22 червня 1941 року: фатальний самообман

Ну, скажи ти мені, що це за «раптовість»?.. Коли за стінкою гості прийдуть, на стіл збирають, і то людям чутно! А як це так, щоб під боком ціле військо зібрали — і не чути... Де ж ви були, військові люди? Чому не доповіли товаришу Сталіну?

Кожного разу, коли наближаються роковини фатальної дати — 22 червня 1941 р., багато у кого виникає питання: «Як вийшло, що таке важке випробування обрушилося на наш народ так раптово?». Можна по-різному ставитися до Сталіна, але вважати його наївним і недалеким політиком немає жодних підстав. Втім, до останньої хвилини він не вірив нашим військовим, розвідникам, дипломатам. Причини такого самообману досі є однією з найхвилюючих загадок Другої світової війни.

ПОЛІТ У ТРАВНІ

Після поразки Франції у червні 1940 року Англія була єдиною країною, що воювала із фашистською Німеччиною. Влітку і восени 1940 року в англійському небі розігралася грандіозна повітряна битва між королівським військово-повітряним флотом і німецькою люфтваффі. Незважаючи на жорстоке бомбардування і руйнування міст, змусити Англію погодитися на мир не вдалося. Більше того, від нальоту до нальоту втрати німецьких літаків постійно зростали, і до листопада стало зрозуміло, що Англія здаватися не лише не збирається, а посилює відсіч агресору.

У частини правлячих кіл Німеччини, а також серед вищих військових війна з Англією викликала гостре невдоволення. Заступник Гітлера з партії і співавтор книги «Mein Kampf» Рудольф Гесс був серед тих, хто дуже гостро переживав війну між «братськими» народами. Він 10 травня 1941 р. вилетів до Англії, щоб спробувати домогтися миру.

Світовий друк на всі лади коментував сенсацію, обговорюючи можливість укладення миру з Німеччиною. Зі свого боку англійські офіційні представники зберігали повне мовчання. Завіса секретності, опущена англійцями навколо місії Гесса, була настільки щільною, що після низки безуспішних спроб хоч щось з’ясувати лондонська резидентура з жалем визнала, що «точних даних щодо цілей прибуття Гесса до Англії і дій англійського уряду ще не має». Черчилль же обмежився докладним викладом подій у листі до президента США Франкліна Рузвельта. Наприкінці послання він зазначив: «На нашу думку, найкраще дати пресі простір для уяви і змусити німців губитися в здогадках».

Черчилль не випадково так детально написав американському президенту. У Вашингтоні побоювалися, що Лондон може піти на мирні переговори з Німеччиною, і англійському прем’єру важливо було заспокоїти американських союзників. Проте остання фраза в листі свідчить про те, що справа Гесса буде використана у великій грі в трикутнику Москва — Лондон — Берлін.

До речі, можливих мирних переговорів побоювалися і союзники Німеччини. У Токіо були дуже стурбовані перспективою англо-німецької угоди. Там чудово пам’ятали, що в розпал конфлікту на річці Халхін-Гол улітку 1939 р. Берлін уклав із Москвою пакт Молотова-Ріббентропа, що змусило Японію припинити озброєне протистояння з СРСР. І в Римі вважали, що готується змова, лише за рахунок Італії. Саме в цей час англійські війська захопили столицю Ефіопії Аддіс-Абебу, а в Тунісі капітулювала італійська армія в районі Тобрука.

Ще більш настороженою була Москва. Наскільки глибокі були сталінські підозри щодо Гесса, стало зрозуміло восени 1942 р. під час візиту британського прем’єра в радянську столицю. У розпал дебатів про відкриття другого фронту він звинуватив Черчилля, що той тримає Гесса «в резерві».

У великій грі з дезинформації радянського керівництва щодо намірів Німеччини почати війну з СРСР епізод із польотом Гесса зіграв дуже негативну роль. У трьох столицях намагалися обдурити як своїх ворогів, так і потенційних союзників. Усі підозрювали одне одного в подвійній і навіть потрійній грі.

