Євген СВЕРСТЮК: «Утрачено той рівень культури, який зобов'язує до сповідування вершин і плекання принципу правдивості»

ПРО ДУХОВІСТЬ І ДУХОВНІСТЬ

Євген Сверстюк «На моїм віку»

— Духовність і духовість — за звичкою ми надаємо перевагу першому варіантові, тоді як у ваших текстах частіше зустрічається другий. У чому полягає різниця?

— Літера «н» у цьому випадку смислорозрізнююча. Духовність дуже часто пов'язують з духовною літературою. Духовість — це вже є культурна похідна. І часом вона зовсім не пов'язана з духовною літературою. Принаймні в літературі совєтського періоду. Тоді ми говорили про духовість, називали це «духовністю» і абсолютно не пов'язували це з Духом, який всюди є і все наповняє. Це було поняття позарелігійне. А взагалі, в західній українській літературі є така традиція — розрізнювати секулярний елемент духового життя і писати «духовість», а духовність зв'язувати з духівництвом. У цьому розрізненні є сенс: коли маємо більше понять, то можемо більш коректно підійти до різних питань.

У нас духовність — часто ялове поняття, що прикладається до явищ, причетних і непричетних до культури. І все це називається духовністю: і політика, і еротика, і танці, і графоманство. Так багато духовності, що фактично ядра і глибини цього поняття немає. Я за те, щоби це поняття обережно вживати і простежувати, чи має воно спільне з тим всетворящим і всезапліднюючим Духом — чи воно просто спекуляція словом.

У совєтській літературі була саме спекуляція цим словом. Тоді в науковій літературі постійно відбувалася боротьба проти таких понять, як душа. А якщо говорилося про неї, то неодмінно із застереженням, що це прояв вищих форм нервової діяльності, робота півкуль головного мозку — за вченням академіка Павлова.

І фактично для духовості не було ніякого простору, окрім самого терміну. Але з ідеологічної фразеології не викидали понять загальнолюдської мови, «використовуючи» їх. І слово «душа» не було викинуте, але вкладався інший зміст. Нині, на мою думку, маємо важку спадщину оцих спорожнілих слів, за якими нічого не стояло. І це було схоже на картину, коли йде сліпий і тримається плота із цитат: від цитати до цитати. Це і називалося діалектичним мисленням.

— Чи не використовують тепер поняття «духовість», як колись цитати з Маркса?

— Я би сказав, що тепер воно використовується ностальгійно. Як щось таке, чого нам бракує, і за чим ми тужимо. І коли людина натрапляє на якійсь натяк про духовість, то вона починає щебетати про високу міру духовості — а яка міра її висоти і чим визначається? Так само, як прийнято говорити про конфесії, а не про суть релігії. Скажімо, у філософській літературі В.Соловйова, М.Бердяєва — там, звичайно, духовість була зв'язана з даром Святого Духа, і висота визначалася висотою самого Святого Духа.

— Яка роль Церкви в сучасному українському суспільстві?

— Це питання просте й водночас дуже непросте. Я не знаю, чи Церква достатньою мірою задумується над своєю роллю в сучасному світі... Я би сказав, що та церква, яку пробував по-своєму паралельно творити чи реформувати О.Мень — та церква хотіла працювати з інтелігенцією. Вона давала відповіді на запитання людей, які вже пройшли різні спокуси думки, які пройшли через східну філософію. Він хотів усе це органічно ввести в межі віри православної. Церква не повинна бути церквою тільки для бабусь, які ставлять свічку, моляться, як уміють, не маючи впливу на своїх дітей і онуків. У цьому розумінні Церква є віками витвореним річищем, яке полегшує людині шукання своєї дороги, відповіді на різні запитання життя й допомагає уникати всіляких спокус від лукавого.

Те покоління, з яким працював О.Мень, відійшло від примусової ідеології й почало захоплюватися різними філософіями. Воно мало тенденцію не обмежувати себе ніякими концепціями — і це була страшна еклектика. Це не давало миру душі людині, а тільки розпалювало спрагу. І, я думаю, О.Мень був свого роду вчителем цього покоління, він давав розумне пояснення Біблії, життєвого досвіду, східних філософій.

