Наповненiсть

Якщо б співрозмовником Дені Дідро був Богдан Ступка, то діалог, який покладено в основу добре знаної у театральному світі книжки «Парадокс про актора», збагатився б великою кількістю запитань, які не мають логічних відповідей. Наш герой — ідеальний представник досі незапатентованого театрального стилю — алогічний реалізм. Дідро стверджує — акторові, щоб потрясати глядачів, треба бути абсолютно безчуттєвим. Актор Ступка із цим погоджується, залишаючи за собою право на випробування сценічного образу своєю людською емоційністю. Спочатку він намагається спокійно, лагідно і пунктуально порозумітися з роллю, тоді складає з нею сердечну згоду і, врешті-решт, захопивши її у полон невідворотними чарами, намагається втопити у морі своєї чуттєвості. У цей момент Ступка і його роль у спільному бажанні вижити, відбутися і потрясти зливаються в єдине ціле, не залишаючи й шпаринки роздвоєння.

У виконаних ролях історичних осіб це набуває парадоксу реінкарнації. Так-так, не схожості, а саме реінкарнації. У театрі Франка ми репетирували виставу про Тараса Шевченка «Здавалося б, одне лиш слово». Так само, як і 25 років тому Актор Ступка не соромився сумнівів, страхів, нав’язливості пошуків.

Але в той час у нього був друг, добровільно визнаний вчителем і посвячений у безперечний мистецький авторитет — Сергій Володимирович Данченко, який маю честь засвідчити, так само ставився до Богдана — Боді Сильвестровича. Ця обставина, на відміну від сьогодення, давала Акторові право на помилку, радість переадресації відповідальності, навіть дозволяла моменти капризу самоневдоволення.

Обидва, ще раз маю честь засвідчити, складали дуже рухому єдність у розумінні смаку, стилю і ще чогось невимовного, але абсолютно зрозумілого їм обом.

Отже, Актор Ступка таємно домовляється про портретний грим Тараса Григоровича. Кличе мене побачити результат першим. Враження фокусне — схожість є, а Шевченка нема. Сцена, світло, відстань мали б замаскувати подробиці, але під прожектором Данченкового погляду зникає потреба у коментарях. Атмосфера прихильна, ніяких образ, хоча є відчуття якоїсь порожнечі. Прогон продовжується без грима й перуки. І раптом у придуманому Даніїлом Лідером вольтерівському кріслі опиняється Кобзар. Порожнеча реінкарнує Шевченка у Ступку.

Вдруге таке саме диво я пережив з Актором Ступкою, працюючи над образом Григорія Сковороди у першій виставі театру «Сузір’я» «Сад божественних пісень». Хтось доброзичливо відзначав: «Ступка блискуче грає Сковороду», — і всі без винятку говорили про надзвичайну схожість, хтось про чудо перевтілення, я наполягаю на парадоксі реінкарнації.

Актор Ступка наповнюється до країв особистістю втілюваного героя і виплескує його Бог-дановою емоційністю у сценічне життя. Пригадайте роль Котляревського у данченківській «Енеїді», екранних Керенського, Лисенка, Брежнєва, Хмельницького, — і скажіть чесно, а чи ви можете собі уявити інакшими Тев’є-Тевеля, Миколу Задорожного, Царя Едіпа. Згодьтеся, назвати ці образи неповторними — замало. Тут є благословенна координація людини Ступки із Космосом і вічністю. Може, не випадково замикання людини і артиста відбулося у нього 50 років тому в ролі космічного робота Механтропа у виставі з простенькою назвою «Фауст і смерть».

У 2006 році мені випало режисирувати презентацію книжки В. Мельниченка «Майстер», присвячену Ступці. Місцем для цієї акції я обрав Київський планетарій. Це його масштаб, здалося мені. Парадні сходи було свідомо перекрито. Глядачі піднімалися до зали спіральною доріжкою разом із хлопцем, який котив перед собою кулю, зплетену із металевих нервів. Кожного разу досягнуши вершини, він збігав донизу і знов дерся нагору. Сізіфова праця — досягати вершин акторської професії. І жити на них. Хоча це подібно до відпочинку йога на ліжку із цвяхів.

У мистецтві немає системи виміру досягнень так, як, скажімо, у спорті. Але, на мій погляд, є те, що дозволяє сфокусувати усі чесноти актора в одному епітеті — «геніальний». Це створення неповторного, самоцінного, самодостатньо існуючого образу. Важко уявити собі іншим Штірліца, який, звичайно, зовсім не Тихонов, Холмса, створеного Лівановим, Тев’є-Тевеля — Ступки.

Ці образи поза будь-якою логікою абсолютно самостійно існують у реальності, не обмеженій сценою чи екраном.

