2006-й — рік надії
Минулого тижня остаточно завершився футбольний 2005 рік. Визначилися півфіналісти Кубка України (у півфіналі зіграють «Карпати з «Динамо» та запорізький «Металург» із «Іллічівцем»). Донецький «Шахтар» дізнався про свого наступного суперника по Кубку УЄФА, яким став французький «Лілль». Ці дві новини додалися до підсумків осінньої частини чемпіонату країни, де перед веде «Динамо», та результату жеребкування фінального тірніру Кубка світу, який визначив суперниками збірної України команди Іспанії, Тунісу та Саудівської Аравії. Тепер аж до середини лютого ми можемо не поспішаючи осмислювати те, що у нашому футболі відбулося, і те, що може відбутися у 2006 році. Роздуми розділяться приблизно на три окремі, і в той же час взаємно повязані частини. Спробуємо позначити найголовніші із існуючих у нашому футболі проблем.
ВІД РАДОСТІ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Безумовно, головною подією року, що минає, став перший в історії незалежної України вихід нашої національної команди до фінального турніру Кубка світу. Скоро півроку, як це стало реальністю (фактично Україна виграла відбірний турнір ще на початку червня, подолавши на виїзді Грецію), а ми ще досі не можемо знайти вірної тональності в розумінні такої приємної і довгоочікуваної новини. Можливо, перевести емоції в нову якість дозволить склад групи, в якій доведеться грати нашій збірній на Кубку світу. Нікуди нам не подітися від того, що молоде покоління любителів футболу вперше в житті має нагоду чекати головних футбольних змагань світу не як спостерігачі, а як учасники. Роль цього нового для нас статусу переоцінити неможливо. Тому що тепер кожен українець, який навіть правил футбольних не знає, буде причетний до боротьби наших футболістів за звання чемпіонів світу. Ось тут і настає новий вимір відповідальності для футболістів і тренерів збірної.
Невдачі минулих років, хоч і дошкуляли національному самолюбству, були таки локальними. Ну поїхали, ну не виграли, ну не добрали очок. Усе це відбувалося на периферії загальнонаціональної уваги. Тепер же збірна гратиме на очах усього світу. Відповідальність за результат у таких умовах зростає на кілька порядків. Неправда, що головне для нас просто зіграти, що ніхто не вимагає від українців конче стати чемпіонами світу. Одна справа, коли збірна України боротиметься на рівних із кращими збірними світового футболу. Навіть поразка тоді нас не повинна дуже засмутити. Інша справа, коли наші програють комусь з ганебним рахунком подібно незабутній Ямайці. Або не зможуть обійти в групі суперників із арабських країн.
Щиро зізнаюся, хотів, щоб Україні у групі попалися найсильніші суперники. Щоб кожен матч був найвищого рівня, щоб Україна в разі перемоги у групі увійшла до числа провідних держав світу. Бо що нам дасть вихід із групи попереду Тунісу та Саудівської Аравії? Мається на увазі в моральному сенсі. Хто тепер пам’ятає перемоги збірної СРСР у матчах такого ж рівня проти Нової Зеландії у 1982-му чи Канади у 1986-му? Пригадується, що Блохін ніби забив один із м’ячів. І все. Зате поразку від бразильців у тому ж 1982- му або нічию із французами у 1986-му всі пам’ятають досі із подробицями. І нічого, що не виграли, грали ж бо гідно!
Непросто буде нашій збірній в умовах, коли всі вже зараз вивели її до 1/8-ї фіналу. Залишається сподіватися на досвід наших тренерів і футболістів, більшість із яких вдосталь накуштувалися футбольного «хліба» найвищого гатунку.
КЛУБНИЙ «НАПІВУСПІХ»
У європейських кубкових турнірах Україна міцно закріпилася серед країн другого десятка. Чиї команди з одного боку масово не вибувають із змагань у перших же турах, а з іншого — за призи боротьби не ведуть. Серед 32-х команд, які продовжують виступати у другому за значенням євротурнірі залишився лише «Шахтар», а елітна Ліга чемпіонів взагалі проходить цього разу без представників України.
Ніхто не забороняє бажати «Шахтарю» перемоги в кубку УЄФА, шлях до якої настільки довгий, що далі однієї четвертої наші у цьому кубку ніколи не проходили. Взагалі ніколи. Але дивитися треба, швидше за все, не у лютий, коли послаблена одним-двома українцями бразильсько-румунська армада із Донецька продовжить турнірний шлях до Кубка УЄФА, а одразу в липень, коли наші команди знову почнуть штурм європейських вершин.
Майже двомісячна перерва в травні — липні на період проведення Кубка світу поставить перед тренерами команд незвичні завдання.
Слід буде збалансувати підготовку команд таким чином, щоб і ті, хто «відпочиватиме», і ті, хто поїде грати за свої збірні на Кубок світу, вийшли у потрібний час на рівень готовності, достатній, аби не повторити конфуз, що стався з «Динамо», яке уперше за понад чверть століття опинилося восени поза європейськими турнірами.
Час довів, що величезні кошти, які власники українських команд вкладають у єврокубкові перспективи, здебільшого пропадають дарма. Чи продовжувати і надалі битися за право грати у Європі, аби вибути із змагань задовго до вирішальних матчів? Чи, може, змінити політику, звернувши увагу не стільки на єврокубки та міфічні прожекти всіляких «східноєвропейських ліг», скільки на власний чемпіонат, який цього року знову не став тим, чим мав би бути.
НІЧОГО НОВОГО
Короткий весняний відрізок розміром у 11 турів чемпіонату і трьох кубкових поєдинків вітчизняний футбол цього року пробіжить дуже швидко. Не встигнуть черговий раз знищені у березні футбольні поля висохнути і вкритися справжньою травою, як все вже буде закінчено. Календар, яким передбачено, що в останньому турі зіграють «Динамо» і «Шахтар», вже сьогодні обіцяє нам суміш жорстоких двобоїв двох лідерів проти тих, хто бажає відібрати у них бодай одне очко, і матчів-прогулянок, де і лідери не особливо напружуватимуться, і суперники не дуже впиратимуться. Разом із прогнозованими скандалами із взаємними звинуваченнями «донецьких» та «київських» все це становитиме, на жаль, не дуже привабливу картину, заради якої народ навряд чи піде у березні—ківітні мерзнути на трибунах під снігом і дощем.
Всі розмови про нову якість чемпіонату України у черговий раз заглохли. Тим більше, що галас навколо нечуваного успіху збірної відволікав восени увагу від сірятини і нудотини внутрішніх змагань. Говорять про те, що «Дніпро» із новим тренером Протасовим і новими грошима спонсорів внесе свіжій струмінь у чемпіонат, але в це віриться не сильно. Бо струмінь той вдарить у спини команд, які розташувалися попереду «Дніпра» у турнірній таблиці. Більшість із цих колективів запросто так позицій не віддадуть. Нові амбіції дніпропеторвцям доведеться відкласти на наступний сезон, який закінчиться аж навесні 2007-го. Де тоді будуть Протасов і спонсори, ніхто сьогодні не скаже. «Дніпро», той точно залишиться у Дніпропетровську біля макета нового суперстадіону, який вже другий рік посилено рекламують, досі не розпочавши жодних серйозних робіт.
Можна було б з цієї нагоди поміркувати на предмет шансів України на проведення фіналу Євро-2012 разом із Польщею. Гадаю, що поки не варто. Нехай спочатку одні стіни (на запланованих стадіонах Донецька і Дніпропетровська) хоча б з’являться, а інші стіни, ті, що навколо головного стадіону столиці, зникнуть.
