Аріведерчі, ліго!

Останній тур групового турніру Ліги чемпіонів був типовим прикладом «мобільного» футболу, коли зв’язок між стадіонами, на яких водночас проходять ігри, не переривається на жодну мить. Аби не бути залежним від повідомлень мобільного телефона, є один спосіб — вигравати. Для київського «Динамо» ситуація перед двобоєм із «Ювентусом» була гранично простою — виграш виводив український клуб до наступного кола чемпіонської Ліги. Чемпіон Італії заздалегідь повідомив, що до Києва не приїде низка провідних футболістів команди, яким дали можливість відпочити. Тому на поле Олімпійського стадіону не вийшли Дель-П’єро, Тюрам, Недвед, Феррара та інші визнані зірки. Навряд чи це полегшувало завдання господарів — і без названих гравців виконавців найвищої кваліфікації у «Ювентусі» не бракує.

Залишаючись вірним обраній ще раніше тактиці, тренер «Динамо» Михайличенко вирішив грати з одним нападаючим. Вкотре у Лізі чемпіонів кияни виступили «другим номером», заздалегідь віддавши ініціативу суперникам. Можна зауважити, що якби все закінчилось добре і наші виграли, всі б говорили Не виключено. Бо невдача «Динамо» менше за все була наслідком тактичних прорахунків чи неправильно обраної стратегії.

Все виглядає простіше — команда не вміє «тримати удар», розгублюючи все досі надбане після першого ж пропущеного м’яча. Так було в Єревані, в Туріні, в Ньюкаслі. Пропустивши гол, «Динамо» так жодного разу і не спромоглося зламати невдалий хід подій і повернути удачу на свій бік. І це стосується не тільки Ліги чемпіонів. І в чемпіонаті України динамівці грають так само — до першого пропущеного у власні ворота мяча.

З перших хвилин гри з «Ювентусом» в діях господарів поля проглядала нервозність, динамівці щораз помилялися у простих ситуаціях, віддаючи неточні передачі, програючи двобої технічним гостям. У свою чергу «ювентіні» виглядали спокійними і розкутими. Одержавши місце в основному складі, Олівейра та Салаєйета демонстрували швидкість і техніку, а невтомний «матадор» Салас шукав свого шансу біля воріт Реви. «Ювентус» цього вечора грав сам і давав грати супернику. З боку італійської команди не було ані занадто жорсткого пресингу, ані занадто уважних дій у захисті. Це зробило футбол видовищним проти волі господарів, які до такого не звикли. Гра на зустрічних курсах вже у першому таймі призвела до кількох гострих моментів біля воріт обох команд. М’яч потрапляв у поперечини та штанги, пролітав повз ворота, відскакував від захисників і воротаря, примушуючи справжніх уболівальників хапатися за серце. Решта публіки не дуже на це зважала, крутячи трибунами «хвилю» і скиглячи у пластмасові дудки. Всі вірили у хороший фінал, тримаючи в голові те, що гостям ніби «нічого не треба».

Це ніби підтвердив початок другого тайму, коли помилились захисники «Ювентуса». Очікуючи на сигнал арбітра про положення «поза грою», вони пропустили до воріт Шацьких і той, хоч і не без проблем, забив-таки м’яча у ворота Кіменті — 1:0! Лише вісім хвилин було, як потім виявилось, виділено у цій грі на радість уболівальникам «Динамо». Бо після забитого киянами м’яча ми побачили звичну вже останнім часом картину. Здобувши перевагу в рахунку, динамівці ніби не знають що з нею робити, гра остаточно розладнується, і залишається тільки рахувати хвилини до того, як суперник цим всім скористається. Так було і цього разу. Спочатку Салас випередив всіх у штрафному майданчику «Динамо» після подачі з флангу і зрівняв рахунок, а за кілька хвилин Салаєйєта проскочив по правому краю і застукав Реву зненацька несподіваним ударом в ближній від нашого воротаря кут. 1:2 — і прощавай, Ліго чемпіонів!

