Петро РУБАН: «Перед тим, як Стуса вели на смерть, він кричав: «Хлопці, та робіть же хоч щось, інакше нас усіх поодинці передушать»
Зазвичай, про прихід гостей до нашої редакції відомо заздалегідь за два — три дні, і ми готуємося до зустрічі, з одного боку, як привітні хазяї, з іншого — як журналісти, обдумуючи: що б таке цікаве вивідати в гостя. Але буває й так, що гості з'являються без попередження, і тоді бесіда складається експромтом.
Саме в такій ситуації виявився я, коли до відділу завітав високий молодцюватий чоловік і представився: «Петро Рубан, був у ваших краях, вирішив зайти, щоб висловити свою позицію з приводу публікації в газеті «Час» статті Василя Овсієнка «Нас порівняли мури, як статут» (газета «Час» 2.04.99. — Ред. ). У такій ситуації, бесіда як правило починається зі стандартного: «Розкажіть коротко про себе».
— Народився в м. Конотопі, закінчив 10 класів, поїхав працювати до Жданова. Там вступив до української націоналістичної організації. 1959 року при виконанні завдання організації був заарештований. У загальному підсумкові за антирадянську діяльність я пробув в ув'язненні 23 роки.
І тут я зрозумів, що в даному конкретному випадкові «коротко» не вийде. Адже в той час, коли Петро Рубан вже відбував свій перший строк, я, як і більшість радянських хлопців, вважав що 23 роки у в'язниці міг просидіти ну хіба що граф Монте-Кристо. Не кажучи вже про те, що незалежність України в той час здавалася чимось зі сфери фантастики. Тому наша бесіда з паном Рубаном виглядала скоріше як його монолог з моїми короткими уточнюючими запитаннями.
— А за що ви дістали другий строк?
— 1975 року виповнилося 200 років незалежності США. Я як народний майстер виготував сувенірну папку-адресу американському народові з приводу цього свята. На ній було зображено статую Свободи, а всередині: з одного боку — портрет Джорджа Вашингтона, з іншого, щоб було зрозуміло звідки це привітання, — зображено сліпого бандуриста з хлопчиком-поводирем. І ось, коли подарунок був уже готовий, у моїй майстерні зірвали двері, й тільки одну цю роботу було вкрадено. Мене засудили за виготовлення цієї роботи на 9 років. Однак перед тим як мене посадили, я зміг побувати в Москві в Андрія Дмитровича Сахарова й розповісти йому про це. Пізніше, коли я вже відбував строк, Сахаров звернувся з листом до президента США Форда з проханням допомогти в боротьбі за дотримання прав людини в СРСР. Я також посилав листи з протестом проти мого ув'язнення Леонідові Брежнєву. Відповідь була стандартною: ваше прохання про помилування розглянуте і з огляду на відсутність причин його не можна задовольнити. Але я помилування і не прохав, оскільки вважав і вважаю, що ніякого злочину не здійснював. Злочин було скоєно проти мене, проти моєї родини й усупереч всім, навіть радянським, законам. Я написав також листа президентові США про порушення прав людини в СРСР, і з шести примірників три потрапило на Захід.
— Як же вам вдалося передати ці листи?
— Я в таборі відмовлявся від примусової праці, тому що не здійснював ніякого злочину. Я говорив: «Ви мене судите за мої націоналістичні переконання. І якщо ви мене посадили, то я не повинен працювати на систему, яка позбавила мене свободи. Систему, яка виділяла для собак, що стережуть ув'язнених, 450 грамів м'яса на день, а самим ув'язненим — 32 грами. Я не хочу, щоб за зароблені мною гроші купували замки та грати для радянських в'язниць». І я весь час оголошував про свій статус політв'язня й не працював. Але я хороший різьбяр по дереву і мені не забороняли займатися виготовленням робіт, які щоправда потім відбирали. Але я був задоволений, що можу займатися улюбленою справою, яка допомагала мені вистояти в таборі всі 9 років ув'язнення. І ось один раз, я виготував дві скульптури: одну дуже красиву, другу — зроблену спеціально недбало. Першу я подарував одному зі службовців адміністрації табору. Я не буду називати його ім'я, тому що ця людина живе, і нещодавно я зустрів його у Києві. Другу скульптуру я попрохав його послати моїй дружині. У цій скульптурі я зробив тайник, в який і сховав лист президентові США. Дружина передала лист Сахарову, а він вже переправив його за кордон. На Заході з'явилися статті на мій захист, представники української діаспори влаштовували демонстрації на мою підтримку біля Білого дому і демонстрації протесту біля радянських посольств. Радянська система відреагувала на все це миттєво: в таборі мене почали сильно бити. Однак видно, що галас на Заході піднявся дуже великий, і в табір приїхав член ЦК КПРС, який запропонував мені угоду: я пишу лише три слова «Прошу мене помилувати» і через десять днів я буду за кордоном. Але я ніколи не йшов на компроміс з радянським режимом. Я заявив, що злочинів не здійснював, каятися мені ні в чому і я не дам шансу радянській системі виправдатися перед світом моїм проханням про помилування. Я відмовився, й мене кинули в камеру, де мене били ще сильніше. Але я вижив. Досі в мене залишилися відмітини. Потім почали труїти галюцигенами. Про страшні тортури важко навіть згадувати: коли вивертають руки, надягають наручники й підвішують до стелі, ніс до крові розтирають шинелями й мастять перцем. Радянська система — це була система легального фашизму, яка знищувала будь-який вияв вільнодумства.
