Мирон ПЕТРОВСЬКИЙ: «Як тільки стало можливим не брехати по-радянському, вмить, буквально через кому, без паузи — стали брехати по-іншому»
Діана КЛОЧКО, «День»
— Мироне Семеновичу, одне із найтрадиційніших, і в той же час необхідних, запитання — про творчість.
— Коли мені кажуть: «Розкажіть про вашу творчість», — я здригаюся і нервово озираюся. Оскільки творчість — це те, чим займалися Шекспір, Шіллер, Пушкін. У мене — просто робота.
— Ви на службу не ходите?
— Ні, з 59-го року працюю за письмовим столом. Я не готувався спеціально до такого способу життя. Я смикав всі двері, намагаючись соціалізуватися, всі двері були зачинені, відкрилася тільки ця. Але — радий, тому що завдяки цьому зміг уникнути участі в різному радянському непотребстві. За всякий вибір доводиться розплачуватися. Мені за мій — безвісністю, цілковитим не входженням до яких-небудь структур і колишнього режиму, і нинішнього, аутсайдерством. Я не є членом ніякої спілки, у мене немає вченого ступеня чи звання. Мені на візитці нічого написати, окрім імені, адреси і домашнього телефону. Доводиться дорожити тим, що є — ім'ям, адресою, телефоном...
«АНЕКДОТ — ЦЕ СТАВЛЕННЯ БЕЗМОВНОЇ МАСИ ДО «ОФІЦІЙНОГО РЕПРОДУКТОРА»
— Багато років мене більше за все цікавить низова, масова культура аж до кічу, яку я вивчаю за різними джерелами і безпосередньо спостерігаю у Києві. Погорда до цих периферійних сфер міської культури, куди залучена велика частина міських жителів — це необгрунтована зарозумілість. Я займаюся дитячою літературою, цирком, романсом, кабаре, анекдотом і таке інше.
Нинішній міський фольклор саме й тримається на такому явищі як анекдот, усі інші фольклорні жанри — або вичерпані, або близькі до вичерпаності. Тут, пробачте, не радянська влада винна, а загальноцивілізаційний процес. Я довго придивлявся до анекдоту, він мені здається видатним явищем. Якби від радянської епохи дійшли до нас усі друковані джерела без анекдота, то ми б зараз знали значно менше, ніж у тому випадку, коли б не анекдот, а вони зникли. Інформативні можливості анекдота, його моделюючі здатності — вражаючі: десятком слів охопити явище з надзвичайною глибиною і повнотою. Навряд чи з наших сучасників знайдеться такий, хто б не слухав або не розповідав анекдоти. Далеко не всі читали Джойса, але до анекдота залучені всі. «Людина анекдотична» — знамення часу. Але я не помічав, щоб наші вчені — соціологи, культурологи, політологи — звернули на нього серйозну увагу і зайнялися б ним. Для таємничої дисципліни, яку іноді називають «народознавством», з анекдота можна взнати багато такого, чого з інших джерел добути просто неможливо.
— Тобто, ви вважаєте, що анекдот — це така виражена симптоматика стану суспільства?
— Безумовно. Через типологію анекдота ми можемо зрозуміти особливості масової свідомості, сучасну міфологію, масову соціологію і політологію, до речі, не таку вже й примітивну. Анекдот — це маленький апокриф, якщо розуміти під цим неофіційний міф, що протистоїть канонам офіційної брехні. За анекдотом можна зрозуміти, як брехали люди в кожний період історії. Анекдот викриває офіційну брехню, доводячи її до безглуздості і показуючи абсурдизм існування в умовах брехні. Так що, я думаю, анекдот, будучи художнім творінням, порівняно з художньою літературою має безперечні переваги. Його можна описати і як ставлення безмовної маси до «офіційного репродуктора». Як спробу відновити деяку рівновагу в світі, нейтралізувавши гуркіт громаддя брехні шепотом правди. Не важливо — у підземному переході, на кухні, під час застілля: це один із механізмів відновлення душевного здоров'я соціуму.
Те, що анекдот володіє величезним психотерапевтичним ефектом, підтверджується простим спостереженням. Якщо б ви звернулися до психіатричної літератури і статистики із запитанням «Які теми найчастіше з'являються в мареннях пацієнтів клінік?», відповіддю було б: «політика і еротика». Всі марення нещасних, котрі отримали страшну соціальну травму, заповнені цими двома проблемами. Цими ж двома областями майже цілком заповнений і анекдот. Причому навіть процентне співвідношення збігається. Сміючись над анекдотом, сучасник захищається від відповідної клініки. Це — різновид соціально-психіатричного страхування. Анекдот — це ще й антимарення, факт і чинник душевного здоров'я нації.
