Без боротьби немає прогресу

Ми ще не бачили, як це виглядає. На десятому році існування Національного футбольного чемпіонату вперше відбудеться вирішальна гра для визначення чемпіона України.

Як же могло таке статися — чемпіонат є і його одночасно нібито й немає? Бо що це за чемпіонат, в якому ім’я чемпіона відоме всім за кілька років наперед? Навряд чи в такому становищі слід звинувачувати конкретних осіб або якісь спеціальні «сили». Просто склалося так історично, що київське «Динамо» десятиріччями уособлювало футбольну Україну. Усі найкращі гравці, що були в нашому футболі, збиралися в «Динамо», щоб гідно виступати як у союзному чемпіонаті, так і в міжнародних турнірах. Звичайно, були і не раз випадки протистояння українських команд на союзній арені. Згадаймо дворазове чемпіонство «Дніпра» із Дніпропетровська або кубкові звитяги донецького «Шахтаря». Однак хоч би як не любили Донецьк, а особливо Дніпропетровськ численні начальники найвищого рівня, футбольна боротьба між ними і Києвом виглядала як бійка між батьком і сином, тобто в ній не було справжнього конфлікту, справжнього протистояння.

Історичний казус із перемогою сімферопольської «Таврії» в першому незалежному чемпіонаті лише підтверджує те, що немає конкуренції. Просто на той час тодішнім динамівським керівникам було не до того, та й сам чемпіонат України сприймався як малозрозуміла новація з невизначеними перспективами.

Минуло десять років, Україна набула практично всіх ознак нормальної держави. Виросло покоління людей, для яких СРСР є не більшою реальністю, ніж Друга світова війна. У спорті взагалі і у футболі зокрема, як його наймасовішому прояві, так само історично неминуче мала відбутися структуризація. Можливо, це сталося дещо запізно. Керівники «Динамо», виводячи команду на європейський рівень, не могли чекати, доки підтягнеться решта клубів, і таким чином знищували навіть натяк на інтригу в чемпіонаті країни. Створювати цю конкуренцію штучно ніхто не збирався, та й неможливо це практично здійснити.

Таким чином, наш футбол, як Тетяна із пушкінського «Євгенія Онєгіна», «ждала кого-небудь», щоб віддати йому всі свої не витрачені на внутрішній арені емоції. «Онєгіним» вітчизняного футболу став донецький «Шахтар», президент якого Рінат Ахметов пішов шляхом «раннього Суркіса», врахувавши досвід «Динамо» і зробивши поправку на особливості донецького регіону. Значні кошти, які опинилися в розпорядженні Ахметова, пішли і на реконструкцію стадіону, і на будівництво сучасної бази, і на запрошення найкращих гравців та тренерів, і на створення в Донецьку футбольного буму. Керівники «Шахтаря» досягли того, чого досі не змогли їхні київські «друзі-суперники». На ігри команди в Донецьку регулярно збирається цілий стадіон глядачів, що робить видовище іще привабливішим. Випередили донеччани киян і в трансферній політиці, придбавши за десять із гаком мільйонів доларів першого в Україні іноземця, який насправді є міжнародної зіркою. Нігерієць Джуліус Агахова здатний не тільки потішити публіку своєю екзотичною зовнішністю та оригінальною африканською пластикою. Він здатний регулярно долати будь-який захист і забивати красені голи.

І оце все донецьке господарство разом із тисячами уболівальників прибуває завтра до столиці, щоб в особистому поєдинку спробувати відібрати в київського «Динамо» лідерство у вітчизняному футболі. Нарешті ми побачимо суперництво дійсно рівних претендентів на чемпіонство. У нас тепер є свої «Реал» та «Барселона», свої «Ліверпуль» та «Манчестер Юнайтед», гравці яких є традиційно непримиренними суперниками на футбольному полі.

Напередодні було поширено неофіційну інформацію про те, що «шахтарям» за перемогу обіцяна премія мало не в півмільйона доларів. Скоріше, це просто рекламний трюк, засіб психологічного тиску на суперників. Бо якби шанси на перемогу оцінювалися лише обіцяними преміальними, то чемпіонат країни можна було б узагалі не проводити, обмежившись порівнянням у вузькому колі банківських рахунків клубів та визначенням таким чином чемпіона.

На щастя, переможця у футболі ніколи не визначали гроші, точніше, тільки гроші. Такі субстанції, як майстерність, колективізм, бойовий дух, патріотизм неможливо виміряти жодною валютою. А тому облишмо рахувати гроші в чужих кишенях і приготуймося до небаченого досі в нашому футболі видовища — двобою двох лідерів вітчизняного футболу, які виборюють найпочесніший у всіх краях титул — звання чемпіона країни.

Хочеться сподіватися, що в цій боротьбі засяють нові зірки вітчизняного футболу, яких так бракує останнім часом головній команді України — національній збірній. Якщо і не завтра, то згодом футбольне суперництво обох потужних регіонів має спричинити відродження масового інтересу до футболу, поповнення дитячих шкіл новими талантами, загальний прогрес нашого футболу, який неможливий без справжньої боротьби.