Період 1940—1941 рр. у нашій історії повний міфів і недомовок. Із часів Микити Хрущова ходить легенда, що браві розвідники і тонкі дипломати проникли у свята святих Третього Рейху, все дізналися і попередили, а ось Сталін не вірив і прогавив підготовку Гітлера до війни. У запалі дискусії якось випускають з виду, по-перше, дуже складний, заплутаний і динамічний міжнародний стан, що склався з кінця 1940 р. По-друге, до грудня 1940 р. у гітлерівському керівництві й в самого фюрера не було чіткої установки на війну з СРСР. Обговорювалося і навіть планувалося ведення бойових дій в інших регіонах.

Зі свого боку радянське керівництво проводило політику, головною метою якої було утримати Німеччину від війни дипломатичними засобами.

ДЕМОНСТРАЦІЯ ДРУЖБИ ТА СИЛИ

Узимку 1941 р. радянські поставки в Німеччину були фактично заморожені. Офіційною причиною було невиконання німецькою стороною своїх зобов’язань і зрив поставок замовленої й оплаченої промислової продукції та озброєнь. Берлін пояснював виниклі проблеми військовою ситуацією і дефіцитом стратегічної сировини. Однак уже в березні становище змінилося. План поставок був не лише виконаний, але й перевиконаний з урахуванням графіка, передбаченого двосторонньою господарською угодою від 10 січня 1941 р. Свої зобов’язання почала посилено виконувати і німецька сторона. На другий квартал 1941 р. припало 63% радянських і 69% німецьких поставок першого півріччя. Однією з форм дезінформації була поставка Німеччиною до СРСР найсучаснішого озброєння. Військово-морський флот отримав перископи для підводних човнів, 331-мм спарені корабельні артустановки, 88-мм антикорозійні гармати для підводних човнів, мінно-торпедну зброю, креслення лінкора «Бісмарк» і есмінця «Нарвік» із 150-мм гарматами, документація на трьохгарматні вежі для 406-мм і 208-мм гармат. Для ВПС були закуплені й поставлені літаки Хе-100, Ме-109, Ю-88, До-215, ФВ-58, авіаційні двигуни, радіо-, телефонна і телеграфна апаратура. Сухопутні війська отримали танки Т-3, 211-мм гаубиці, 105-мм зенітки, стрілецьку зброю, прилади управління вогнем. Цікаво, що Німеччина здійснювала ці поставки, в односторонньому порядку не цікавлячись радянською військовою технікою. Про що потім німці дуже шкодували.

На переговорах із прикордонних питань 15 квітня 1941 р. на повне здивування німецької сторони СРСР «беззастережно прийняв» німецькі пропозиції, які до цього різко заперечував. Йдеться про прикордонне розмежування на кордоні Литви по річці Ігорка. На цій основі угода була досягнута.

Виступаючи 5 травня 1941 р. перед випускниками військових академій Сталін зазначив, що одними дипломатичними засобами запобігти війні не вдається. Тому нарівні з демонстрацією миролюбності приблизно з середини травня почав використовувати інший традиційний інструмент великої політики — залякування, за допомогою якого розраховував протверезити прихильників війни в Берліні.

У квітні 1941 р. делегації німецької авіаційної промисловості були показані новітні радянські авіазаводи і бойова техніка, що випускалася ними. За цим стояв абсолютно певний політичний розрахунок, і німці це добре зрозуміли. Німецький посол у Москві Шуленбург спеціальною телеграмою передав до міністерства закордонних справ Німеччини слова головного конструктора Першого авіаційного заводу в Рибінську Артема Мікояна: «Ви бачили грізну техніку Радянської країни. Ми мужньо відіб’ємо будь-який удар, хай там звідки він буде». Формулювання, безсумнівно, було санкціоноване на найвищому рівні.