З точки зору православної ортодоксії, його погляд може бути занадто широким. Але все ж таки треба мати образ світу з того матеріалу, яким оперує наше покоління. Ми вже не можемо бути першими християнами, котрi фанатично вірили, ні тими, які ходили у хрестові походи. Ми можемо бути тільки християнами кінця XX століття — із нашим гірким досвідом...

Я бачу перспективу в тій Церкві, що об'єднує людей, котрі шукають дорогу до Бога. Я, зрештою, бачу сенс і в тій церкві, яка гуртує село. До неї теж треба пустити струмінь свіжого повітря. І не можна, щоби темний поліський батюшка обслуговував бабусь, але був зовсім нецікавим для їхніх онуків.

— Розуміння Біблії багато в чому залежить і від якості перекладу. Наскільки пощастило українцям у цьому?

— Тема перекладів Біблії українською мовою драматична. Ще в гуртку Шевченка й Куліша зароджувалася ідея такого перекладу. Але стратегія обрусіння приписувала тільки російський переклад. Навіть коли під час російсько-японської війни з'явилася Біблія у перекладі Куліша й Пулюя, видана за сприяння Британського біблійного товариства, і Пулюй, який обіймав високу наукову посаду в чужій державі, звернувся до російського уряду (Росія завжди рахувалася з чужоземцями) і попросив дозволу, щоб українцям-військовополоненим у Японії дати Біблію українською мовою — священний Синод і російський уряд заборонили. І тільки вже після маніфесту 1905 року вдалося видати мізерним накладом Євангелію в перекладі М.Орочевського за дозволом Синоду.

Досить багатозначний факт: Біблії українською мовою ніколи не було в Україні — аж до розпаду совєтської імперії. Перші люди, котрі мали можливість читати Святе Письмо українською, були євангелісти, які виїжджали на різні конгреси і привозили із собою ці книги. Із зеківського досвіду можу сказати, що вперше отримав Євангелію українською мовою закордонного видання 1962 року від Василя Стуса, коли він був на Колимі, а я вийшов на заслання на Забайкалля. Біблія була заборонена в таборі. Я пригадую, як один, котрий з «ними» співпрацював, дав мені читати Біблію англійською мовою — із цього зробили цілий скандал. У той же час у таборі були сектанти, які мали Євангелію, переписану від руки.

Біблія була заборонена не тільки в «малій» зоні, а й у «великій». Ми дістали доступ до читання Євангелії українською мовою тільки десь 1989 року, коли зовсім упала цензура. І це дуже важливий факт — майже до проголошення незалежності України Євангелії українською не було. Але досі є форми недопускання її до користування в церкві Московського патріархату — а це найбільша з церков на Україні. Це створює бар'єр між церквою і народом.

Нині ми користуємося Біблією в перекладі Івана Огієнка, єпископа української церкви в Канаді. Людина великих знань і неймовірної працьовитості. Перекладач Біблії — і цього досить, щоби йому побудувати пам'ятник. У Римі 1988-го вийшов переклад Івана Хоменка малим накладом.

Щодо мови. Нині стоїть питання про новий переклад. Переклад Огієнка трохи стилізований, трохи архаїзований. Він не є таким ясним, щоб вільно сприйматися. І часом хочеться порівняти з перекладом англійським, російським чи іншим, щоби якось ясніше відчути думку. Зміст у нього часом затуманений мовними формами. Та коли порівняти два українські переклади, то розумієш, що можна виправляти переклад Хоменка, але безперспективно виправляти Огієнка. Тому що він знає мову, в нього ці форми вжиті навмисно. Але якщо перекладати, то треба робити вже зовсім інший переклад. Думаю, що будь-хто, хто буде перекладати нині Євангелію, звичайно, мусить мати оригінал, мати й інші переклади. Людина великої культури і ерудиції боїться, а людина маленької — береться. Нас заїдає втрачений рівень культури.

— Чи існує в Україні можливість для розвитку теологічної думки?