Я дуже сподівався, що коли впаде радянська цензура — люди кинуться навперебій говорити один одному правду. І дуже помилився. Як тільки стало можливим не брехати по-радянському, вмить, буквально через кому, без паузи — стали брехати по-іншому. Причому нерідко — ті ж самі персонажі. Для мене це було жахливою травмою, від якої я намагаюся оклигати й досі.
— Але зараз, за моїми спостереженнями, політичний анекдот згасає.
— Справа в тому, що багатоскладниковість політичних думок, заявлених публічно, робить існування анекдота у цій сфері не обов'язковим, не актуальним. Будь-яка газета щодо свого опонента вже виконує цю викривальну функцію. Від політики люди неабияк втомилися, виробився «втомний індиферентизм», а соціальні і побутові турботи вимагають постійного напруження. Тому політичний анекдот відстав, він, так би мовити, відпочиває осторонь, очікуючи свого часу. Але як тільки в потоці інформації виявляється пропагандистський перебір, хитрованське замовчування або корислива брехня (а коли брехня буває безкорисливою?), політичний анекдот тут як тут.
Якщо б укласти політичні анекдоти в хронологічній послідовності їхнього виникнення, то вийшла б картина дивовижна. І повчальна. Виявилося б, що в міру згущення соціальної небезпеки чи труднощів густішає і анекдотична творчість в масі городян. Кривава середина 30-х років, війна, 1949—1953 роки, так звана «відлига» і, нарешті, Чорнобиль із перебудовою дали величезні спалахи анекдотичної творчості. Страшно пригадати, адже Чорнобиль проходив під розкоти сміху, мало не істеричного. Перебудова починалася під знаком Чорнобиля — цього бачення смерті біля входу в нове життя.
— Зараз сплеску немає?
— Зараз анекдот перебуває ніби на «рівному», «фоновому» рівні. Це пояснюється, вважаю, не в останню чергу інформаційними обставинами, умовами існування анекдота. Річ у тім, що з кінця 80-х анекдот вийшов із підпілля і став публікованим жанром. Раніше він протистояв друкарському слову цілком, тепер він частково працює разом із ним, залишаючи за собою право на вільне, автономне існування. Адже зараз, завважте, став модним «анекдот у номер», що змінює функцію жанру. Через це анекдот щось втратив — не в дотепності, звичайно, а в темах і об'єктах. Він, як глибоководна риба, може існувати, здавалося б, лише під тиском, але — парадоксально — і на березі не лопається, а продовжує виконувати свої функції. Недостачу тиску він собі «підкачує» сам...
Як ви зрозуміли, я не людина з анекдотичного середовища, котра живе «свіженьким анекдотом» як своєю інформаційною стихією. Я — швидше спостерігач, правда, готовий написати оду на честь анекдота. Те, чим я займаюся, складається в систему периферійної міської культури. Якщо Бог дасть і я закінчу цей цикл робіт, то у мене з'явиться відчуття, що я на якійсь ділянці пізнаваного світу створив хоч якийсь інтелектуальний порядок. Щоб забезпечити собі наближення до гармонійного існування. Моя дружина знає, що я не сяду за стіл, доки не підмету підлогу в кімнаті. Повертаючись, вона не запитує, чи працював я, а лише дивиться на підлогу. Головний пафос моїх зусиль — подолання хаосу на найближчій ділянці світу. Я думаю, що в самому феномені культури лежить ця, закладена природою чи Богом, пристрасть — навести порядок. Людський і людяний порядок...
«ПАРАДОКС ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО ЗАРАЗ НАЙМОДНІША В КИЄВІ МОВА — АНГЛІЙСЬКА»
— Є така думка, що в нашій молодій державі багато що не виходить через нестачу міської культури. Вона не є у нас культурою органічно-історичною. Тому керувати державою приходять люди неміської культури. І що у цьому сенсі означає фігура городянина як носія певних смислів у суспільстві?