Не лише військові, але й політичні цілі переслідувало розпочате радянським урядом у травні 1941 р. висунення військ із внутрішніх округів у західні прикордонні райони. Німцям давали зрозуміти, що у випадку війни на легку перемогу їм розраховувати не варто, що вермахту протистоїть грізна сила і що Німеччині краще з’ясувати відносини з СРСР не на полі бою, а за столом переговорів. Показово, що свої військові заходи на західному кордоні радянський уряд не лише не приховував, а швидше, навпаки, підкреслював. ТАСС 9 травня 1941 р. опублікував спростування, в якому Москва заперечувала факт ослаблення свого угруповання на кордоні з Німеччиною. Радянський уряд 17 травня ввів обмеження на пересування країною іноземних дипломатів і журналістів, встановив заборону для них на поїздки в західні прикордонні округи, чим укотре дав зрозуміти, що зайнятий дуже серйозними військовими приготуваннями. Розрахунком на стримання Німеччини були продиктовані проведені в травні 1941 р. на території всієї країни великі навчання повітрянодесантних частин Червоної Армії та підрозділів цивільної оборони, заклик на збори «декількох сотень тисяч резервістів» для навчання їх користуванню новими зразками озброєння. Ці заходи, як зазначалося в донесеннях німецьких дипломатів, на відміну від тієї практики, якої радянське керівництво дотримувалося в попередні роки, були широко розрекламовані.

Однак спроби впливати на Берлін за допомогою військового залякування, так само як і дружніх жестів, успіху радянському уряду не принесли. Нацистське керівництво було твердо переконане в тому, що навіть при чисельній перевазі Червоної Армії над вермахтом у два-три рази вона не зможе протистояти йому, що демонстративні заходи СРСР біля кордону — це ознака його військової слабкості.

Розгортаючи свої війська біля радянських кордонів, німецьке керівництво усвідомлювало, що така концентрація не залишиться для Москви таємною. Коли описують потік попереджень радянської розвідки про близькість німецької агресії, не враховують, що протилежна сторона робила ряд вельми успішних дезінформаційних заходів із метою ввести в оману не лише Москву, але й Лондон. Потрібно визнати, що такої комплексної системи дезінформації історія підготовки війни ще не знала. Вона охоплювала всю систему державного управління фашистської Німеччини від господарських відомств і дипломатії до дій розвідки, армії і навіть туристичних агенцій.

БЛИЗЬКИЙ СХІД ЧИ СРСР?

Висунення додаткових частин Червоної Армії на захід із внутрішніх округ почалося 13 травня 1941 р. Це не є випадковістю. Виходячи з аналізу ходу Першої світової війни Сталін вважав, що до розв’язання своїх проблем на заході Німеччина не зважиться на війну з СРСР. Уривчасті розвідувальні повідомлення, що вермахт планує швидкоплинну війну на сході, радянський вождь відкидав. Він не міг собі уявити, що німецьке військове керівництво, практично всі учасники Першої світової війни, можуть піти на таку, з його погляду, авантюру.

Вже на початку березня 1941 р. радянському урядові з розвідувальних каналів стало відомо, що Гітлер відмовився від планів вторгнення до Великої Британії. Тому дезінформаційна акція Берліна, яка мала на меті представити дії Німеччини навесні — на початку літа 1941 р. як підготовку операції «Морський лев», не могла ввести Москву в оману. Проте виникала перспектива завдати Англії удару на важливій для неї периферії — в Східному Середземномор’ї і на Середньому Сході. Ця ідея взимку 1940 — навесні 1941 р. мала широке розповсюдження в Берліні. У німецьких штабах розроблялися відповідні плани. Напряму зацікавлений у цьому був головний військовий союзник Гітлера — Муссоліні. Німецько-італійського удару в Середземномор’ї і на Близькому Сході побоювалися й самі англійці, вважаючи його найбільш ймовірним. У Москві вважали такий варіант більш прийнятним, оскільки він давав СРСР виграш у часі.

Практичні дії німецького керівництва і воєнно-політична ситуація, яка складалася, здавалося, підтверджували висновок, що Німеччина вибрала Близький Схід для свого чергового стрибка. У Каїрі король Фарук I почав таємні переговори з Берліном. У цей же час великий муфтій мусульман М. А. ель-Хуссейні при підтримці Берліна та Рима приступив до підготовки антибританського повстання арабів у Палестині, Трансйорданії та інших країнах Близького Сходу.

