Свято на весь Стопчатів

Тримаю в руках томик поезій Богдана-Ігоря Антонича, сторіччя якого вже незабаром. Далекого 1967-го передмову до цієї книжки написав Дмитро Павличко, аби переломити нашу непам’ять. Цими днями йому виповнилося 80. Святкування свого поважного ювілею знаковий український поет, герой України, лауреат Шевченківської премії Дмитро Павличко розпочав із рідного села Стопчатова на Косівській Гуцульщині. У суботу 19 вересня туди прибули його родина, прикарпатські та столичні товариші — Степан Пушик, Василь Пилип’юк, Іван Малкович, Ярема Гоян, Роман Лубківський, Іван Драч, Микола Жулинський, Павло Мовчан, Іван Заєць, Петро Ющенко, легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич — «Кривоніс». Усіх і не перелічити.

За давньою традицією свято розпочали гуцульські музики. Коло сільського народного дому було людно. Набуватися тут уміють. Як і робити подарунки.

Односельці вшанували Павличка традиційним оберегом — вишиванкою у червоно-чорних тонах. Подейкують, вишивали її найкращі майстрині. Ще перед святковою імпрезою гості посадили 12 дерев — явори, тиси, ялівці, смерічки, ялинки, липи, калину.

Напевно, найбільш несподіваним презентом став для ювіляра білосніжний породистий кінь, орловський рисак на ймення Аймак, на якому з’явився на гостину до поета бізнесмен Олександр Яворський. Дмитро Павличко відразу ж вправно осідлав красеня. Це йому не вперше: пригадав, як малим випасав і купав у річці Лючці свого коника. Те, що ввібрав в дитинстві, твоє назавжди.

Ще з більшою приємністю згадував Дмитро Павличко нещодавній переліт із Києва до містечка Яблунова, коли за штурвалом сидів Яворський, а трохи — і він сам. Гори гартують сильних і залюблених у життя.

Про свої враження від перебування на урочистостях розповідає заслужена вчителька України, викладачка української мови та літератури Івано-Франківської гімназії №1 Марія Грицишин:

— Дмитро Павличко — мій односелець. Добре пам’ятаю його дітей (бо ми майже ровесники), як вони часто приїздили у село. Молодим Павличко був дуже швидкий в рухах, завзятий у роботі, енергійний і запальний. Бачити відтак його доводилося не так часто, більше вже по телевізору, однак на святкуванні ювілею переконалася — він залишився таким наснаженим добром і любов’ю до людей і сьогодні. У свої 80 років він асоціюється мені із Захаром Беркутом: ці сиві брови, мудрі очі з вогненним запалом, теплі, глибокі, рідні.

Під час самого святкування іноді спадало на думку, що вже передвиборний гарячий час, бо численні гості говорили дуже багато, але Павличко з притаманними йому дотепністю і тактом дякував їм. Він мав мрію — відсвяткувати у рідному селі, в клубі, де ще школяриком перед сільською громадою колись прочитав Шевченкове «До Основяненка», та на рідному родинному обійсті. У місцевій школі й зала більша, та він не вчився у цій школі, а в сусідньому Яблунові, тому численних гостей і зібрали в клубі. І хотів зробити це до офіційних урочистостей в Києві, поки матиме, як сам висловився, ще натхнення. Скажу, що все вийшло якнайкраще. Павличко дуже тепло говорив про свою родину; згадував матір, котра була неписьменна, але знала напам’ять «Кобзар» і просила синів, аби читали їй Шевченка; згадував про рідні гори, котрі навчили його жити і любити, співав коломийки.

Мої краяни завжди знали, що до Дмитра Павличка можна без застережень звернутися за допомогою — він не відмовить, бо ніколи не цурався батьківського села і не був гордовитим.

Павличко відновив у Стопчатові зруйновану церкву, за його ініціативи та на його кошти споруджено могилу борцям за волю України. Уже багато років у Стопчатівській школі діє кабінет Дмитра Павличка, здається, з 1986-го, коли його творчість ввели до шкільної програми; до школи він при нагоді привозить книжки.

Дрогобицькі та івано-франківські видавці підготували до ювілею Дмитра Павличка нові книги — у першій відібрано сто найкращих, на думку упорядника Є. Пшеничного, віршів, другу — «За грань тисячоліть» накладом дві тисячі екземплярів — видано за кошти Івано-Франківської обласної влади.

Як розповідають, того дня гостина продовжилась на батьківському подвір’ї Павличків. Пісні летіли селом. Спочатку лунали прекрасні Павличкові — про явора і яворину, «Два кольори», «Я стужився, мила, за тобою», «Упали роси на покоси», гуцульські коломийки, далі — стрілецькі й повстанські пісні.