Юрій Рибчинський: "Україна завжди славилася тим, що народжувала таланти. Але дати їм раду не могла"

Належність до політичного й естрадного бомонду водночас у поєднанні з періодичним виникненням на рівному місці скандальними публікаціями в пресі надають його фігурі певної ексцентричності. Що, втім, не заважає Юрієві Рибчинському, поету-пісняру й радникові Президента з питань культури, копітко жати лаври своєї популярності. Автор віршів до пісень Володимира Івасюка "Кленовий вогонь", "У долі своя весна", він і сьогодні залишається флагманом українського пісенного жанру.

– Які сьогодні процеси відбуваються на нашій естраді? Чому ми хронічно відстаємо в розвитку не лише за світовими, а й за російськими мірками?

– Період становлення в усіх без винятку проходить болісно. За останні п'ять років наша українська естрада змінилася, стала різноманітнішою, з'явилося багато нових імен. Нині майже припинився відтік наших перспективних музикантів і співаків у Москву. Та поки що в нас немає розвиненої індустрії "розкручування" ("фабрики зірок"). В усьому світі в шоу-бізнесі працюють величезні гроші. Створено умови, за яких фінансовим структурам вигідно цим займатися. Та ба, в нас їх поки що немає. Наш Олександр Пономарьов на десять голів вищий від Влада Сташевського чи Андрія Губіна. Проте завдяки частому мерехтінню на телеекранах їх за три місяці всі впізнають. А в нас немає цікавих музичних телепрограм. Телебачення показує записи концертів, а не свою продукцію. Чимало акцій дублюють одна одну. Добре, хоч почали відходити від спортивної термінології. Краще, вище, швидше - немає таких понять у мистецтві! Кожен актор, виходячи на сцену, прагне сподобатися публіці. І немає жодного, хто подобався б усім без винятку. У кожного своя ніша й нам не слід підходити до виконавської майстерності з більшовицькими мірками. Поки не підвищиться рівень культури глядачів, популярними будуть називатися не завжди найкращі.

Погано те, що Київ - напівкультурна столиця. У Москві щодня проходить три тисячі концертів і спектаклів. Наш Палац "Україна" мусить бути заповненим, а "драти" зі своїх, як і з заїжджих гастролерів, $25 тисяч за орендують не можна. Час запровадити істотні пільги. За місяць не проводимо навіть 20 концертів. Співаки скніють за роботою, й поки ми не досягнемо хоча б рівня Росії - будемо плентатись у "хвості".

Україна завжди славилася тим, що народжувала таланти. Але дати їм раду не могла. Саме через це багато хто від'їжджав. Вони хотіли досягти більшого.

– Ви писали для багатьох "зірок". Чи легко з ними працювати?

– Легше - не завжди краще. З наших співаків цікаво попрацювали з Ніною Матвієнко, Софією Ротару, Павлом Зібровим. З близького зарубіжжя на першому місці Тамара Гвердцителі. Такого тембру, краси голосу й таланту немає більше в світі. Для мене вона була, є й буде найулюбленішою співачкою. З півслова все розуміє Йосип Кобзон. Зате з Валерієм Леонтьєвим й Олександром Малініним у процесі роботи важко, завжди пробуємо кілька варіантів. Останні десять років, працюючи над текстом, уже уявляю, хто міг би виконати пісню. Разом з Ігорем Крутим готуємо альбоми для Михайла Шуфутинського, Лайми Вайкуле й Іри Аллегрової. Уже готові пісні для Алли Пугачової й Пилипа Кіркорова, для наших: Володимира Засухіна, Павла Зіброва, Ірини Сказіної, Інни Д'арк, Ольги Крюкової.

– Пісня "Мій генерал" у виконанні Алли Кудлай стала дуже популярною. Ви автор тексту й музики. Чи це перший композиторський твір?

– Навіть композитор, пропрацювавши стільки років на естраді, напише вірші. Я нотної грамоти не знаю, тож мелодії насвистую.

А історія написання "Мого генерала" така: Алла Кудлай познайомила мене з одним генералом. До речі, ця зустріч відбулась у лазні. Ми парилися й він поскаржився, що про полковників пісні є ("Весна, полковнику, весна" П.Зіброва, "Пане полковнику, мій синьоокий" Р.Кириченко, "Старший лейтенант" І.Аллегрової, "Офіцери" О.Газманова), а про генералів ніхто не пише. Я пообіцяв. Спершу з'явилися слова, а згодом і мелодія.