До Німеччини прибув лідер індійських націоналістів С. Ч. Босе, який за згодою Москви, таємно проїхав через радянську територію і почав переговори з Ріббентропом та іншими нацистськими діячами про підготовку антибританського повстання в Індії. У ніч із 1 на 2 квітня 1941 р. у Багдаді стався державний переворот, унаслідок якого до влади прийшли антибританськи налаштовані кола на чолі з P. A. аль-Гайлані, які звернулися по допомогу до Італії та Німеччини. Іракська армія 2 травня 1941 р. почала бойові дії проти англійців. Німеччина спрямувала до Іраку групу офіцерів, авіаційний загін і партію військового спорядження. Берлін почав здійснювати могутній дипломатичний натиск на Туреччину з метою домогтися від неї згоди на пропуск озброєнь, а в перспективі, можливо, і військ через її територію до Іраку.

У спецповідомленні розвідуправління Генерального штабу Червоної Армії від 5 травня 1941 р. зазначалося: «Наявність сили німецьких військ для дій на Близькому Сході до даного моменту виражаються в 40 дивізіях, із яких 25 — у Греції і 15 — у Болгарії. У тих же цілях зосереджено до двох парашутних дивізій із вірогідним використанням у Іраку».

Зі свого боку, Кремль намагався підкреслити, що не стане перешкоджати німецькому Drang nach Orient. У квітні — на початку травня 1941 р. у столиці Туреччини Анкарі пройшли радянсько-німецькі консультації щодо Близького Сходу, які від імені своїх урядів вели посол СРСР у Туреччині С. А. Виноградов і німецький посол у Туреччині Ф. фон Папен. У ході цих консультацій радянська сторона підкреслила свою готовність враховувати німецькі інтереси в Близькосхідному регіоні. ТАРС 9 травня 1941 р. спростував повідомлення про посилення військово-морських флотів СРСР у Чорному і Каспійському морях, про передислокації на південний захід СРСР однієї з радянських повітряних армій. Цією заявою радянське керівництво начебто вказувало Берліну напрямок, у якому міг розвиватися його «динамізм» без протидії з боку СРСР.

Одночасно німецька розвідка активно фабрикувала відомості про переговори, що нібито ведуться з Англією. Ця дезинформація приходила з Лондона від Кіма Філбі. Він висловлював переконання, «що зараз час мирних переговорів ще не настав, але в процесі подальшого розвитку війни Гесс, можливо, стане центром інтриг за укладення компромісного миру і буде корисний для мирної партії в Англії і для Гітлера». Примітно, що цю частину телеграми було густо підкреслено на Лубянці. Тим самим Кім Філбі фактично дезінформував Сталіна.

У Москві, як і в Берліні, перебільшували силу і впливовість мюнхенців із клівлендського угруповання. Недооцінка Сталіним рішучості Англії вести війну з Німеччиною на основі неповної, часто помилкової інформації з Лондона, значно звузила можливості дипломатичної протидії агресивним прагненням Берліна. Гітлер до самого початку війни не вірив у можливий англо-радянський союз, а Москва в найбільш напружені дні весни — початку літа 1941 р., здавалося б, зробила все, щоб ще більше ствердити його в цій думці. Коли на переговорах радянського амбасадора в Лондоні Івана Майського з міністром закордонних справ Англії Ентоні Іденом останній передав мапу з дислокацією сил вермахту біля радянських кордонів і запропонував обговорити спільні дії проти агресора, Сталін категорично відкинув таку можливість як британську провокацію. Звичайно, 13 червня, коли йшли переговори в Лондоні, вже нічого не можна було зробити, війна насувалася невідворотно, а ось у березні-квітні такі переговори могли принести набагато більшу користь. Їхнє проведення за дорученням свого уряду пропонував англійський амбасадор у Москві Стаффорд Кріппс, але пропозицію і тоді було відкинуто з таким же формулюванням. Про це він із гіркотою говорив на зустрічі з британськими та американськими журналістами.

