетити дітей не скаржуся, - хвалиться Любов Валентинівна. - Взагалі, я люблю їм готувати. Та й працювала раніше кухарем у колгоспному садку. Дуже вони радіють, коли ми пироги печемо. Хлопці дуже люблять молочні страви. А всі разом - пельмені.

- Це ж скільки їх треба наліпити?..

- Одна жінка з села якось завітала до нас, коли ми саме ліпили пельмені, побачила, скільки їх усюди - на підвіконні, стільцях, дощечках... Та й каже, що тільки тепер зрозуміла, що значить - мати таку сім'ю.

- Що на ваш сімейний дитбудинок виділяє держава від щедрот своїх?

- По 100 гривень щомісяця на кожну дитину, прийняту до родини. (90 гривень на харчування і 10 гривень на все інше - одяг, пральний порошок, мило, канцтовари тощо). Ні на постіль, ні на посуд, ні на меблі нам не виділяють. Ще мені - як вихователю платять зарплату, 216 гривень щомісяця. А п'ять років тому за державні кошти нам побудували 7-кімнатний будинок із кухнею, ванною, туалетом, автономним паровим опаленням. Однак торік довелось у ньому робити серйозний ремонт, ледь добилися. Належні нам гроші отримуємо в основному вчасно, хоча доводиться й побігати за ними. З місцевою владою намагаємось не конфліктувати. Із серйозних питань звертаємося за допомогою і до заступника голови облдержадміністрації Романа Рафаїловича Петронговського.

- Що буде з великим "державним" домом, коли діти стануть дорослими й роз'їдуться з Водотиї?

- Згідно з положенням про дитячий будинок сімейного типу, після досягнення всіма нашими вихованцями повноліття ми повинні звільнити будинок. Але це ж наш дім, наш двір, наш сад (ми його разом саджали), все наше. Отже, і їхнє. І навіть якщо більшість вилетить із гнізда, вони ж повинні мати дім, куди можуть приїхати до мами, до тата, які їх виростили. Взагалі, коли такі діти стають дорослими, їм у перші роки держава повинна надавати матеріальну допомогу, житло, роботу... Насправді ж цього нема. Тому так і трапляється, що, вийшовши із школи-інтернату в самостійне життя, дуже мало таких, які знайшли собі добру роботу, заробіток. Тож подекуди чуємо: давайте, мовляв, поруч із інтернатами будувати в'язниці, щоб відправляти туди сиріт "без пересадки", бо ж вони крадуть, хуліганять...

- На мою думку, в самій основі такої доброї справи, як сімейний дитячий будинок закладено протиріччя: з одного боку, ви - сім'я, з другого - державний заклад. А державний заклад, за визначенням, має функціонувати постійно.

- Проте це ж не конвеєр. І чому б не розробити статус багатодітної сім'ї? Саме сім'ї, а не закладу.

"У СЕЛІ МИ ЖИВЕМО, ЯК НА ОСТРОВІ"

- Одні ваші односельці говорять про вас із повагою, інші кажуть: "Добре тим Слободянюкам, бо з тієї тисячі гривень, що вони щомісячно отримують на десятьох вихованців, можуть і для своїх дітей щось мати. А тут у колгоспі по року зарплату не отримуєш, не знаєш, за що купити якусь одежину своїй малечі".

- На жаль, на світі є багато злих людей... У селі ми живемо, як на острові. Багато хто не розуміє нас. Подейують: "Чом це вона, маючи своїх шістьох дітей, набрала ще купу? Мабуть, має з цього зиск!". Я таким казала й кажу: всіх дітей з будинків дитини і з дитячих будинків-інтернатів я не забрала, їх там ще багато залишилося. Хай беруть тих дітей, хоч по одному-двоє, і ті гроші. Та щось ніхто не поспішає цього зробити. І як організувалося в області вісім років тому три сімейні дитбудинки, а невдовзі ще один, так і все: більше ніхто за це братися не хоче.

- У ході нашої розмови Віталій Григорович зауважував, що особливі заздрощі викликають поїздки ваших дітей до Італії...