— Думаю, той рівень, особливо що стосується теологічної науки, втрачений. Пригадую, приїжджав один молодий богослов із Москви до Києво-Печерської Лаври. Він приїхав сюди як до давньої святині з давніми традиціями і з уявленням про велику напрацьовану культуру. І його вразило, до якої міри вона зникла, коли його публіцистичні розмови на євангельські теми сприймаються як одкровення.

В Україні є декілька осередків, які мають по-сучасному підготовлених богословів. І думаю, що це дуже велика помилка, коли ми говоримо про православну церкву, наче вона визначальна. Вона вже не існує одна навіть у межах села. І тому є сенс говорити про теологічне навчання на рівні інтегруючому. У Києві є духовна Академія Київського патріархату й духовна Академія Московського патріархату. Їхні слухачі не мають права контактувати між собою. Моя давня ідея: хай ієрархи конфліктують, але щоб браталися семінаристи, тим більше, що вони дуже часто — вихідці з одного села.

Водночас у Харкові владика Ігор (Ісіченко), єпископ української автокефальної православної церкви, пробує інтегрувати: він, наприклад, запрошує викладачів із Львівської богословської Академії. Я думаю, це єдиний перспективний шлях у нинішньому світі, де скликаються конференції з метою порозуміння і після них люди розходяться такими, якими й були. Не конференції об'єднують, а співпраця. На мою думку, питання об'єднання церков — це трохи умоглядне питання. Насправді має стояти питання про співпрацю на християнській основі.

— Які завдання ставить перед собою ваша газета?

— Вона виходить вже десятий рік незалежно від церкви. Загалом газета православна, але з тенденцією давати різнобічні матеріали. Вона має прихильність до автокефальної церкви, оскільки редакція газети належить до неї. Проте ми б охоче друкували добрі матеріали інших церков — газета не дотримується конфесійного пуризму, вона прагне бути культурологічною та релігійною. У наш час очевидно, що для багатьох дорога до релігії пролягає через культуру. Ми часом даємо такі матеріали, яким би могла позаздрити «Літературна Україна». Навколо «Нашої віри» поступово кристалізується свій читацький світ і в Україні, і за кордоном.

ПРО НАШУ ЛІТЕРАТУРУ

Євген Сверстюк
«Народження української інтелігенції»

— Євгене Олександровичу, у своїх філософсько-психологічних есе ви пишете не тільки про українських письменників, звертаючись до творчості, наприклад, Гете. Яку особливу ноту, на вашу думку, вносить українська література до світової літератури?

— Здебільшого говорять про особливі мотиви, що зачіпаються в цій літературі, про її дух, який є духом народу. Говорять і про рівень вершинних явищ тієї літератури. А щодо особливої ноти можу сказати, що українська література підняла ті давні архетипічні образи фольклорні на високий мистецький рівень. Потім — безперервний струмінь романтизму, ідеалізму, духовості, що впливало і на сусідів. Окрім того, українська література вирізняється своєю народністю, що було втрачено державними націями.

— Який стан українського письменства сьогодні, і які завдання вирішує сучасна літературна критика?

— У нас перервано зв'язок поколінь, і це найбільша біда нашої літератури. Спадкоємність у нашій культурі переривалася заборонами. Революція диктувала розрив. «Вишневі садки під сокиру» — це не є у Блакитного тільки фраза, а це дуже широка метафора. Хвильовий як трубадур нової літератури мусив різко відмежовуватися від «Катерини» Шевченка. У нього було не тільки «геть від Москви», але і великою мірою — «геть від традицій». Потім виродження культури до і після війни. Втрата рівня — це вже розрив. «Маленькі вибухи» під час війни, маленькі спроби говорити своїм голосом — майже в кожного з великих письменників. Усе це було задушено після війни — і ми мали квітуче болото застою.

От таку літературу ми застали. Ми були опозицією, яка прийшла не з середини української літератури: я — від психології, Іван Дзюба — від російської літератури, поети — від кіно. І знову ж заговорили про розрив літератури. Цього разу він полягав у тому, що батькам не було за що дякувати. Та спроба відновити основи традиції в 60-ті роки була заглушена — і вона не увійшла в потік української літератури. Не вийшло продовження 60-х такою мірою, щоби наприкінці 80-х можна було ті паростки культивувати. Повернення тих постатей, які були фізично й морально усунені з контексту життя, не було плавним. Втрачено той рівень культури, який зобов'язує до сповідування вершин і плекання принципу правдивості.

