Ніхто ніколи не підраховував, у тому числі й він сам, у скількох виставках він узяв участь і скільки нагород одержав. А може, це й зайве для митця, який упродовж дев’яти років визнавався Американською асоціацією фотохудожників найкращим серед їхніх колег у колишньому Радянському Союзі.

Володар дев’яти гран-прі та дипломів за перемогу у виставках різних рангів (зокрема численних міжнародних), ініціатор і організатор перших фотоклубів у Запоріжжі та Донецьку, свого часу впродовж 15 років — керівник Центральної фотостудії у Києві, затверджений (не будучи членом партії) на цю посаду комісією ЦК за свій професіоналізм, автор портретів сотень діячів України і світу (не лише культури та мистецтва, а й політичних, починаючи від Щербицького і завершуючи генералами Саддама Хуссейна), один із перших, хто отримав звання фотохудожника в Україні, давній член Міжнародної асоціації фотомитців, Роман Баран — та людина, перелічувати титули, звання та здобутки якої можна безконечно. Однак не в тому річ. Нині львів’янин, основна творча і редакторська сила фотомистецького журналу «Світло і тінь», 72-річний Роман Левкович Баран десятиліттями досліджував жінку. Він належить до тих, хто не стільки оспівує жіночі форми, скільки заглиблюється у жіночу душу. А вона, повертаючись до нього то однією, то іншою гранню, все одно не дається до кінця. Власне, душа жінки, про яку тисячоліттями говорено і писано чимало, але яка так і не вклалася у жодні рамки, і привела мене в робітню Майстра.

Стоячи під будинком, я ще домислювала схему розмови, коли мені у спину: «О, та ви не властиво для жінки точні, а це, знаєте, дуже приємно». Роман Левкович підходить теж рівно о другій і, прискіпливо оглянувши мене з-під окулярів, привітно запрошує до середини. По двох-трьох словах першого знайомства, ще не встигши розташуватися, він рішуче захоплює ініціативу діалогу. «Ви читали Покальчука «Те, що на споді»? Я щойно завершив. Цікавий автор, хоча особисто мені не подобаються ті однотипні патологічні ситуації, в які він ставить своїх жінок. Але тим не менше Покальчук заповнює ту прогалину, де повинен бути й наш український автор — автор-мужчина. Адже донедавна там були тільки жінки: Оксана Забужко, Соломія Павличко й інші. Не скажу, що це погано, але чоловік теж повинен говорити. У буденному житті навіть більше: якщо жінка хоче його чути і чує, то не треба діалогу, існує монолог сам по собі». Фактично монолог, розбавлений тільки кількома вкрапленими запитаннями, і склав основу нашого спілкування.

ЛЮДИ, КОХАЙТЕ

І БУДЬТЕ КОХАНИМИ

Естетична звичка спостерігати за жінками з’явилася у Романа Барана дуже давно завдяки батькові, який був художником і який разом зі своїми колегами за фахом у себе вдома малював модельок. У шість років хлопець уже добре знав пропорції жіночого тіла, знав, які плечі красиві, а які пролетарські, як має виглядати жіночий живіт і не тільки з огляду на еллінські скульптури. До речі, саме через це уявлення він назавжди відвернув свій погляд від повій. Це сталося тоді, коли його у підлітковому віці разом із приятелем доля завела у будинок розпусти. «Як побачив я це юне синеньке тільце з прищиками, кривенькі ноженята, груди — чомусь одна вище, а інша нижче, — зрозуміло, жодного інтиму не могло бути». І саме це стало вагомим, подоланим ним, щаблем у пізнанні жінки.

— Коли виходжу на вулицю, люблю приглядатися до облич гарних жінок і відразу бачу, яку жінку кохають, а яку — ні. Адже обличчя — то візитна картка людини. На обличчі жінки, яка була з мужчиною, стан закоханості, еротичного наповнення зберігається 5-6 днів. Жінка, ненаповнена мужчиною, ніяка. Інакше кажучи, саме з мужчини починається жіноча краса. І що мене лякає, на 10 звичайних жінок, які поспішають у своїх справах нам назустріч, є тільки одна-дві, яких кохають або які кохають самі. Тобто нарешті мусимо усі — і мужчини, і жінки — серйозно замислитися над собою.

AB OVO, АБО Ж ВІД ЯЙЦЯ

Спочатку було розуміння людини, а вже потім — розуміння жінки. Але ні те, ні інше не виникло з нічого. Щоб з’явилося, треба було пройти рокам, щоб набилися на душі гулі, щоб трапилося у житті щось визначне. Сьогодні Роман Баран стверджує: першим, хто навчив його розуміти людину, був режисер Івано-Франківського театру Бучма, другим — італійське кіно.

