Як уже повідомляв «День», вчена рада Національного університету «Києво-Могилянська Академія» присвоїла почесне звання доктора honoris causa визначному вченому, академікові російської Академії наук, професорові Віденського університету Сергієві Аверінцеву.

Побоювання скептиків, що в Україні вже зросло покоління, яке не знає, хто такий Аверінцев, — не справдилося. Хоча, безумовно, його грунтовні праці на кшталт «Плутарх і антична біографія» чи «Поетика ранньовізантійської літератури» навряд чи можуть сьогодні претендувати на роль інтелектуальних бестселерів — так, як це було в 70-ті роки, коли будь-яка, навіть найбільш «вузькофахова» стаття цього вченого (наприклад, «Стоическая житейская мудрость глазами образованного сирийца предхристианской эпохи. Увещевательное послание Мары бар Сарапиона к сыну») шанобливо передавалася в інтелігентсько-опозиційних колах із рук у руки.

Цей феномен може бути справді незрозумілий сьогоднішній молоді, котра живе в світі, де брехні хоч і не поменшало, проте з’явилася можливість відверто називати її брехнею, не ризикуючи наразитися за це на репресії. У радянські часи такої можливості не було: найбільше, що могла зробити освічена порядна людина без задатків героя і без свідомого вибору для себе дисидентського мучеництва, — це лише ухилятись, відмовчуватись, не брати участі у ганебному довколишньому дійстві, яке евфемістично називалося «утвердженням марксистсько-ленінської ідеології».

Сергій Аверінцев участі в цьому не брав: його публікації дивовижним чином поєднували в собі колосальну ерудицію, компетентність і — наукову порядність, безкомпромісність. Його тексти сприймалися мов послання з якогось іншого, нормального світу, де культура є просто культурою, а не «ареною ідеологічної боротьби». Важливим був не лише зміст його праць, але і їхній стиль, тон — сповнений глибокої внутрішньої гідності й відстороненості від речей суєтних і кон’юнктурних.

Цю інтелектуальну чесність і непоступливість Сергій Аверінцев великою мірою успадкував від батька, відомого вченого-мікробіолога. Сергій Сергійович згадує, як його батько, тиха і скромна людина, рішуче відмовився у 1952 році вигнати зі своєї кафедри двох співробітниць тільки за те, що одна була єврейкою (а саме йшли масовi гоніння на «безрідних космополітів»), а друга мала серед родичів «ворогів народу».

Через неповних чотири десятиліття його син, такий самий скромний і тихий кабінетний вчений, рішуче відмовився від Державної премії СРСР на знак протесту проти кривавої бойні, влаштованої в січні 1991 року під Вільнюським телецентром. Про цю «силу слабких» свого часу блискуче написав у однойменному есе Вацлав Гавел; про неї згадали й учасники розмови з Сергієм Аверінцевим, яка відбулась у редакції університетського часопису «Дух і літера» і в якій узяли участь Вадим Скуратівський, Микола Рябчук, Леонід Фінберг, Костянтин Січов, Катерина Петровська та Віктор Малахов.

— Свого часу один розумний англієць назвав радянські енциклопедії енциклопедіями брехні в алфавітному порядку. Проте десь на межі 50—60-х років у цій країні щось таки почало мінятися. Перший том «Короткої літературної енциклопедії», котрий з’явився наприкінці 1961 року, відкрив вдумливим читачам мало кому відоме доти ім’я Сергія Аверінцева — ім’я, що невдовзі стало для радянських інтелектуалів-вільнодумців так само емблематичним, як імена Бахтіна, Лосєва, Лотмана, Мамардашвілі. Поняття «учений-енциклопедист» набуває справді особливої точності й повноти у випадку Сергія Сергійовича Аверінцева — десятки його енциклопедичних статей добре відомі фахівцям як окраса вже згаданої семитомної «Літературної енциклопедії», знаменитого двотомника «Міфи народів світу», тритомника «Християнство». Однак найдивнішою була ваша участь у п’ятитомнику «Філософська енциклопедія» — адже це видання перебувало під особливим ідеологічним контролем і водночас виявилося (принаймні його останній, п’ятий, том) чи не найбільш «ревізіоністським». Як це трапилося?