— Ця система була свято впевнена, що ті ув'язнені, які вижили, після звільнення з цього пекла решту життя сидітимуть тихо і не висовуватимуться.
— Після того, як я повністю відбув термін, мене відправили на заслання в село Замостя біля Прилук. Там скерували в колгосп, і я наочно побачив як працюють радянські колгоспи. Зібраний урожай пшениці пропадав десятками тонн. Мене примушували лопатою зсипати зерно у величезні ями, які потім закопували. У той же час селянам було заборонено виписувати це зерно. Оскільки я слухав радіо «Свобода», то знав, що СРСР платив мільйони карбованців золотом, закуповуючи зерно за кордоном. Це, напевно, один із найяскравіших прикладів безнадійності колгоспного господарювання. Я не міг спокійно дивитися як гине хліб і пішов до райкому партії. У райкомі мені відповіли: а у нас скрізь так, у кожному колгоспі. Тоді я сфотографував ці ями й поїхав до Києва в ЦК КПУ. Показав їм фотографії й спитав: «Як же можна гноїти хліб?» Але ЦК це не обходило, мене почали розпитувати: хто я такий, де працюю, і мені довелося буквально тікати з будинку ЦК. Адже я був під адміністративним наглядом і, дізнавшись про те, що я самовільно їздив до Києва, мені дали б ще один термін.
Потім трапилося нещастя: мій син потрапив під автомобіль. Йому потрібно було лікування, яке не могли здійснити в Радянському Союзі. Я написав лист до Міністерства охорони здоров'я і отримав відповідь, що громадяни СРСР не можуть виїжджати за кордон лікувати своїх дітей. Виходить, що не громадяни СРСР можуть лікувати дітей скрізь, і ми всією родиною написали заяву про відмову від радянського громадянства. За це через деякий час мене знову заарештували і порушили кримінальну справу за ст. 62, частиною 2 «Антирадянська діяльність і пропаганда». Це вже було 1985-го року за Горбачова. Дали мені 9 років в'язниці і 3 роки заслання. Але на Заході не припинялася боротьба за моє звільнення, і 1988 року за п'ять днів перед приїздом до Москви Рональда Рейгана мене звільнили й дозволили виїхати до США. Так почався американський період у моєму житті.
— Багато українських дисидентів після отримання незалежності стали досить помітними політичними фігурами. Ви пройшли табори, досить відомі в діаспорі, проте вас немає в цьому спискові.
— Америка є Америка. Хочу сказати, що і в українській діаспорі в США постійно йде якась боротьба між різними течіями, угрупованнями, особистими амбіціями. Я безпосередньо зіткнувся з цим, коли американський представник в ООН запропонував мені виступити в Організації Об'єднаних Націй. Президент у вигнанні Микола Плав'юк заявив, що я не маю права виступати в ООН від імені українського народу. Я відповів йому, що таке право дає мені моя совість. Мені було дуже важко зрозуміти, чому українська еміграція, яка зробила дуже багато для поширення в світі інформації про Україну, про нашу історію, про нашу культуру, все- таки не є політично незалежною. У цьому плані в мене 1988 року була вельми показова зустріч з держсекретарем США Джорджем Шульцом. Він мені сказав: незалежної України ніколи не було, немає і не буде. Україна — це тридоларовий папірець (Це чисто американський вислів про те, чого не існує в природі, оскільки тридоларових банкнот не існує. — Ред. ) Я піднявся з крісла і сказав: «Пане держсекретарю, ви помиляєтеся. Україна понад 300 років бореться за свою незалежність і здобуде її за 2—3 роки. А на знак протесту я залишаю цю зустріч». І пішов. Українською еміграцією це було сприйнято дуже неоднозначно. Після цього фактично поставили хрест на моїй політичній діяльності, але хтось же повинен був сказати правду вищим американським урядовцям. І я її сказав, тому що не хотів пристосовуватися до американської політики щодо СРСР. Я не пройшов американський тест на відданість. Плющ, Яворівський, Павличко, Драч цей тест пройти змогли. Я не вмію згинатися, але не шкодую про це.
