Без дурнів
У Росії про ситуацію на косі Тузла пишуть мимохіть і з відтінком певного навіть подиву: чому так схвильовані українці? Якась там дамба… В Україні про острів Тузла розмірковують провідні політичні діячі, дискутують у парламенті, пишуть на перших сторінках газет. І знову ж таки дивуються: чому росіяни не розуміють, наскільки серйозна проблема. У Росії багато політологів упевнені, що проблему не варто перебільшувати, а політиків — що українці повикаблучуються і визнають острів косою. В Україні практично всі переконані, що проблема серйозна і відступати не можна. Що ж відбувається? Звідки таке фатальне нерозуміння між елітами, які досі знаходили спільну мову одна з одною та нещодавно домовилися — нехай і декларативно — про створення Єдиного економічного простору?
Проблема — у різниці підходів. І у відмінностях ментального характеру. Про те, що ці відмінності формуються і колись виявляться, говорив багато хто. Важко було просто уявити собі слушну нагоду. Маленький острівець в Азовському морі став «лакмусовим папірцем».
Російські ЗМІ на початку будівництва дамби подавали розпорядження президента Володимира Путіна про початок будівництва як певний акт відновлення історичної справедливості — на екологічні теми почали говорити дещо пізніше. Але в Росії всі чудово знають, що розмовами про історичну справедливість звичайно прикриваються найбанальніші економічні інтереси, що Росія зацікавлена в такому морському кордоні по Азову, який дозволив би їй не платити за прохід суден (а краще самій стягувати гроші), що таке рішення могли б пролобіювати впливові бізнес-корпорації, а його політичні наслідки просто не прораховані правильно. Чому не прораховані? Бо російська еліта переконана, що українська також мислить виключно бізнес-категоріями — можливо, ще більшою мірою, ніж самі росіяни. І хіба важко домовитися там, де йдеться про гроші?
При цьому ніхто в Москві не хоче зрозуміти, що йдеться про політичну еліту молодої держави, для якої питання територіальної цілісності є не просто принциповим, а державотворчим. Припустімо, для Росії десь у глибині душі Україна — економічна колонія, частина «ліберальної імперії», про яку говорив нещодавно Анатолій Чубайс. Нехай навіть і так. Але якщо українська влада поступиться Тузлою, то факт «колонії» помітять не тільки російські політики й українські опозиціонери. Його помітить українське населення, воно зрозуміє, що влада, яка називає себе керівництвом України, насправді владою не є, що справжня влада в іншому місці. А простіше кажучи, там само, де й була — у Москві. Отже, легітимність в очах громадської думки втратить не конкретний Президент, не конкретний уряд і не конкретний головний прикордонник. Йдеться про легітимність самої української державності: країн, у яких без будь-яких проблем відбирають шматки території, не існує. Але фокус-то в тому, що для багатьох у російській політичній еліті Україна досі — «не зовсім країна».
Ці люди, проте, згодні з тим, що вона існує. Але як певна функція для заробляння грошей іншими спритними людьми, які не захотіли підкорятися Москві. Але оскільки люди ці — по-кремлівськи кажучи — ментально близькі, то й вони, зрештою, мають хотіти добра Росії. Ось у чому питання — будь-яка серйозна людина має хотіти добра Росії, справжній країні, а не «функції для заробляння грошей» зі столицею в «матери городов русских»… І тому вже нічого серйозного статися не може. І тому можна будувати дамбу. І тому варто здивуватися екскаваторам і прикордонникам з іншої сторони — ви що? А з іншої сторони хтось вже у полоні власних ілюзій — відіб’ємо гідно цю атаку братньої країни і станемо передовим краєм Заходу, його форпостом і надією. І дадуть нам робити все, що душа забажає… А поруч — Захід з очима, витріщеними від подиву…
Насправді проблема навколо маленького острівця в Азовському морі може стати прелюдією як до серйозного конфлікту між двома країнами, так і до їхнього нового співіснування. Росії має пересвідчитися, що Україна — така ж сама країна. Україна — що ніхто у світі не хоче її конфлікту з Росією. Отже, якщо рішення знайдуть, воно стане першим рішенням цього самого нового співіснування — співіснування без дурнів.