— Тут збіглися деякі обставини. Передусім були люди, які мали добру волю і рішучість щось зробити. Крім того, це були шістдесяті роки, коли начальство страшенно боялося «марксизму з людським обличчям», захоплень молодим Марксом тощо. А от щодо «релігійного мракобісся» ніхто тоді ніяких захоплень не чекав. Статті на релігійні теми у «Філософську енциклопедію» були з самого початку замовлені, природно, войовничим атеїстам. І ось — приходить стаття якогось важливого атеїстичного начальника. А в цей час до редакції енциклопедії прийшов Юрій Попов — людина, в якій поєднані дивовижні риси: порядність, хоробрість і глибочезний незворушний спокій. Він надсилає статті до менe на відгук. І я пишу рецензію — Боже борони, ніякої суперечки про de principiis, я лише зі скорботою зазначаю, що не згадані такі й такі от факти, нічого не сказано про такі й такі обставини. Причому я намагався прорахувати наперед, як тепер кажуть, яких імен і обставин автор явно не знає і просто ніколи не чув. Автор, звісно, не тямив себе з люті: шматував рецензію, кидав її в Юрія Попова (інколи з криком: «Геть поповщину!»), гримав кулаком по столу і заявляв щось на кшталт: «Я анулюю всі мої договори з вами, нічого вам писати не буду, а ви ще пошкодуєте!..» А потім почався вже зовсім шахрайський роман. Юрій Попов просить мене написати статтю про християнство. Я йому кажу: «Юрку, якщо у тебе вистачає божевілля замовити мені таку статтю, мені було б дуже соромно, якби у мене забракло божевілля її написати». Він для початку, розуміючи, що мій підпис у кінці статті вкрай небажаний, замовляє людині цілком секулярній, але порядній, все ж не войовничому атеїстові, Юрію Леваді щось таке соціологічне, на кілька фраз, про світове християнство. Левада був повністю втаємничений у наш задум і написав свій фрагмент, прилаштований у кінці, після моєї великої статті. Отож хоча моє ім’я там теж було, але останнім стояло ім’я Левади. І якщо якийсь ледачий начальник або цензор дивився на статтю дуже побіжно, то він бачив лише його ім’я. Левада в той час уже шокував деяких соціологів своїм лібералізмом, але професійним атеїстам відомий не був. Вдавався Юрко й до інших хитрувань. Усе це видавалося дуже забавним, але коли том вийшов, вибухнув великий скандал.

— Том цей наробив багато галасу не тільки в СРСР, а й на Заході. Навіть французькі комуністи, кажуть, обурювалися «некритичним ставленням пана Аверiнцева до теологічного матеріалу»!..

— Я пригадую дуже кумедне непорозуміння із одним західним читачем п’ятого тому «Філософської енциклопедії». Коли том вийшов і скандали навколо нього досягли ідеологічної комісії ЦК, необхідним додатком до доносів став переклад рецензії, написаної мюнхенським єзуїтом, який, слава Богу, живий здоровий і досі. Уявіть собі: навіщо людині в Мюнхені читати радянську «Філософську енциклопедію»? Щоб зрозуміти радянську політику, для чого ж іще!.. Куди «вони» там прямують... І ось шановний рецензент пише, що так, мовляв, і так, ніхто нічого не помічає, а тим часом в установках радянської влади намітився корінний поворот щодо релігії та філософського ідеалізму, — і закликає звернути увагу на п’ятий том. Ну, я мушу признатися, ми довго не могли зрозуміти, як це він там усе помітив. І згодом, набагато пізніше я збагнув, що він і не міг по-іншому все це побачити.

— Це трохи скидається на відомий анекдот про американського президента, якому розповіли про звірства Сталіна, на що почули у відповідь: «Не може бути! Якби він зробив бодай дещицю того, що йому приписують, то його вже давно переобрали б!»

