Афганський слід

Чотирнадцять років тому радянські війська, що захищали квітневу революцію 1978 року і цілісність радянських кордонів, а також сумлінно виконували свій інтернаціональний обов’язок, залишили Афганістан. Чужа війна закінчилась. Нагадаємо, що, за офіційними даними, кривава помилка політиків коштувала життя 14 тисячам радянських солдатiв. Українців серед них було 3280. Понад 7 тис. учасників бойових дій в Афганістані повернулись додому інвалідами, понад 4 тис. померли вже після війни від ран, тяжких хвороб. 2729 матерів залишились без синів, близько 70 воїнів-інтернаціоналістів і донині вважаються полоненими або безвісти зниклими. За роки війни в Афганістан з України було призвано понад 150 тис. чоловік, не рахуючи цивільних фахівців (до речі, серед останніх теж є загиблі).

Тож які основні уроки афганської війни, війни довжиною у дві вітчизнянi? Так, учасник бойових дій в Афганістані, полковник запасу Володимир Новіков вважає неоголошену війну явищем унікальним. Не випадково її назвали братерством без кордонів і чиношанування. Сьогодні афганці України — це могутня і дисциплінована громадська організація. Співгромадяни свого часу зустріли воїнів-інтернаціоналістів стримано, а дехто і вороже. Визначення «ветеран» стосовно воїнів-афганців викликало саркастичний подив. Але афганці вистояли. Вони самі будують своє життя, допомогають один одному. Нині, вважає В. Новіков, до колишніх воїнів-інтернаціоналістів суспільство ставиться з розумінням. На жаль, влада згадує про учасників тієї війни лише напередодні дати чи ювілею. А ще... під час підготовки та затвердження державного бюджету на наступний рік. Але ще раз підкреслимо, що воїни- інтернаціоналісти насамперед вирізняються спільністю інтересів і більш активною життєвою позицією.

Уцілілі в Афгані хлопці — це не завжди люди з враженою психікою, як дехто вважає. Насамперед, це справжні чоловіки, що й через 14 років після виведення з Афганістану тоді ще радянських військ залишаються безстрашними, відданими і витривалими.

БЕЗСТРАШНІ

Замінити білий халат студента медучилища на військовий мундир вінничанина Анатолія Гомелюка змусив інтернаціональний обов’язок. Він ніс його все своє життя як солдат і як лікар. В якості останнього Толю з групою розвідників послали на завдання, а там — засідка. Не навчальна. В Афганістані все було справжнє: і ворог, і його набої. Вони поранили сімох. Толя, пам’ятаючи, що він перш за все лікар, виніс з бою всіх. Загинув лише один: відчайдушний рятівник. На свій день народження він уже був удома у мами. У труні. На 19-річчя до Толі прийшло все село...

Не всі безстрашні гинули. Хоч і ходили під кулями, і накривали собою товаришів. Ті, хто вижив, і тепер залишилися такими ж мужніми сміливцями. В одному з сіл Могилів-Подільського району, що на Вінниччині, сільським головою люди обрали колишнього афганця. Незабаром до нього прибігла жінка, на яку напали грабіжники. Афганець швидко мобілізував сільських мисливців у загін і вже за кілька годин, наздогнавши правопорушників, передав їх міліції.

Чоловіки, яких гартував Афганістан, не з полохливого десятка. Від всякого екстриму у них включаються до автоматизму відпрацьовані холоднокровна розсудливість і самовідданість.

ВІДДАНІСТЬ

Ніщо так не загострює відчуття чоловічої дружби, як війна. Після неї минуло 14 років. А ті, хто там був, досі називають себе братами. Винести пораненого з бою в Афганістані було не подвигом, а обов’язком. Один за одного хлопці віддавали життя, як за рідних, хоча часом були знайомі лише кілька днів. Юрій Панченко з міста Вінниці не дожив до 24-х років. Коли душмани викрили його групу, всю увагу привернув до себе і підірвався разом із ворогами. Ця Юрина відданість, аж до смерті, врятувала не одне життя. У випадках, коли один підставляв себе під кулі, які мали б убити товариша, врятований в пам’ять про загиблого друга вже «на гражданці» називав його ім’ям першого сина і сам ставав сином осиротілим батькам. «Часом рідні так не турбуються про своїх батьків, як афганці, які вижили завдяки їхньому сину», — каже голова вінницької обласної спілки ветеранів війни в Афганістані Петро Кирилішин.

Афганці залишились відданими і мертвим товаришам по службі. За них третій тост на кожному святі і всюди, де збираються афганці. Для них побратими звели обеліски в 24-х із 26-ти районів області та в місті Вінниці. Здебільшого вони ж їх і доглядають. В пам’ять про свою молодість і вічно молодих товаришів у Старій Башті колишні воїни відкрили один з найкращих в Україні афганський музей. Там зберігають речі, листи та історії усіх вінничан, які не повернулися з тієї війни.

15 лютого, як і кожного року, в музеї зберуться батьки загиблих і живі брати-афганці. Запалять свічки. Мовчки вип’ють за своїх. Скупі сльози у матерів. У синів — самовладання. Вони й через 14 років не втратили уміння виживати.

ВИТРИВАЛІ

Вінниччина під час війни в Афганістані втратила 142 юнаки, двоє пропали безвісти і 111 повернулись інвалідами. На війну здебільшого посилали сільських хлопців. Тепер, коли в селах сутужно як ніколи, набуті за роки служби (війни) навички стали їм у пригоді. Набута тяжкими роками стійкість і впертість не дозволяє колишнім афганцям у складних ситуаціях опускати руки. Багато з них стали фермерами, сільськими головами та керівниками сільськогосподарських підприємств. Ті ж, що, як і в Афганістані, працюють з технікою, ходять у передовиках, особливо трактористи. Після серпантинових гірських доріг і спекотного азіатського клімату витримці афганців піддається все.

Життя колишніх афганців у місті відрізняється від сільського традиційно, як і в будь-кого. У них є лише одна спільна риса характеру — наполегливість. Віддавши у свій час батьківщині не лише кращих друзів, а й частину свого життя і здоров’я, афганці не влаштовують пікетів, вимагаючи від держави кращого життя. Ті, хто ходив по його краю, не мають до нього особливих претензій. Щоденні труднощі, пов’язані зi звичним трикутником житло—робота—лікування, вирішують самі. Люди, що пройшли гартування у зоні підвищеної небезпеки, адаптуються у будь-яких умовах. Дбають про себе і думають про інших. З кожним роком таких меншає. Кількість вінничан, які загинули в Афганістані і які померли за повоєнні роки, вже давно зрівнялась. Доки житимуть афганці, доти пам’ятатимуть про загиблих і їхню мужність на тій війні. Як? Потім покаже історія. Героїв більшовицького руху, у котрих була своя ідея і не менше героїзму, підлітки вже не пам’ятають. Та й герої Вітчизняної вже не такі популярні, як комп’ютерні трансформери. На жаль, вони не витривалі і швидко зникають з появою нових віртуальних образів.