Бучма, примітивши 22-річного хлопця з фотоапаратом, який працював художником у театрі, запропонував йому пофотографувати акторів, зокрема акторок. На готові знімки зреагував: «Ти що, думаєш, жінка може взяти тільки зовнішньою красою? Це не портрети. Ти злови жінку у таку мить, коли вона неповторна. Злови, пам’ятаючи, що людське обличчя може мінятися під час однієї хвилини до 30 разів». Уже згодом Роман Баран поставить собі запитання, ким усе-таки швидше має бути фотограф — режисером, філософом, психоаналітиком, коханцем? Чи, можливо, просто Картьє Бресоном — французом, що створив Міжнародне агентство фотографів «Магнум», що, маючи за плечима режисерський та операторський факультет Сорбонського університету, увесь свій інтелект збирав у один світловий промінь, що розшифровував людину в одну секунду. Уже згодом Бресон і його люди викличуть до життя італійський неореалізм у кіно.

Із розумінням жінок було складніше. Надто вплинув на психіку епізод із дитинства, коли старша на сім років рідна тітка навмисно зачинила 13-літнього Романа в шафі, аби він став свідком відвертих і багато в чому брудних балачок її подруг на тему кохання і сексу. Надто розтривожило свідомість прочитане десятиліття поспіль дослідження Отто Веннінгера «Стать і характер», який поділив жінок на матерів і повій — третього не дано. Дослідження, що зруйнувало романтичні ідеали цілого покоління чоловіків. Надто боліли у душі всі закохування і розчарування.

Звичайно, були прочитані сотні книг світової літератури, хоча там більше знаходив святих, аніж коханців. Звісно, ріс зі світлими настановами і під впливом найкращого гімну любові «Трістана та Ізольди». І, ясна річ, зустрічав і захоплювався жінками, які були варті найкращих слів.

Та вперше Роман Баран концептуально заглибився в образ жінки як творець і вперше, на його думку, підійшов до її розуміння уже в зрілому віці, тоді, коли 1990 року в Києві зініціював і зробив присвячену своєму 15-літньому синові Арсену Всесоюзну виставку «Бог сотворив жінку». Не дуже вірячи у жіночі портрети, Роман Левкович, відібравши для експозиції близько 200 робіт, раптом побачив: жінка надзвичайно цікава з психологічної точки зору, і став доганяти ідею про відображення внутрішього жіночого стану. Й уже вкотре ностальгійно зринули в пам’яті дорогі жіночі портрети.

ЖІНКИ ЙОГО ЖИТТЯ

Першою була Ксеня. Дивовижна річ, будучи непоганим художником, бо мав за плечима Краківську школу мистецтв, Роман Баран її ніколи не малював. Уже у той військовий час маючи непоганий фотоапарат, він не зробив із неї жодного знімку. Але всі його жінки у подальшому проходили «хрещення» через її образ. Як зізнається сам, це його внутрішній глибокий уклін перед особистістю Ксені.

Вона була унікальною жінкою. Старша за Романа лише на два роки, виняткова красуня — брюнетка з глибокими синіми очима, вона у своїх 20 років була офіцером зв’язку УПА і мала срібний хрест за заслуги. Два роки по тому, рейдуючи з військовим загоном Української Повстанської Армії на кордоні із Закерзонням, вона потрапить у засідку і застрілить себе з револьвера. А тоді гаряча, енергійна, вольова, вона захопила Романа не тільки зовнішністю (її обожнювали всі чоловіки), а й своєю натурою. Їхній шлюб душ тривав тільки 20 днів, але у місцях, які їх пам’ятають, Роман Баран не знайшов внутрішньої сили побувати ще й досі. «У мене, мабуть, зупинилося б серце», — скаже зворушено й гарячково.

Потім була Сяня. Завжди тяжіючи до інтелігентних жінок, молодий фотограф закохався у неї відразу. Тоді йому було 23 роки, а вона щойно закінчила школу. В молодої сім’ї взаємини склалися якнайкраще, але раптом втрутилася Сянина мама. Будучи переконаною феміністкою, маючи натуру Цезаря, вона почала накручувати дівчину на володарювання і націлювати її на кар’єру, у яку її чоловік-фотограф цілком не вписався. Якимось чином поділивши думку Романового батька-живописця про те, що фотографія — галантерея від мистецтва, Сяня переїхала із Чернівців до Львова, щоб стати науковцем, і їхні шляхи розійшлися. Це була величезна трагедія для обох закоханих, яка позначиться і на їхньому подальшому житті, проте воля матері була сильнішою за волю Сяні. До речі, замислене їй вдалося: дівчина успішно закінчила університет, аспірантуру й стала завкафедрою полоністики. А кілька років тому до Романа Барана прийшов чоловік, який зробив замовлення, а потім зізнався: він син Сяні, мати перед смертю розповіла йому все про своє велике кохання і дуже просила зустрітися із великим Майстром. Роман Баран знову пережив потрясіння через зустріч із Любов’ю — син Сяні, як дві краплі води, був схожим на неї.

Тоді, після розриву із Сянею, молодий майстер світла й тіні був як не при собі. З’явилась інша жінка, цілком інакша, ніж він, не тільки за уподобаннями, а й за світоглядом. Але вони побралися. Протверезіння відбулося швидко. Від цього шлюбу у Романа Левковича чудова донька — нині заступник директора музею «Гуцульщина» в Коломиї, яку він особливо любить і цінує за гострий розум, проникливість і дотепність.