Маємо літературу, яка розвивається в умовах свободи. Я би сказав, що свобода слова — це є великий Божий дар, до якого треба повільно підійматися тернистою дорогою. Але спокусити свободою слова рабів — це їх збаламутити. Вони до неї не підіймалися, вони її не завойовували, і вони її не хотіли, і для них вона страшенно обтяжлива.

Вільна атмосфера плюралізму є великою мірою «садом великих спокус». Причому садом, що лежить на великих низинах, де вітер згортає сміття. Для багатьох людей, які нині входять у літературне життя, є багато спокус легкої думки, кон'юнктури, більш чи менш прихованої. Уже не кажу про те, що багато соромітних явищ, які були такими при так званому соціалізмі, нині стали зовсім безсоромними.

Треба виховувати ту аудиторію, яка створює грунт для приймання певних вартостей, певних символів і певної мови. Тому ми з таборів не випадково хотіли передати текст не до Києва, а на Захід — там є кому прочитати, хоча вони чужі й мало знають нашу культуру. Таке середовище повинно «виробитися» — воно має бути спраглим на ту правду. Певним чином ми намагалися виробляти таку аудиторію в 60-ті роки — і нині ті люди продовжують приходити на наші вечори. А в молодому середовищі ще не виробився цей інтерес до тем і проблем, які мають існувати в кожному суспільстві.

Це середовище швидше знайдеш у Польщі. Переповнена аудиторія — це і є живлення безперервне. Бо якщо перестати культивувати рослину, то земля буде родити, але це все бур'ян. Він росте сам. У культурі, як і на городі — щоденна важка боротьба з ними. І мені доводиться опускатися до асенізаторської роботи, яка мені неприємна, на яку мені шкода часу, але я знаю: якщо його не вирву, то він не буде вирваний. Байдужість — це теж бур'ян, найпоширеніший.

— Картина, яку ви намалювали, мало втішає... Літератори завжди були «передовим загоном» інтелігенції, у переломні часи висловлювали її думки — і одночасно їх формували. Чи можна сьогодні, по восьми роках незалежності, говорити про відродження духу справжньої української інтелігенції?

— У нас інтелігенція була фактично ліквідована революційною і окупаційною законністю. Коли було замовлення на слуг і прислужників, коли, по суті, були усунені головні критерії — незалежність і обов'язок. Високе служіння було перетворене на обов'язкове вислужництво. І були ризиковані спроби відродження інтелігенції всупереч обставинам часу, і була розплата, і залишився посів. Проблема відродження шляхетного типу людини залишається актуальною. І мені дуже неприємно чути, що ті часи, коли треба було страждати, протистояти, закінчилися. Часи вузької дороги нагору ніколи не закінчаться. І це вічна доля людини — нести свій хрест і йти до своєї зорі.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

СВЕРСТЮК Євген Олександрович — доктор філософії, редактор газети «Наша віра», президент Українського пен-клубу. Народився 13 грудня 1928 року в селі Сільце на Волині. Українець. Батьки — селяни. Освіта — Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947 — 1952). 1953 — 1956 — аспірант Науково- дослідного інституту психології Міносвіти України. 1956 — 1959 — викладач української літератури Полтавського педагогічного інституту. 1959 — 1960 — старший науковий працівник НДІ психології. 1961 — 1962 — завідуючий відділом прози журналу «Вітчизна». 1959, 1960, 1961, 1965 звільнявся з роботи за політичними мотивами. 1962 — 1965 — старший науковий працівник відділу психологічного виховання НДІ психології. 1965 — 1972 — відповідальний секретар «Українського ботанічного журналу». Січень 1972 року — заарештований, засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) та п'яти років заслання (з лютого 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983-го по 1988 рік працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2. Автор книг, численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов. (За довідником «Хто є хто в Україні-99») .