У другій половині травня докорінним чином змінилася не на користь Німеччини військово-політична ситуація на Близькому Сході та Північній Африці. Туреччина не дала німецькому урядові згоди на транспортування озброєнь до Іраку через свою територію. Іран, незважаючи на наполегливі прохання Берліна, відмовився постачати до Іраку авіаційний бензин, в результаті чого німецька авіагрупа, яка базувалася на іракській території, виявилася небоєздатною. Англійці 27 травня 1941р., розгорнувши наступ, вийшли на підступи до Багдада. Пронімецький іракський уряд приготувався покинути країну, а німці почали евакуювати свій персонал.

У Північній Африці наступ угруповання Роммеля захлинулося. У Східній Африці британські війська завдали поразки італійцям і 18 травня 1941 р. змусили капітулювати залишки їхнього експедиційного корпусу. Надії Кремля на те, що Гітлер рушить на Близький Схід і тим самим ще глибше зав’язне у війні проти Англії, почали рушитися.

За цих умов і було прийнято ухвалу про висунення військ до західного кордону, як писав у своїх мемуарах маршал Жуков, «на всяк випадок». Такою ж мірою можна вважати наказ командування Червоної Армії від 27 травня 1941 р. західним прикордонним округам «про будівництво в терміновому порядку польових фронтових командних пунктів», які штаби особливих округів почали займати 18 червня 1941 р.

До кінця травня Москві стало остаточно ясно, що німецького удару в напрямку Близького Сходу та Східного Середземномор’я не буде. Проте Сталін і його оточення все ще вірили, що Німеччину 1941 р. від війни можна втримати шляхом переговорів. Радянський уряд усе більше піддавався грандіозній німецькій дезінформації.

Перша фаза дезінформаційних заходів полягала в тому, щоб у радянського керівництва максимально довгий час зберігалася ілюзія посилення війни на заході. З цією метою робилося гігантське переміщення військ у всіх напрямках. Бельгійська і французька резидентури ГРУ — «Червона капела» — під керівництвом Леопольда Треппера («Отто», Великий шеф) і Анатолія Гуревича («Кент») зафіксували великий обсяг перевезень зі сходу на захід і назад, те ж саме повідомляли й з інших країн. У такій обстановці скупчення військ на радянському кордоні було легко пояснити їхнім тимчасовим розміщенням, виведенням на відпочинок, захистом від британського бомбардування. Війська вантажилися і вивантажувалися, великі маси їх концентрувалися, але склад постійно змінювався. Проте їх зосередження на радянському кордоні в такій кількості приховати й пояснити було неможливо, тому прийшов час, коли перша фаза себе вичерпала.

У ПОТОЦІ БРЕХНІ ТА ДЕЗІНФОРМАЦІЇ

Як не здасться дивним, але першою про план «Барбаросса» дізналася аргентинська розвідка. У далекому Буенос-Айресі не знали, що робити з такою інформацією і просто передали її американцям. Дещо пізніше комерційний аташе американської амбасади в Берліні Сем Вудс, який мав великі зв’язки в німецьких фінансових колах, здобув план нападу на СРСР. На початку березня 1941 р. заступник державного секретаря Самнер Веллес передав його радянському послу у Вашингтоні Костянтину Уманському. Після отримання в Москві інформації від радянського посла його терміново викликали до рідного наркомату і влаштували велику прочуханку з приводу провокацій американського імперіалізму та легковірності радянських дипломатів. Колега Уманського посол у Лондоні Іван Майський був більш обережним. Коли його викликав постійний заступник міністра закордонних справ Англії Александр Кадоган і повідомив про напад, що наближається на СРСР, у повідомленні до Москви Майський висловив своє скептичне ставлення до англійського попередження. У своєму повідомленні з Лондона 21 червня 1941 р. він зазначив: «Я, як і раніше, вважаю німецьку атаку на СРСР малоймовірною». Можливо, він знав про прочуханку Уманського, а можливо, побоювався мати свою думку через меншовицьке минуле.