Особливість технології Актора Ступки полягає у тому, що такі образи він створює не через вчинки, ефектну міміку та окрилення фраз, а гаптуванням емоційного контуру ролі, що обов’язково доведе до білого жару, вибуху і феєрверка. Може, це суто професійні спостереження. Тому — ідіть і дивіться, розгадуйте самі й майте абсолютну певність — градус сценічного існування Актора зігріє, надихне і приголомшить невідворотно.

Ступка-Актор небезпечний. Він беззастережно тягне ковдру на себе. Бо прекрасно розуміє, що для початку треба цю ковдру просто витягти, а тоді вже визначитися — з ким варто за неї битися, а кого прикрити від щедрот таланту свого. Він не спрямовує рух ковдри до себе, але обов’язково нагору. Якомога вище, аби тягнутися усім єством, залишаючись очима на усій можливій душевній висоті. Він вправно забуває і губить прем’єрні котурни. Але завжди пам’ятає і радо демонструє здатність піднімати настрій на пуанти. Легко, політно, з інтонаціями і пластикою дружини-балерини, яка в золотий етап повесільного віку залишається невтомним вболівальником кожної вистави, кожної зйомки, кожного виступу. Лариса Семенівна Ступка геніальна. До неї ніколи, навіть на єдину мить, сумніви про геніальність Богданчика і не підступали. Не тільки завдяки дружині Богдану Сильвестровичу вдається залишатися Богданчиком. У нього завжди є молоді та юні кровні друзі. Це н.а.України Остап, троє онуків — Дмитро, який тільки отримав диплом артиста, але зіграв чимало на сцені й в кіно, Устина Остапівна (11 років) і чотирічний Богдан Остапович. Він своєю віртуозною грою на каструлях, пательнях і ступці(!) надихнув на джазову ідею ювілейного вечора дідуся. Ой! Я прохопився, прошу тримати цей сюрприз у секреті. І так само ніколи прошу не пояснювати тим, хто лукаво запитує про прекрасну юну білявку, яка супроводжує Метра у ділових поїздках, що це його невістка Ірина. Удвох вони покращують добробут папараці.

Колись по виставі, в якій грали найстарший і старший Ступки я сказав, може різкувато, але абсолютно впевнено: «Син із віком стане глибшим за батька!» — Богдан Сильвестрович поглядом проник у мій мозок і авантюрно приязно посміхнувся. Жадоба акторства полихнула між Ступками. Мабуть, нічого парадоксального нема у тому, що актор має бути жадібним до роботи, аби довести щедрість свого обдарування. І кожного разу, коли художній керівник театру Франка говорить про нову постановку, я бачу отой самий погляд.

Багато акторських авторитетів стали на чолі театрів. Частіше за все вони або проголошують себе режисерами конгеніальними попередникам, або запрошують на постановки осіб без лідерських амбіцій.

Наш герой залишається жадібним до реальної режисури чи то з певністю, чи то з надією, що найкращий запобіжник інтриг — творчі пошуки, а як повезе — то й муки. Здається, йому заманилося кожному акторові надати можливість бути бенефіціантом, створити отой неповторний образ, який вартий оскульптурення для саду неперевершених франківців навпроти театру. Та найголовніше те, що йому вдається зберегти притаманний театрові Франка від початку його існування народний аристократизм. Це вже точно з царини алогічного реалізму. Не відокремлюватися від дійсності, не вставати в позу над сьогоденням, а прийняти його, піднести і повести за собою, без декларацій, гасел, фальші співпереживання. Це взагалі дуже складно: бути з народом і самому цим же народом буть. Інколи, збоку, здається, не вистачає сьогодні франківцям тої данченківської оксамитової диктатури.

Та, побачивши Ступку після перемоги у смертельному двобої з хворобою, я надихнувся його наповненістю порозумінням із життям.

Богдан Сильвестрович усіляко уникає святкувань свого ювілею. Відтягує і приєднує до доленосних подій у житті театру. І не має значення, чи то малу сцену відкриють до ювілею, чи то ювілей відзначатимуть до її відкриття, свято в будь-якому разі набуває національного масштабу. Бо на двадцятому році незалежності України держава довела до ладу тридцятирічний довгобуд, і друге (тактовніше було б сказати — ще одне, але, вибачайте, маємо бути точними) театральне приміщення додалось до тих, що були збудовані у Києві до 1917 року.

Тож хай таланить цій, уже теж другій сцені на додачу до основної, яка з’явилася за Ступчиного керівництва.

Китайці вважають всеохопним добро-побажанням: «Багатства і довголіття!» Від нашої газети додамо — в усій можливій повноті!