«Барикадні поправки» можуть створити нові барикади
Молодий журналіст тиждень не спав з переляку. Внаслідок його статті про корупцію у ПЕК, суд зобов’язав газету своєю ухвалою відшкодувати 1 500 000 гривень моральної шкоди, начебто завданої позивачеві — керівникові одного з підприємств ПЕК і окремо додатково стягнути з автора 50 000 гривень. Його страх здавався цілком зрозумілим, коли він звернувся до Програми правового захисту та освіти (ППЗО) IREX ПроМедія за допомогою. Для стягнення цієї суми, суд міг накласти арешт на його особисте майно.
Я думала про нього минулого тижня, коли приєдналася до Львівських журналістів в тіні пост-модерної Барикади на Європейській площі. Він був типовим прикладом проблеми, за вирішення якої журналісти боролися: неприпустимий тягар надзвичайно великих сум компенсації за моральну шкоду, який накладають на свободу слова й преси в Україні.
Тому я раділа, коли прочитала, що журналісти з Барикади «прагнуть внести такі зміни в законодавство, що не дозволять їх утискувати». Правове поле української журналістики насправді потребує змін для вдосконалення (покращення) захисту свободи слова й права журналістів та преси інформувати суспільство.
Але аналіз законодавчих змін запропонованих з-під Барикади викликають серйозні сумніви щодо того, чи вони насправді покращать ситуацію. На жаль, може вийти навпаки. Щоб зрозуміти чому, треба спочатку знати кілька речей (в деталях) про найпоширеніші судові справи проти журналістів і ЗМІ.
«Паплюження честі й гідності» в українському законодавстві має аналогію з деліктом, що називаєтся «дифамацією» в англо-американському праві. Якщо хтось поширює інформацію, яка не відповідає дійсності та принижує людину в громадській думці, вона вправі вимагати спростування чи відповіді, чи звернутися до суду за відшкодуванням матеріальної і моральної шкоди, заподіяної поширенням цієї (недостовірної) інформації. Той, хто поширив інформацію, мусить довести, що вона відповідала дійсності. Якщо він не може цього зробити, він несе відповідальність, навіть якщо це була сумлінна помилка.
Такі норми покладають величезний тягар на пресу з простої причини: суд розглядає докази й застосовує закони для вирішення спорів. Це є ненайкращий форум для визначення «дійсності». Тому, формула «не відповідає дійсності» насправді є юридичною фікцією, яка окреслюється доказами, що можуть бути поданими в судовому процесі при вирішенні спору. Якщо відповідач не може доказами підтвердити дійсність поширеної інформації, він програє справу. Але це зовсім не означає, що інформація не була істинною. Просто відповідач не мав у своєму розпорядженні достатньо доказів про неї. В результаті, преса не подає навіть правдиву інформацію через те, що не має доказів довести це в суді. Так, в квітневому опитуванні СОЦІС на замовлення ППЗО з майже 300 редакторів найбільш тиражних видань 59% були втягнуті в судові справи на захист честі та гідності, і тепер для подальшого уникнення таких позовів 21% не подають достовірну інформацію про політичні теми та персон, 18% не інформують читачів про кримінальні справи й 16% уникають висвітлювати випадки корупції...
З огляду на плекання самоцензури традиційними нормами дифамації, передові демократії світу (за дивним винятком Англії) змінили їх, впроваджуючи в судовий розгляд вимогу наявності вини. В США, наприклад, посадова особа може виграти справу про дифамацію тільки якщо доведе злий умисел — тобто, що журналіст чи редактор знав, що поширює неправду або був грубо байдужий до того, чи правдива ця інформація. Це є причиною того, що американські політики рідко судяться з пресою. Навіть приватна особа мусить довести хоча б необережність з боку журналіста. В Німеччині також заборонено накладати відповідальність на пресу за поширення помилкових тверджень фактів без доведення вини, коли поширена інформація торкалася питання, що мало велике суспільне значення. Європейський суд з прав людини також застосовує подібний стандарт.
Українські ЗМІ були б вправі вважати, що це все не стосується їх, якщо не звертати уваги на одну деталь. Подібні стандарти вже існують, вони закріплені в Конституції і законодавстві. Один приклад: згідно зі статтею 17 Закону «Про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів» посадова особа, що судиться з журналістом чи ЗМІ, може виграти справу про відшкодування моральної шкоди тільки за наявності злого умислу з боку автора ЗМІ.
Тоді чому посадовці продовжують давити пресу своєю моральною шкодою? Тому що преса і, що набагато гірше, ті, хто представляють пресу в судових процесах, не знають законів. Надто часто останні навіть не є юристами (для мене, американського адвоката, це є абсолютно неприпустимим), але навіть коли вони є, вони рідко володіють складною та новою для України юридичною спеціалізацією інформаційного права.
Оскільки Конституційний принцип змагальності сторін означає, що кожна сторона судового процесу має подавати судові докази, необхідні для вирішення справи на свою користь, суди вирішують справи, не застосовуючи існуючі норми, а покладаючись лише на докази, надані сторонами, які часто є недостатніми.
Звичайно, буває тиск на суд, особливо від вельможних позивачів. Корупція існує. Але коли ЗМІ некомпетентно представлені в суді, незаконні чинники, що можуть впливати на ухвали, не зазнають навіть найменшого опору. Стає неможливим відрізнити політичний тиск від звичайного, заслуженого програшу справи пресою.