Потім — роки душевної темряви і шукання. Біль, сонячний промінь і знову довгі дні безконечної пустки. З Надією Микитівною — свого часу прекрасною фотомоделлю, завдяки якій отримав кілька золотих медалей, він разом у сімейному затишку вже 43 роки. Від неї у нього й улюблений син Арсен — його велика батьківська гордість і велика надія.

ШТРИХИ ДО ТЕМИ

— Романе Левковичу, які жінки насамперед привертали вашу увагу?

— Цікаві й інтелігентні. Знаєте, цікаву жінку видно відразу. Інтелект відбивається в очах і губах. Цього не приховаєш. Інтелігентна жінка або піднімається дуже високо, або падає дуже низько, середнього — міщанського — рівня у неї не буває. Вона мислить інакше, в неї інший погляд на світ, із нею можна говорити годинами на різноманітні теми й не буде нудно. Це не залежить від професії, а головним чином — від одержаної освіти. Людина без належної освіти, без знання літератури, філософії, історії мистецтва, музики й театру — не має тих китів, на яких повинне будуватися кожне внутрішнє «я». І така людина свого роду — мертва.

— У такому разі, як ви будували власні стосунки з жінками? Адже серед тих, яких зустрічали, тих, які приходили у вашу майстерню, були не лише ерудитки, а й звичайні міщанки.

— Я намагався вловити їх у ту мить, коли вони були самобутніми й неповторними, як навчили мене ще в юності. І тут не йдеться уже про взаємини. Бо коли брати мою працю над оголеною моделлю жінки, то мало до кого з тих дівчат мені хотілося підійти й поцілувати. Не мали вони того «променю», який полонить і доводить людину до душевного шаленства. І промінь той — не зовнішня краса, а космічна енергія, яка може закумулюватися у людській душі і дати вибух. А щодо взаємин, то їх я будував 50 на 50. Річ у тім, що мій життєвий досвід говорив мені: повністю створити ідеал жінки, не підкріплюючи його критичним поглядом на неї, не можна — є шанс стати божевільним. Я завжди пам’ятав, що у жінок часто на дні гріха більше, аніж у мужчини. Мужчина може впасти дуже низько і не засоромиться того, а жінка завжди вміло сховає свою чорну сутність. Саме жінка може годинами ходити гола по хаті й не соромитися того, а мужчина цього ніколи не зробить. Саме жінка, особливо з університетською освітою, схильна до ексгібіціонізму, що навряд чи скажеш про котрогось мужчину. Врешті, цих моментів різниці є ще багато. І тому на всі ці нюанси треба зважати.

— Можливо, не такі ми, жінки, вже й погані. Адже недаремно нам присвячували найкращі свої твори художники і письменники, з нашим іменням на устах здобували в битвах перемогу люди, ми ставали предметом гордості і возвеличень. Отже, є за що нас любити.

— Безперечно. Саме любов’ю і повагою до жінки продиктована книжка «Жінка», куди увійдуть 17 моїх есе та колажі і яку я готую спільно з молодим письменником і журналістом Ігорем Гургулою. Але не забуваймо: жінка — велика артистка. Коли їй треба завоювати мужчину, вона моментально перетворюється, стає інакша, аніж є насправді. Врешті, це — закон її природи, хоча, можливо, моїми устами зараз промовляє боротьба за першість між мужчиною та жінкою, що триває від створення світу.

— Ви 15 років свого життя прожили у Києві, 8 — у Запоріжжі, 6 — у Донецьку, тепер живете у Львові. Чи різняться чимось жінки у цих регіонах?

— Як на мене, дуже цікавий внутрішній шарм є у львів’янок, але ще цікавіший він у киянок. Першим помітно шкодить їхня фальшивість та позірна побожність, але мають вони ту загадковість, що примушує мужчин сліпо йти за собою. Киянки ж більш відверті, щиріші — чи то королева краси, чи звичайна путана. І серед тих, кого я фотографував, повірте, були фантастичні жінки, котрі вартують окремого слова. Зовсім інакше враження справляють жінки Запоріжжя. Нежіночні, захоплені куривом і алкоголем, націлені переважно тільки на працю, мають вони покалічену гіршими здобутками соціалізму психіку, мені їх дуже шкода. Ще інакший тип — жінки у Донецьку. Цікаві, розкомплексовані, вони на свій щит підняли розпусту. Саме тут я зустрів багато німфоманок із університетською освітою. Але це не хвороба, це — мораль сучасного часу. Теорія — коли валяться ідоли, людина втікає в еротичне життя — просто знаходить собі підтвердження.

— А як же з коханням? Тим трістано-ізольдовим? Воно відходить у минуле?

— Скільки б ми не заглиблювалися у душу жінки, вона до кінця непізнана. А отже, кохання не може щезнути. Інша річ, що ти закохуєшся не в живу людину, а в ідеал, який створив. У одному зі своїх есе я написав: «У кожній, навіть найвищій любові відбувається своєрідне знищення коханої людини, аби створити в ній власне вище існування». Але так мусить бути. Жінка, сповнена тайни і чару, шаленого магнетизму і непізнаваності, все одно увійде в наше життя як найвищий дар Бога. Щоб спізнали ми біль..., сльози..., любов...