Чому ж так? Чому для наших суперників пропущений м’яч є сигналом для атаки, невдача мобілізує і додає сил, а «Динамо», пропустивши гол, виглядає приреченим? Можна заперечити, що все було не зовсім так, що наші атакували, мали нагоди, щоб забити, але не пощастило, не реалізували. Якщо думати так, якщо у черговий раз приймати пояснення тренерів, що, мовляв, не змогли забити, хоча грали добре, то ми будемо чути таке з року в рік. Нереалізовані моменти не рахуються, в протокол не заносяться і очок не приносять. У випадку з «Ювентусом» на кожен момент коло воріт гостей було по моменту біля воріт «Динамо», так що невідомо, кому більше пощастило. Якщо команда не забиває із зручних позицій у десятку матчів поспіль, то це слід називати просто: невмінням забивати голи. Забивати саме тоді, коли треба, а не тоді, коли доля гри вже вирішена. Чи є в «Динамо» гравець, здатний забити в той момент, коли необхідно, а не тоді, коли м’яч вдало відскочить від ноги чи голови?

У «Ювентуса» в Києві грали два нападаючi — Салас і Салаєйета, які забили по м’ячу. Окрім цього, в команді тренера Ліппі є незрівнянний Дель П’єро, чемпіон світу та Європи Трезеге та перспективний Ді Вайо. Окрім Трезеге, двоє останніх «розписались» у воротах «Динамо» ще в Туріні. А де форварди «Динамо»? Хто ще, крім не завжди стабільного Шацьких, має атакувати і забивати м’ячі? Тільки не треба старих пісень про «групу гравців атаки». Ні Белькевич, ні Хацкевич, ні Гавранчич, ні Гусін ні будь-хто інший із бойового складу «Динамо» зразка осені 2002 року не є нападаючими, а як без них забивати? Скисли на лаві запасних Мелащенко та Ідахор, повернувся до Бразилії Леандро, загруз у другій команді Мілевський. Де нові Блохіни і Шевченки? Чи є вони, чи отримають вони шанс у нападі київського «Динамо»?

Поки тривали безуспішні атаки «Динамо» у другому таймі, мобільні телефони подавали надію: у Роттердамі місцевий «Фейеноорд» зрівняв рахунок у грі з Ньюкаслом, програючи попервах 0:2. Нічия у цій грі виводила наших на друге місце навіть в разі поразки від «Ювентуса». Однак на останніх хвилинах «Ньюкасл» забив-таки переможний гол, створивши маленьке футбольне диво. Хто міг подумати, що команда, яка мала нуль очок після трьох перших матчів, наступні три виграє і вийде на друге місце? Чим не приклад для наслідування, чим не урок боротьби до останньої хвилини, попри рахунок і примхи долі?

І наостанок про публіку. Глядачі, що заповнили головний стадіон країни майже вщерть, заслуговують на подяку за те, що прийшли на футбол у пізній час, що витримали традиційну вже процедуру протискування крізь незчисленну кількість міліціонерів, солдатів та курсантів, не помічаючи її принизливості. Хоча стихійним лихом для сил правопорядку такі футбольні матчі стають з причини їх виключності. Кияни йдуть на футбол не кожен раз, а тільки тоді, коли приїжджає знаменитий суперник. Так їм і треба! Вони ж iшли дивитись не на «Динамо», а на «Ювентус». Ось і побачили! Хто із того натовпу прийде в неділю на гру Кубка України за участю «Динамо»? А прийти треба. Бо футбол для Києва, для «Динамо», для України після поразки від «Ювентуса» не закінчується. Окрім чвертьфіналу національного Кубка, на «Динамо» очікує Кубок УЄФА. Вже сьогодні буде визначений суперник киян в іграх, що відбудуться 28 листопада та 12 грудня. Є час для висновків, для виправлення помилок, для того, щоб, розлучившись із Лігою чемпіонів, залишитись із великим футболом!