Фрагменти плану надійшли від німецької частини «Червоної капели». Про нього повідомляли Арвід Харнак («Балтієць», «Корсиканець») і Харро Шульце-Бойзен («Старшина»). Проте суцільної картини не було, а повідомленням від офіційних англійських і американських інстанцій просто не вірили. І це при тому, що світовий друк був повний повідомлень про близький радянсько-німецький конфлікт. Про це писали американські газети Chicago Daily News, The New York Herald Tribune, The New York Times, англійські The Daily Express, The Times, швейцарська Neue Zьrcher Zeitung. Як пише генерал Павло Судоплатов, зведення світової преси склало спецповідомлення, надіслане Сталіну й Молотову.

Все тривожніше ставало на кордоні. За даними, наведеними в «Історії Великої Вітчизняної війни», прикордонні війська на території західних військових округів затримали близько п’яти тисяч ворожих агентів і знищили чимало озброєних банд. Кількість затриманих або знищених ворожих агентів 1941 року порівняно з січнем-березнем 1940 р. збільшилося у 15—20 разів, у квітні-червні 1941 р. порівняно з квітнем-червнем 1940 р. — у 25-30 разів. При цьому значна їхня кількість усе-таки зуміла просочитися в наш тил. Вони дали про себе знати вранці 22 червня...

Коли зараз читаєш розсекречені документи, здається просто неймовірним, що таким ясним і зрозумілим ознакам війни, яка невідворотно насувається, могли не вірити або їх ігнорувати.

У травні-червні 1941 р. в Москві з подачі німецької розвідки вважали, що в нацистському керівництві стався розкол. На думку Кремля, Геббельс, командування вермахту на чолі з Кейтелем і люфтваффе на чолі з Герінгом, а також рейхсфюрер СС Гіммлер наполягали на примиренні з Англією та виступі проти Радянського Союзу. На противагу їм міністерство закордонних справ на чолі з Ріббентропом, командування військово-морськими силами, багато представників ділових кіл виступали за збереження миру з СРСР. Що стосується Гітлера, то в одних донесеннях указувалося на його непохитну рішучість розпочати війну проти СРСР, в інших зазначалося, що в «російському питанні» він займає позицію вагання та навіть у бесідах зі своїми найближчими співробітниками обходить його «повним мовчанням». Останнє, здавалося, підтверджували програмні промови Гітлера перед рейхстагом у січні та 4 травня 1941 р., в яких про СРСР не було сказано жодного слова.

Берлін підводив Москву до думки про те, що зосередження військових сил біля радянського кордону є лише засобом політичного тиску на СРСР. Гітлер чекає від Сталіна якихсь далекоглядних поступок і ось-ось виступить з ініціативою переговорів. Німеччина може оголосити війну СРСР лише в тому випадку, якщо переговори закінчаться провалом. Було пущено чутку, буцімто Берлін має намір пред’явити СРСР ультимативну вимогу здати йому на тривалий термін в оренду Україну, Кубань і забезпечити німецьку участь в експлуатації бакинських нафтових промислів. Про це повідомляла радянська агентура в Німеччині та зі столиць третіх країн. Дивно, але донесення від агента «Ліцеїст» — під цим псевдонімом діяв подвійний агент Берлінкс — було передано керівництву країни без коментарів. Хоч у Москві знали, що він працює і на німецьку розвідку. Проте до його інформації поставилися серйозно.

Була ще одна стратегічно важлива для Німеччини мета — виключити зближення Москви з Лондоном і Вашингтоном. Тому дезінформаційні відомості про можливість мирного врегулювання німецько-радянських протиріч і прохід вермахту територією СРСР на Середній Схід були розраховані на те, аби ввести в оману не лише Москву, але й Лондон. Англійці вірили у квітні-травні 1941 р. у можливість нової німецько-радянської операції. Тільки з другої половини травня англійська розвідка дійшла до висновку, що це дезінформація, призначена насамперед для Москви.