Протягом останніх 18 місяців ППЗО надавало правову допомогу в понад 170 справах проти преси. Мабуть жодна юридична фірма в Україні не має подібного досвіду. Тому дозволю собі сказати, що українська Конституція й чинне законодавство надає потужну зброю для захисту ЗМІ — особливо в руках професійного і агресивного юриста. Навіть якщо справу буде програно в районному судді, то вона може бути виграна на рівні касаційного оскарження чи в порядку нагляду. До речі, дивно, що преса не звертає уваги на такий факт: Верховний Суд в порядку нагляду регулярно вносить протести (і тим скасовує) судові ухвали про великі суми моральної шкоди.
Є очевидні передумови ефективності законів — 1) що їх норми відомі і 2) застосовуються для вирішення конкретних спорів — часто не враховуються тими, хто вимагає їх змін. Внесені зміни просто додадуть ще більше норм до тих, що тепер ігноруються, тому що преса (і юристи) не посилаються на них у суді.
Без сумніву, навряд чи преса ігноруватиме норму про верхню межу розміру моральної шкоди, що пропонується Барикадою. І, на перший погляд, така межа здається простим способом зменшити тиск судових справ на свободу слова. Але ... існує багато «але». Барикадні поправки встановлюють межу тільки для газети. Щодо електронних ЗМІ та авторів — таких як цей молодий журналіст, який не спить з переляку — розмір моральної шкоди так і залишається безмежним.
Запропоновані зміни викликають ще більше проблем. Згідно з чинним законодавством, преса зобов’язана опублікувати спростування чи надати право на відповідь тільки коли вона поширює неправдиву інформацію. Але барикадні поправки надали б нове право на відповідь — щодо правдивої інформації. Таким чином, депутат, наприклад, який вважає, що поширена інформація про Верховну Раду зачіпає його честь і гідність, вправі вимагати безкоштовну газетну площу для висловлення власних думок і позиватися в суд про відшкодування моральної шкоди, якщо йому буде відмовлено. Газети навіть не матимуть місця на новини й рекламу, бо будуть заповнені відповідями.
Але якщо буде верхня межа розміру моральної шкоди, чи це буде так страшно? Окрім факту, що можна довести газету до банкрутства, заповнюючи її такою кількістю відповідями на правдиву інформацію, є інша потенційна небезпека. Політично мотивовані справи проти преси не мають на меті проведення дискусії. Метою є закриття (ЗМІ) чи замовчування (інформації) преси. Якщо не одним позовом на мільйон гривень, тоді (умовно кажучи) мільйоном позовів на одну гривню. Барикадні поправки просто надали б більше законних підстав для звернення до суду.
Барикадні поправки ніби пробують запобігти цій небезпеці положенням, що «загальна сума всіх відшкодувань протягом року не може перевищувати суми прибутку друкованих ЗМІ за попередній рік». З цим можна погодитись стосовно права на відповідь щодо правдивої інформації. Але для людини, яка подає в суд на газету, що через попередні позови вже вийшла за встановлені межі, така норма нехтувала б її конституційне право на відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням недостовірної інформації. Це не можна вважати справедливим. Але сторона, яка вимагає справедливості до себе, в тому числі преса, має проявляти її до інших. Запропоновані варіанти встановлення верхньої межі розміру моральної шкоди також ігнорують питання вини. Але я ніяк не можу погодитися з тим, що газета, яка припустилася сумлінної помилки, опиниться на одному правовому рівні з виданням, що навмисно поширює брехню. Це захищало б некомпетентність і зловживання.
Проблеми також виникають з механізмами встановлення межі розміру відшкодування. На мою думку, 200 неоподатковуваних мінімумів є занадто низькою ціною для свідомого поширення неправди і зависокою для сумлінних помилок. Якщо пов’язувати межу розміру відшкодування з прибутками газети — це дозволить приватним позивачам втручатися в фінанси газети навіть більш наполегливо, ніж податківці. Легко уявити, як конкуренти можуть використати такі можливості. Залежність межі розміру відшкодування від тиражу — менш небезпечне, але проект поправки потребує конкретизації.
Інші питання викликані барикадними поправками, є надмірними для однієї газетної статті. Я згадаю лише одне — впровадження кримінальної відповідальності за втручання в роботу журналіста. Гарна ідея, але особи, які втручаються, переважно знаходяться при владі й тісно пов’язані з прокурорами, які мали б порушувати такі справи. Краще надати журналістам чітке цивільне право подавати на таких людей в суд та вимагати від них відшкодування моральної шкоди.
Законотворчість — це особливе юридичне мистецтво й вимагає обережного прогнозування з розумінням суспільних, часто конфліктуючих, інтересів. Хоча вони правильно зосередили увагу на застосуванні судами чинних законів, «Барикадні поправки» можуть створити більше проблем, ніж вони вирішують.
Не заперечуючи потреби в продуманих поправках до законів про інформацію, зауважу, що головна проблема в правовому полі Української журналістики не полягає в зміні законів, а в судовій практиці їхнього тлумачення й застосування. А цю проблему може скоригувати Верховний Суд, який розглядатиме постанову про судові справи проти ЗМІ найближчим часом.
А щодо самих законів, молодий журналіст, якого я згадала на початку, тепер спить спокійно. Завдяки аргументації доброго адвоката, рішення проти нього було скасовано — на підставі існуючих правових норм.
ДОВІДКА «Дня»
Автор статті за першим фахом адвокат. Зараз Марія МІСЬО — київський кореспондент газети «Лос Анджелес Таймс», директор Програми правового захисту та освіти журналістів IREX ПроМедіа.