Я вважав, що перший або другий Президент поверне мені українське громадянство, не чекаючи мого прохання. Тому що я все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України. Але зрозумів, що психологічно вони так і залишилися парторгами і їх не цікавлять такі люди, як я. Так само вони не мають наміру використати потенціал української діаспори, тому що влада створює Україну для себе, а не для народу.
— А яку допомогу могла б надати українська діаспора в економічному розвиткові України?
— За дуже короткий час ми могли б створити український еміграційний банк з капіталом не менш як півтори мільярди доларів, зібравши по тисячі доларів з кожного учасника. Це такі акції, які дозволили б діаспорі брати участь у розвиткові української економіки, дрібного й середнього українського підприємництва, сільськогосподарського сектора. Ці гроші необхідні зараз Україні, тому що ті гроші, які приходять через кланові структури, в кланових структурах і залишаються. Люди до цього не мають ні найменшого стосунку. Тільки їхні діти й онуки виплачуватимуть десятки, а, можливо, й сотні років ті борги, які зробила нинішня влада.
Цю ідею я висловив на засіданні Міжнародної спілки українських підприємців. І постраждав за це. Моя американська компанія, яка займається торгівлею коштовним камінням і металами, відкрила крамницю на вул. Грушевського. І ось моєму партнерові зателефонували з районної адміністрації й сказали, щоб він написав на мене донос: начебто я займаюся незаконним фінансуванням передвиборної кампанії Марчука. Оскільки цього ніколи не було, партнер відмовився. Тоді на нього наслали податкову і крамницю зачинили. В результаті мені довелося шукати нове приміщення, хоч на створення цього магазину я витратив два роки. Ось така реакція влади.
— Скажіть, а у вас ніколи не виникала така думка: «А може досить пробивати лобом стіни»? Адже варто вам було виступити на підтримку Кучми і, напевно, не лише не заважали б вести бізнес, але і пільги які-небудь надали б. Варто б свого часу було підтакнути тим же американцям, і, мабуть, на вас чекало б безпроблемне забезпечене існування в США.
— Ви знаєте, коли мене після звільнення приймали в Білому домі, у мене сльози стояли в очах: ще вчора я був прикутий до батареї в радянській в'язниці, а зараз я на прийомі у президента США. І така думка дійсно промайнула. Але я не можу йти наперекір своїй совісті, своїм переконанням. Я не хочу сказати, що я якась виняткова людина. Просто я завжди йду в ногу зі своїм духом і не можу по-іншому. А що стосується України, то дійсно мені зараз не дають займатися бізнесом. Але я смерті не боюся, що вони мені можуть зробити? Не дадуть займатися бізнесом, так я візьму город на 20 соток і не пропаду.
— Зараз, після семи років незалежності, на найвищому рівні все частіше лунають голоси про новий союз незалежних держав Росії, Білорусі та України.
— Така «незалежність» у нас вже була, коли в складі нібито суверенних республік ми входили в СРСР. Хоча ніякої української республіки у нас тоді геть зовсім не було, всім керувала московська адміністрація. Зараз перед очима приклад найближчих сусідів — Польщі, Чехії, які вже пішли далеко вперед. Бо в Польщі після розвалу соціалістичної системи до влади прийшов Лех Валенса, в Чехії — Вацлав Гавел, а в нас стара компартійна номенклатура. Тому нашим націонал-демократам не можна навіть стояти поруч із цією владою, і тим більше не можна йти з нею на компроміс. Тому, що кожний компроміс з комуністичною ідеологією — це смерть для розвитку демократії, для розвитку незалежності. Я гадаю, що великою помилкою Чорновола, Драча, великою помилкою Руху є саме те, що вони пішли на компроміс із цією владою, а влада їх просто цинічно використала для створення власного демократичного іміджу. Я все своє життя присвятив тому, щоб Україна стала незалежною державою. Але зараз є тільки фантом «незалежності».
Сьогодні Україна сприймається в світі як злочинна тоталітарна, номенклатурна система, яка пожирає продукт праці не лише власного народу, але й гроші міжнародних фондів, економіки країни, що виділяються на розвиток. Ця система необхідна передусім главі держави, щоб створити клановий захист свого становища й свого статусу, викоренити вільнодумство точно так само як у СРСР.