ПЛОДИ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ

Операція інформаційного прикриття нападу на СРСР, що проводилася Німеччиною, повністю вдалася. У Лондоні, Вашингтоні, у столицях нейтральних держав були певні, що всі ці військові демонстрації на кордонах не більше, ніж блеф. Ріхард Зорге, що попереджав про війну, перебуваючи у Токіо, втім, повідомив, що японський кабінет вважає все це чутками й у війну свого союзника проти СРСР не вірить. Такі самі повідомлення приходили з Рима. Як писав Черчилль у своїх мемуарах, англійська розвідка, яка була інформована краще за інших, тільки після 16 травня почала повідомляти військовому кабінету, що війна Німеччини та СРСР є реальністю.

До Москви безперервним потоком ішла інформація, що Німеччина ось-ось розпочне війну проти Радянського Союзу, з іншого боку — повідомлялося, що Німеччина здійснює лише «психологічний натиск» і готує собі «позицію сили» до майбутніх переговорів. Сталін дуже боявся припуститися помилки й побоювався, що шанс запобігти війні може бути упущений через безглузду випадковість або провокацію, яку могли організувати «опозиційні» Гітлеру армійські кола. Цими побоюваннями, вочевидь, і пояснюється категорична вимога Сталіна «не піддаватися на провокації» та його недовірливе ставлення до повідомлень про можливі терміни початку війни. Пасаж про можливі провокації німецьких генералів увійшов до знаменитої директиви, надісланої у військові округи в ніч на 22 червня.

Час минав, а з Берліна жодних офіційних пропозицій про переговори не надходило. У Москві вирішили виявити ініціативу. О 18.00 13 червня 1941 р. радіостанції Радянського Союзу передали заяву ТАРС, яка була наступного дня опублікована і в якій чутки про можливість німецько-радянського зіткнення були оголошені «недолуго зготованою пропагандою ворожих СРСР і Німеччині сил, зацікавлених у подальшому розширенні та розв’язанні війни».

Більшістю політиків воно було розцінене як пропозиція Кремля приступити до переговорів. Особлива увага приділялася пункту, в якому говорилося: «Німеччина не пред’являла СРСР жодних претензій і не пропонує якої-небудь нової, тіснішої угоди, у зв’язку з чим і переговори стосовно цього не могли відбутися». З цього робився висновок, що Москва чекає німецьких «претензій» і «пропозицій».

На повідомлення ТАСС офіційної реакції Берліна не було. На прес-конференції вранці 14 червня 1941 р. завідуючий відділом інформації та преси міністерства закордонних справ Німеччини Шмідт, попри наполегливі прохання американських кореспондентів, відмовився його коментувати. Водночас радянському посольству в Німеччині було підкинуто інформацію про те, що заява ТАРС не справила на німецьке керівництво «ніякого враження», і там не розуміють, що взагалі хотіла Москва цим сказати. Кремль провокували на нові безплідні ініціативи.

У потоці повідомлень про напад, а їх радянський уряд, за підрахунками американського дослідника Бартона Вейлі, отримав 84, важко було відділити дійсну інформацію від дезінформації противника. Для вирішення завдання потрібна була копітка аналітична робота великої групи фахівців різного профілю. Такої служби в радянській розвідці не було. Право трактувати повідомлення мала тільки одна людина...

Зводити прорахунки радянського керівництва відносно намірів Німеччини влітку 1941 р. лише до добре проведеної операції дезинформації не можна. Причини набагато глибші. Головним був тоталітарний характер держави, апарат якого був орієнтований тільки на виконання вказівок вождя, схематичність і догматичність мислення Сталіна, відсутність глибокого політичного аналізу перебігу війни у Західній Європі, причин поразки Франції та переоцінка досвіду Першої світової війни. Сталін і його оточення створили навколо себе пелену самообману, чим і скористалися фашистські майстри дезинформації. Усе це і призвело до фатальних наслідків.

Увечері 21 червня 1941 р. генеральний секретар виконкому Комінтерну Георгій Дімітров зателефонував Молотову і поставив питання про можливості війни з Німеччиною. Заступник Сталіна відповів: «Іде велика гра». Вона закінчилася о 4 годині ранку 22 червня...