БАРЕНЦЕВЕ ГОРЕ
На вулиці імені сина досі чекають звісток із «Курська»
Колишня Гірнича, а нині вулиця Капітана Бєлогуня, міститься в самому центрі шахтарського містечка, що колись процвітало. Попри прикмети часу, на кшталт розбитих доріг та напівзруйнованих будівель біля мерії, сама ця вуличка — акуратна і затишна — майже ідилічно потопає в садах. На доглянутій садибі будинку Раїси Володимирівни та Михайла Зіновійовича Бєлогунів у всьому відчувається дбайлива рука господарів. Сидячи у виноградній альтанці під ласкавим осіннім сонцем, якось узагалі не віриш, що десь є холодне Баренцеве море та атомохід, котрий лежить на темному дні. Однак безутішне горе в очах матері капітана і голос батька, що зривається від хвилювання, повертають до реальності. Для них відстань 3,5 тис. км у ці трагічні дні скоротилася до нуля. Тим паче, що кілька років тому, перебуваючи в частині у сина у Відяєві, вони побували і на борту того самого підводного човна «Курськ». Михайло Зіновійович, за його словами, був вражений велетенською висотою із шестиповерховий будинок, його оснащенням та комфортом. Здавалося, що такому могутньому кораблю не страшна ніяка стихія. Уявити його розшматованим і заповненим крижаною водою неможливо. Постійно думати про це іще важче...
Понеділок 14 серпня батьки Віктора Бєлогуня запам’ятають до кінця своїх днів. Про аварію на підводному човні «Курськ» Михайло Зіновійович почув по динаміку, який висить у дворі. Коли усвідомив те, що сталося, підкосилися ноги. Відразу почали із дружиною телефонувати у Відяєво. До телефону підійшов онук — 16-річний Артем, заспокоїв: на «Курську» батька немає, він поїхав на місце аварії разом із рятівниками. Уже потім невістка Галина, коли на телеекранах почали показувати список моряків, які перебували на борту атомохода, упалим голосом пояснила: вона і онуки побоювалися за Михайла Зіновійовича, котрий нещодавно переніс інсульт. З’ясувалося й інше: на «Курську» Віктор, який служив останнім часом уже заступником начальника електромеханічної служби дивізії, опинився замість свого друга, в якого син вступав до військово-морського училища в Пітері. Домовилися, що наступного року він підмінить Віктора, коли після закінчення школи вступати у вуз поїде вже його син Артем. «Очевидно, доля так розпорядилася», — сумно зазначає Михайло Зіновійович.
Батьки і тепер не можуть сказати, коли їхній Віктор «захворів» на море та морську службу. Ніхто в роду ніколи не був моряком. Сім’я Бєлогунів усе життя прожила в «сухопутному» Марганці. Батько і мати до пенсії працювали на місцевому гірничо-збагачувальному комбінаті. Їхній єдиний син ріс зразковим хлопчиком — спокійним, розсудливим, вічливим. У школі навчався добре, займався музикою, грав на фортепіано. Батьки тепер не можуть без сліз чути по радіо етюд Бетховена «До Елізи». Раїса Володимирівна згадує, що вже підлітком Віктор захопився радіотехнікою, а потім вирішив уступати до військово-морського училища в Севастополі. Не зупинила і невдача: 1977 року, відразу після закінчення школи, Віктор не пройшов за конкурсом. Севастополь «узяв штурмом», уступивши із другого разу. Там же під кінець навчання зустрів і свою майбутню дружину.
«Служити на Північному флоті, на атомному підводному човні, — згадує Михайло Зіновійович, — йому подобалося. Бувало, приїде у відпустку і за три-чотири дні до повернення вже місця собі не знаходить, на службу збирається. З початку 90-х він служив на атомному підводному човні «Воронеж», — він абсолютно такий же, як «Курськ», навіть на причалі вони разом стояли. У походах був по всій земній кулі, мав два ордени та п’ять медалей. Узагалі-то, за вислугу років, — каже батько, — він давно міг піти у відставку, йому навіть посаду пропонували в інспекції «Держатомнагляду», але він до глибини душі був офіцером. Коли почався розвал армії та флоту, багато які колеги Віктора покинули службу і пішли в бізнес. Він таких не поважав, казав, що вони стали «торгашами», там їм, мовляв, і місце».