— На превеликий жаль, найбільш типова міська людина — це маргінал. Це слово я вживаю не як лайку, не як спробу затаврувати людину інших культурних орієнтацій. Це не більш ніж констатація факту. У Києві зараз не менш як три мільйони чоловік населення, це чимало навіть за нинішніх часів, коли у всьому світі йде прискорений процес урбанізації. Зауважте, що із цих трьох мільйонів киян близько двох третин — городяни у першому поколінні. Їхня соціальна і моральна орієнтація дуже «зсунута». Коли український селянин у радянські часи ставав городянином, він, насамперед, старався перейти на мову, яка йому здавалася російською, хоч такою ніякою мірою не була. А все тому, що російська була мовою офіційною і престижною, людям здавалося, що, переходячи на неї, вони наближаються до загальноімперських цінностей, підвищують свій соціальний статус. Єдиним же результатом цих зусиль було жахливе розширення області суржика. Етимологія цього слова дуже повчальна: в російській мові є вже не активний префікс «су», який означає щось середнє, проміжне («сумерки» — ні день, ні ніч, «суглинок» — не цілком глина). Так ось, суржик — це суміш «ржи», жита із насінням диких злаків, щось абсолютно неїстівне. Етимологія багато що пояснює: суміш близьких мов, яка не є ні тим, ні іншим, постає чимсь принципово акультурним.
В радянські часи суржик виріс у квазі-мову. Тепер, коли українська мова стала державною і престижною, багато хто почав переходити на неї, вірніше, на те, що їм здається українською мовою. У результаті, суржик «приростає», нарощуючи масу, але вже з іншого боку. Я як носій двох мов почуваю себе через це подвійно нещасним. Не йдеться про депутатів Верховної Ради, для яких годилося б відкрити лікнеп, але вже диктори радіо і телебачення говорять так... Слава Богу, у цих двох мов є можливості для культурного існування і співіснування. Але суржик — це як суміш мила із морозивом — ні з'їсти, ні вмитися...
Якось на початку 80-х мене запросили в одну київську школу з проханням поговорити з учителями і школярами про культуру мовлення. Для мене тут — величезна філологічна проблема, про яку існують сотні монографій і тисячі статей. Що я міг сказати про неї за 40 хвилин? Я зрозумів, що для цієї бесіди потрібна одна думка — кількість необхідна і достатня. Я сказав моїм слухачам — учням-старошкласникам і вчителям — приблизно таке.
Ми живемо у Києві в умовах двомовності. Подобається нам це чи ні, але це — реальність, з якою приходиться рахуватися. Що нам робити, щоб у цих умовах зберегти нашу російську мову? Доброзичливо і старанно вивчати українську. А що нам робити, якщо ми хочемо зберегти нашу українську мову? Подібним же чином доброзичливо і старанно вчити російську.
Учні мене зрозуміли — я суджу із запитань, які мені задавали, і з рекомендацій, яких вони від мене вимагали. А радянські вчителі... вони вчинили так, як і треба, внаслідок чого мене запросили незабаром в одну відому, незручну для забування установу. І капітан Іванов (чомусь всі були Івановими і капітанами) став у мене випитувати, чому я, єврей — і раптом український націоналіст? Я щиросердо намагався йому щось пояснити; тоді він, зробивши крутий поворот, став з'ясовувати, чому я — російський націоналіст. Скінчився цей анекдот години через три, коли змоклий капітан попросив, щоб я допоміг слідству і сам назвав, який націоналізм сповідую.
Звичайно, зараз я можу розповісти про це зі сміхом і нічим не ризикуючи. Але що з того, коли у школах, як і раніше, ці дві мови викладають люди, котрі погано ними володіють? А у мене, як і раніше, немає іншої відповіді на виклик двомовності, окрім тієї, яку дав тоді. Культурний парадокс нинішнього міського життя полягає у тому, що зараз наймодніша мова у Києві — це англійська. І вже склався міський шар, котрий володіє англійською мовою краще, ніж рідною. Розуміння того, що рідна мова підлягає вивченню так само, як іноземна, чуже свідомості моїх співгромадян. Як чудово ми писали б та говорили б і російською, і українською, якби затратили на їх вивчення хоч частину тих зусиль, які тратимо на оволодіння англійською! Не подумайте, будь ласка, ніби я протестую проти хорошого викладання англійської...
«ДО СИМВОЛІВ І ЗНАКІВ, НА ВІДМІНУ ВІД СУТНОСТЕЙ, МИ СТАВИМОСЯ ТРЕПЕТНО»
— Чи не здається вам, що сьогодні і сільська, і міська людина в Україні живуть на узбіччі загальносвітової культури?
— Культурна маргінальність нинішнього киянина багато в чому визначається його становищем між російським і українським, між міським і сільським. Суржик, про який ми говорили, можна розглядати і як свого роду мовну модель цього стану. Місто і село представляють настільки різні культурні утворення, що їх завжди протиставлять. Частіше за все — у соціальних дисциплінах. Якщо ж говорити про культуру загальнонаціональну, то вона завжди (за всієї відносності цього «завжди»!) складалася із взаємодії цих двох складових. Етнічно чисте середовище, як правило, було представлене саме селом. Місто — завжди багатомовне. Невипадково найзнаменитіший міф про «змішування мов» пов'язаний із великим містом — Вавилоном. Але найбільша проблема, вважаю, полягає не у мовній, а в соціально-етичній сфері. Потрапляючи до міста, вчорашній сільський житель бачить, що тут живуть якось по- іншому. І уявлення городян — інші. Це «інше» новоспечений городянин безсвідомо сприймає як «ніяке». Раз тут живуть не за сільськими правилами і традиціями — значить, робить він цілком безпідставний висновок, живуть без правил і традицій. І він — знову-таки, цілком несвідомо — переходить на життя без правил, деморалізується. Ось у чому зерно катастрофи.