Тому, коли зараз лунають голоси, що аморально підтримувати кандидатуру Марчука, як колишнього працівника КДБ, я відповідаю: подивіться на мораль тих людей при владі, які сьогодні знищують Україну.
Тому я не дивуюся, що колишні політв'язні, такі як Левко Лук'яненко, Юрій Бадзьо, підтримують Євгена Марчука. Адже він виступає за те, щоб надзвичайний стан було оголошено владі, а не народові. Марчук зуміє зібрати цю владу в кулак, щоб протистояти кланам, які грабують український народ. Цим кланам Україна абсолютно не потрібна. Я не міг миритися з тим, що відбувалося в СРСР. Так само як я не можу миритися з тим, що відбувається зараз в Україні. Сьогодні я повернувся в Україну, щоб активно брати участь у виборах нового президента. Я гадаю, що цим сказано все!
— Ви, Лук'яненко, Бадзьо підтримуєте Євгена Марчука. Овсієнко виступає проти нього. Колишні дисиденти й політв'язні виявилися з різних боків барикад?
— Розумієте, адже і в таборах також усі поводилися по-різному. Коли я потрапив у табір, мені розповідали, що перед тим, як Стуса вели на смерть, він кричав: «Хлопці, та робіть же хоч щось, інакше нас всіх поодинці передушать». Але в'язні сиділи в камерах і мовчали, тому що боялися репресій з боку адміністрації табору. Найпоширеніший метод впливу на в'язня — штрафний ізолятор. Адже табір містився в Пермській області, і вже восени там дуже холодно. Досить було вимкнути опалення в ізоляторі, і людина просто замерзала. Двадцять разів за ніч треба схоплюватися й бігати камерою, енергійно розмахуючи руками, інакше просто дуба даси. І ось я в такому ізоляторі загалом відсидів 128 діб.
Але я хочу сказати про інше: навіть мало хто підтримав статус політв'язня. На це спромоглися лише четверо: Іван Сокульський, вже померлий, Іван Кандиба, Михайло Алексєєв і я. На всі накази вийти на роботу я відповідав: «Якщо я раб СРСР, то дайте мені офіційний папір, де написано, що я раб. Тоді я на вас працюватиму. Якщо я — працівник, то ви платите мені всі 100% заробітної платні, тому що мені треба родину годувати». Ніякі репресії табірного начальства не могли мене змусити виконувати їхні правила. Всі інші покірно йшли на роботу: збирали якісь праски, виконували норми...
— Вибачте, але ні я, ні переважна більшість громадян України, не маємо ні найменшого морального права оцінювати поведінку тих людей, які пройшли страшну м'ясорубку радянських таборів. Тих, які знайшли в собі мужність протистояти радянській системі. Так само абсолютно неприпустимо, щоб політики використовували колишніх політув'язнених як отих джокерів, витягуючи їх із рукава, при поганому розкладі політичної гри. (Взагалі кажучи, всі кандидати в президенти незалежної України: від селян і комуністів до надто правих повинні вклонитися тим, хто боровся за цю незалежність).
І все-таки, чому ви, колишній політв'язень, підтримуєте колишнього працівника КДБ? А ви не боїтеся, що вас засуджуватимуть?
— Я 23 роки відсидів у радянських таборах за незалежність України і для мене ці політичні свистуни, які докоряють Марчукові за службу в КДБ — не указ! Мене вражають ці підленькі статті, які спрямовані проти нього, методика їх написання немовби зідрана з інструкцій ЦК КПРС. Повірте, я забезпечена людина. У мене є голова, руки, є своя справа в багатьох країнах світу. Я не заробляю ні в Кучми, не зароблятиму в Марчука, коли він стане президентом. Сьогодні Україні треба визначитися: на кого зробити ставку. І нехай нинішній Президент Леонід Кучма мене пробачить, але він — недалека людина, яка не розуміється ні на економіці, ні на політиці. Йому ніхто не вірить в Україні, як він може йти на другий термін?
Я вважаю, що президентом повинен бути Євген Марчук, людина, яка керується правилами офіцерської честі, освічена, уміє організувати людей. Врятувати ситуацію може лише сильна особистість, особистість, яка розбирається в світовій політиці.
Найголовніше: в Україні потрібна довіра до влади. Якщо ця довіра буде, якщо нація згуртується навколо лідера, то ми перестанемо жити як папуаси в сучасній Європі.