Обережно цікавлюся, чи не було бажання у Віктора Бєлогуня повернутися в Україну після розпаду Союзу, піти на службу в Український флот, жити ближче до батьків. «А де тут було служити? — здивовано запитує Михайло Зіновійович. — Розмовляли якось на цю тему, але, наскільки я знаю, в нашому флоті один дизельний човен, та й той стоїть у порту. Ви зрозумійте, що для справжнього військового моряка це те ж саме, що для льотчика пересадити його з реактивного літака на «кукурузника». І тут же зауважує, що життя в моряків-підводників на Північному флоті сьогодні, звичайно, не мед. Природа там незрівнянна, але в самому Відяєві будинки стоять обшарпані. Декілька років тому доходило до того, що взимку за умови поганенького опалювання вода в унітазах замерзала, а чай кип’ятили на багатті поруч із будинком. Зарплату військовим морякам істотно урізали, та й ту не платять по декілька місяців. Напередодні приїзду Путіна, ще до загибелі «Курська», дружина Віктора не витримала — а вона жінка бойова — і дала телеграму командувачу Північного флоту, адміралові Попову. Лише тоді гроші видали одразу за три місяці, причому всьому військовому містечку. Михайло Зіновійович згадує, що син був дуже спантеличений, дізнавшись від американських моряків, що, маючи його звання та посаду, офіцери на атомних підводних човнах США одержують зарплату в 10 тисяч доларів!
Однак хоч би як там було, а Віктора завжди вабило додому, в Україну. До батьків він приїжджав щорічно, востаннє — за два місяці до аварії «Курська». Приїхав потягом: треба було економити гроші. Дочка вступила в інститут у Севастополі, а за навчання нині треба платити. Із собою привіз він золотий корінь, посадив, казав, що батькові після інсульту корисно пити відвар з нього. Увесь місяць пропрацював на городі, була в нього суто українська пристрасть: полюбляв поратися коло рослин, вирощувати огірки, помідори, картоплю. «У себе вдома, — розповідає Раїса Володимирівна, — в Заполяр’ї, він вирощував на підвіконні... полуниці. Вирощував усяку зелень і на підводному човні. Напевно, йому треба було стати ботаніком, а не моряком...»
Однак життя не повернеш назад. Сім’я Віктора Бєлогуня тепер подумує про те, як жити далі. У Відяєві, у військовому містечку, роботи немає, діти виросли — їм треба далі вчитися. Командування ВМФ запропонувало житло в Санкт-Петербурзі — трикімнатну квартиру в центрі міста. Щоправда, будинок у такому стані, що не ремонтувався, напевно, «з часів Петра Першого». Відмовилися. Тепер обіцяють в іншому районі — на Виборзькій стороні. Проте цей рік вони все одно будуть жити в Заполяр’ї і чекати. Там усі тепер чекають звісток із «Курська». І не лише там, але і в Україні. Невістка Галина каже, що батьків Віктора вони не залишать самих. У Марганці колишні колеги по роботі, сусіди і зовсім незнайомі люди виявили велике співчуття до горя. На вулицю Капітана Бєлогуня, особливо в перші дні після трагедії, приходили колишні однокласники Віктора, його вчителі, депутати. Місцева влада, за всієї бідності бюджету, з ініціативи мера Юрія Трубчанінова, надала матеріальну допомогу, а керівництво Нікопольського феросплавного заводу навіть запропонувало зробити в будинку ремонт. Від ремонту, звичайно, відмовилися, не одержували поки що і допомоги. У такі дні дорогим є саме людське співчуття, добре слово.
Тепер на спомин про сина в домі батьків капітана Бєлогуня залишилися тільки численні подячні грамоти за відмінну службу, вимпели, книжки про море та морський флот. Іще фотографії, на одну з яких мати не може дивитися без плачу: у свій останній приїзд на батьківщину Віктор привіз батькам велике кольорове фото, на якому красень підводний човен «Курськ» розтинає хвилі Льодовитого океану...