Деморалізованість маси населення, котре вливається уперше в міські структури, велика і надзвичайно небезпечна. Тим паче, що з цього середовища все більше людей входять у суспільне життя і в структури влади. Із них формується й нова буржуазія — завтрашні (частково і сьогоднішні) господарі життя. Не на доказ цієї небезпеки, а лише для прикладу: більша частина міської міліції багато років вербувалася із сільських хлопців. Наскільки такий міліціонер, за влучним словом Юрія Олеші, — «селянин зі свистком», може бути захисником городянина? Захисником людини, досить чужої йому за способом життя, за моральними орієнтирами? Для цього у нього немає ніякого внутрішнього стимулу. Втім, зовнішнього стимулу у нього також немає. За його важкий і небезпечний труд йому платять безглуздо мало, і тому його легко може перекупити новий багатій. Учора він захищав радянського і партійного начальника, чи не стане він сьогодні захисником мафіозного бізнесмена?
Одним словом, немає питання, що краще — міська чи сільська культура. Є питання про перехід із однієї в іншу.
А городянин — просто городянин — зараз як ніколи потребує захисту. Він, бідолаха, зусібіч отримує все нові відомості про зростання злочинності, про замовні й спонтанні вбивства. За радянської влади монопольне право на вбивство належало державі, яка користувалася ним охоче і з розмахом. Головним злочинцем була саме держава. Крах радянської державності призвів до відродження приватної власності, до приватизації права на вбивство і взагалі — на злочин. Судячи із результатів, приватизація у цій області пройшла успішно. Чи не тому, що вона відбувалася стихійно, без бюрократичної тяганини?
— І все-таки, чи є щось спільне у сільській та міській культурі? Адже навіть протиставляючи їх одну одній, ми зв'язуємо їх, покриваючи одним і тим же словом «культура»?
— Спільного, вважаю, більше, ніж відмінностей. Схожість є і в забобонах. Впадає в око: мої співгромадяни чомусь дуже дивним чином плутають знак і значення, символи і сутності. Віддаючи при цьому перевагу знакам і символам. Ми обзавелися власним гербом, гімном, прапором — символами нашої державності. Економічна, політична, соціальна сила видаються чимсь ледве чи не другорядним...
У місті прискореними темпами йде будівництво древнього Києва, який споруджується методами ударного соціалістичного будівництва. Відновлюються об'єкти для мене нескінченно дорогоцінні. Ось Михайлівський Золотоверхий — без нього і Київ не Київ, і я не я. Але ж це будівництво не найпершочерговіше, могло б і почекати. Не дадуть, оскільки мова йде про символ, а до символів, на відміну від сутностей, ми ставимося трепетно.
Містом пронісся вал перейменувань, що підвищують (словесно, знаково підвищують) статус. За спостереженням мого шановного колеги, Вадима Скуратівського, технікуми оголосили себе коледжами, інститути — університетами, університети — академіями, так що у місті залишився один інститут — краси та гігієни. Втім, і він, здається, тепер носить більш престижне ім'я. Звичайно, як сказав поет — «красиве ім'я — висока честь», але чи змінилося щось смислове? Чи підвищився рівень викладання, становище тих, хто вчиться, і тих, хто вчить? За цим веселим карнавалом перейменувань мені бачиться якийсь пережиток міфологічного мислення, майже шаманська віра в те, що, давши хворому інше ім'я, ми отримаємо іншу людину. Звичайно, здорову.
Для культури — хто сперечається? — потрібні й символи. Але чи не пора вже потурбуватися про сутності? А суть в тому, що немає зараз у нашої культури (та й у нас взагалі) більшої проблеми, ніж економічна. До цього з неминучістю зводяться всі наші міркування й дискусії. Адже це безглуздо, коли держава не платить зарплату вчителям і лікарям, але бажає брати з цієї невиплаченої зарплати податок. Так не буває. Це — ситуація для нового анекдоту. За словами російської гумористки Теффі, слухати й розповідати анекдоти — весело, але жити «всередині» анекдота — нестерпно важко.