- Останнім часом наші діти-школярі справді щороку (іноді й двічі на рік) їздять до цієї країни на запрошення італійських родин. Почалося це приблизно сім років тому з ініціативи обласного відділення Дитячого фонду України, яке організувало поїздку до Італії декого з наших вихованців. Потім долучилася до цієї справи Асоціація пожежних "Діти України", яка мала добрі контакти з Асоціацією пожежних Італії. Поїздки відбуваються в рамках їхньої благодійної діяльності. Особливо ми потоваришували із подружжям Ізелою та Августо Браккі з Ліворно, котрі мають власну автомайстерню. І цієї зими вісім наших школярів канікули провели в Італії. Коли випроводжали їх із Борисполя, дуже вночі намерзлися (саме лютували морози). Допомогли черговий міліціонер й офіціантка з маленького бару - перший відвів нас туди, а дівчина дала безплатно гарячого чаю й булочок. А в кімнату матері та дитини її завідувачка нас не пустила, сказала, що кімната не для школярів.

- А італійці теж до вас приїздять?

- Так. Ізеля приїздить уже 6 років. На її честь ми й назвали нашу молодшеньку. Приїздять також інші італійські родини. Нас в Італії багато хто знає.

- Ваша хата для прийому закордонних гостей не дуже добре облаштована.

- Ми з цього приводу не переймаємося. Часто гості сплять просто на підлозі. Дехто з них надає перевагу нашій скромній оселі перед іспанськими курортами.

- Підраховано, якщо б кожне місто, селище, село в Україні взяли на виховання бодай одну дитину з будинків дитини й дитячих будинків, у нас таких будинків не залишилося б.

- Я також уважаю, що треба ті ж 100 гривень, які виділяють на дитину в сімейному дитячому будинку, платити тим, хто візьме в свою сім'ю на подібних умовах одну чи дві дитини. Гадаю, таких людей знайшлося б більше, бо не всі можуть узяти п'ятьох, як вимагає положення про сімейний дитбудинок.

"НА ПАЛАЦИ ГРОШІ Є, А НА ДІТЕЙ - НЕМА!"

- Чого б ви як мати побажали для своїх дітей, нині й у недалекому майбутньому.

- Щоб росли здоровими й добрими, оскільки добра людина завжди зрозуміє іншу, зрозуміє чужу біду. Як матері, у якої багато хлопців - аж шестеро - хочеться, щоб було мирно, щоб вони могли піти до армії і повернутися звідти живими і здоровими, щоб їм не довелось воювати, як колись у Афганістані, а недавно російським хлопцям - у Чечні. Хочеться надійності, впевненості у завтрашньому дні. Щоб ті ж хлопці, коли виростуть, не були безробітними, добре заробляли й могли утримувати свою сім'ю. Так само й дівчатка. Втім, я дотримуюся думки, що коли жінка хоче присвятити себе сім'ї й виховувати дітей, то держава повинна зробити все, щоб у неї була така можливість.

- Що в сьогоденні викликає у вас найбільшу занепокоєність? І що, на вашу думку, треба зробити для змін на краще?

- Це ганьба, коли постає питання про закриття дитячих будинків, бо нема чим годувати дітей, як скаржилась мені директор одного місцевого дитбудинку. Та хіба дитина з такого закладу не піде красти? Це страшно. Держава повинна повернутися обличчям до дітей, щоб не були вони голодні й роздягнені. І якщо ми тепер нічого не зробимо для них, майбутнього в нас не буде. Кажуть, грошей у державі нема. Виходить, що на ті індивідуальні палаци різного керівництва навколо міст і в селах (у нашій області їх теж досить) гроші є, а на дітей - нема! Для своїх дітей все роблять, навчають їх за кордоном... Ось я й хочу від депутатів і керівництва, щоб наші діти жили, як їхні.

- А якою ви б хотіли бачити нашу країну?

- Перш за все, багатою. І щоб нами керували мудрі люди, які б дбали не тільки про свої кишені, а про весь народ. Щоб діти могли вчитися в хороших навчальних закладах. Я думаю, що люди в нас працьовиті, й усе, наче, маємо: світлі голови й високий рівень освіти, а от плану, як зробити країну багатою, я не бачу. Тому й кульгаємо на обидві ноги.

- Що для вас щастя?

- Моє щастя - це мої діти. І кровні, і вихованці. Я живу ними, і радію тільки тоді, коли бачу, що вони здорові та веселі.

ФОТО ІГОРЯ ФУРМАНА