– Ви відомий драматург, але вже не пишете п'єс. Чому?

– Писав би з задоволенням, якби повернулася така система оплати праці драматурга, як за старих, ще радянських, часів. У мене немає ностальгії за тією добою, але в окремих моментах... Тоді письменник отримував стільки, що міг півроку сидіти в будинку творчості й писати п'єси, романи. А тепер два тижні стали надмірним розкошем!

– А чому ви залишили Москву, адже у вас там все добре складалося?

– На перший погляд усе чудово. Працював драматургом театру оперети. Поставив три спектаклі. Запросили завідувачем літчастини й водночас помічником головного режисера. Отримав прописку, квартиру, а коли запропонували "поступитися принципами" - повернув усе й поїхав у Київ, перед самісіньким Чорнобилем. Я пишу двома мовами, а в Росії мої українські твори нікому не потрібні.

Я - Близнюк, не можу жити в одній мові, кохати, на жаль, одну жінку. Мені потрібно, як казав Михайло Жванецький: "Усього по 2, 4, 6, 8...". Не полюбляю непарні числа.

– Ваш син отримав премію "Успіх" як популярний поет 1997 року. Написав кілька шлягерів, удатний шоу-бізнесмен. Таланти і неординарність виявилися з дитинства?

– Вірші Євген почав писати десь у 7 - 8 класі, й вельми пристойні. З дитинства я прагнув розвинути його філологічні здібності, грали в літературні ігри ("буріме"). Свій перший витвір він показав мені, а я зробив аналіз помилок як для дорослого. Він образився й замкнувся. Чекав на похвалу, а критику сприйняв дуже гостро. Навіть сказав, що ніколи не буде поетом, але, "ніколи не говори - ніколи".

Його пісні "Чортополох", "Просто Тая", "Цей дощ надовго" стали хітами. Продюсерська жилка - основна в його житті. В цьому він мене переплюнув. Навіть дивуюся, коли він усе встигає.

– Так склалося історично, що інтелігенція завжди стояла в опозиції до влади. Даючи згоду на пост радника Президента, чи ви поступилися принципами?

– Перебувати в опозиції вигідніше. Легше критикувати, а не створювати. Я сам не шанував ту країну, в якій нещодавно ми з вами жили. Вважав себе внутрішнім емігрантом, був в опозиції до комуністів. Тепер живемо в іншому часі. Прийшла незалежність, почалося будівництво молодої української держави, і стояти осторонь цього процесу вважаю злочином.

У нас молода держава, поки що немає інституту політиків. Ми - письменники, актори - лише заповнюємо вакуум. З появою політ-зірок наша участь у керівництві державою стане непотрібною.

Я все життя цікавився політикою. Гадаю, що в архівних досьє відповідних органів це зафіксовано. Дружив і допомагав багатьом дисидентам, їхнім родинам. Ці люди розхитували владу, а коли прийшла свобода, то виявилося: мало хто знає, що робити. Руйнівна ідея завжди заводить у безвихідь. Можливо, тому в нас так мало колишніх дисидентів при владі. На їхніх помилках ми й повинні навчатися.

– Ви багато років називали себе вільним, позапартійним чоловіком, а недавно стали членом Соціал-демократичної (об'єднаної) партії. Змінилися погляди?

– Раніше мали одну партію й безпартійних. Величезну країна, широченний спектр думок, характерів підганяли до спільного знаменника. Тепер кожен обирає, що йому ближче за духом. Ідеї соціал-демократів підтримує практично вся Європа (Норвегія, Швеція, Німеччина...). Невідомо, як склалась би доля нашої країни, не будь розколу на більшовиків і меншовиків.

Головне завдання радника Президента пов'язане не з конкретними особистостями, а з напрацюванням культурної програми, пріоритетних напрямків розвитку мистецтва.

На найближчі роки дано карт-бланш українській мові, але не можна перебирати лишку. Не можна "варитись" у власному сокові, не можна стояти на узбіччі, поза світовими процесами. Слід створювати такі умови, аби всі мови й культури народів, котрі живуть в Україні, не ущемлювались, а розвивалися, щоб творчі люди не виїжджали з України.