— Я теж можу розповісти майже анекдот про одну мою німецьку знайому, яка відвідала Санкт-Петербург і захотіла першого ж дня піти в Літній сад, оскільки багато про нього читала і чула. Ну, а як західна людина йде в парк? Вона підійшла до головного входу. І там прочитала: «Літній сад зачинено на просушування». Того ж вечора в гостях вона розповіла пітерським друзям про свою невдачу. Вони довго сміялися, а відтак пояснили їй абсурдність її поведінки. Бо якби вона зайшла за ріг, то побачила б, що там є лазівка, та й узагалі, як можна було не помітити, що Літній сад повен людей, які прогулюються?!. Після цього моя знайома вивела закон, який слід було б друкувати в усіх підручниках «совєтології» як «закон Емми Ріббенталь»: «У вас скрізь мур, а в мурі завжди дірка». Тобто, у вас нічого не можна — за визначенням, але з іншого боку, за рогом — можна.

— Ви говорили про часи більш-менш «вегетаріанські», а от як ви оцінили б те, що відбувається в Росії сьогодні?

— Зараз, наприкінці століття і тисячоліття, в усьому світі люди трохи розгублені. Раніше вони були перелякані і нещасні, але не такі розгублені. Якісь найпростіші слова виявляються оспорені, деконструйовані не тільки в мисленні, а й у дії. А щодо Росії, то сьогодні, здається, всі збентежені перспективами політичних змін. Незрозуміло, якої міри може досягнути інфляція. Нещодавно в телефонній розмові з одним видавництвом я спитав, чи не можна трохи відкласти фіксування наших договірних відносин, на що почув: «Зараз взагалі ні про що не можна говорити. Може, видавництво або навіть всі подібні видавництва перестануть існувати в найближчі місяці». Йшлося про економічні причини, але політичні перспективи теж непокоять людей. Те, що люди скрізь перестали ставитися до політики з надмірною серйозністю, мабуть, само по собі втішає. Однак я боюся, що ми, східні слов’яни, особливо вже точно ми, московити, дуже зосереджені на крайніх полюсах етичної вертикалі: або благородна самопожертва, або гола й безглузда підлота. Тим часом існує певна середина — для рішень, які аж ніяк не стовідсотково духовні й етичні, але практично мотивовані, зумовлені поняттям загальної користі, загального блага — дуже древнім, але все ще недостатньо засвоєним у нас поняттям.

— А як ви оцінюєте нові геополітичні реалії? Здається, в Росії ще далеко не всі з ними змирилися?

— Так, у Москві я зустрічаю іноді одноплемінників, які дивують мене, запевняючи, що ніяк не могли уявити собі розпаду Радянського Союзу. Але я відповідаю, що завжди чекав саме цього. Я чекав розпаду Радянського Союзу, але абсолютно не чекав, наприклад, розпаду московського громадського транспорту. Метрополітен, утім, ще працює, але автобуси і тролейбуси — вже ні. А щодо розпаду Радянського Союзу, то моя мама (до речі, наполовину українка, в дитинстві вона мені співала пісні на ніч, частіше за все на вірші Шевченка) ще коли Хрущов змінив статус Криму... якого це було року?..

— 1954!..

—...Так, ще тоді вона спокійно мовила: «Коли Україна відділятиметься, буде проблема».

— А що із сучасної філософської літератури привертає сьогодні вашу увагу?

— Коли я був хлопчиськом — у сталінському і післясталінському Радянському Союзі, — я знав, принаймні з чуток, що я сучасник от таких і таких великих композиторів, художників, письменників, а невдовзі дізнався і про великих сучасних філософів... Незадовго до смерті Германа Гессе я носився з ідеєю направити йому з Москви листа... І от — боги пішли один за одним, і сьогодні, коли я роз’їжджаю по світу і можу переглянути в бібліотеці будь-яку книжку, я значно менше розумію, чий я сучасник. Такий, очевидно, наш час. Я не беру участі в розмовах про кінець філософії, поезії та усього іншого — не беру участі також і в тому сенсі, аби стверджувати, нібито цього кінця не буде. Я просто не знаю. Безперечно, ми повинні, кожна людина має знати і щомиті пам’ятати, що вона помре. Але вона повинна також робити свою справу так, наче якби виходила з хисткого припущення, що її життя продовжуватиметься. У певному сенсі вона повинна бути готовою щосекунди піти, а в певному сенсі — що, можливо, не легше — вона має бути готовою істотно, серйозно, з якоюсь наївною впевненістю залишатися, продовжувати справу. І я вважаю, що таким самим має бути наше ставлення до життя згаданих універсалій.

№179 19.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»