Біла облога
Російська опозиція провела нову акцію — «Біле кільце», влаштувавши в Москві по Садовому кільцю автопробіг за чесні вибори. Учасники прикрашали свої авто білими стрічками чи будь-чим білим, виявляючи неабияку фантазію (цей колір, як відомо, є символом тамтешнього протестного руху), і потім їздили Кільцем від 14.00 до 16.00. Метою було замкнути Кільце, взяти центр міста, де сидить самовпевнена влада, в облогу.
Висловлювалося чимало сумнівів в успіху акції — найбільше організаторам закидали те, що через надто довгу паузу після останнього мітингу на проспекті Сахарова революційна енергія випарується, однак вийшло краще, ніж сподівалися. Кільце дійсно замкнулося, рух на другій смузі, відведеній для пробігу, впав до мінімуму. Російська поліція спочатку насмішила всіх кількістю авто (їх було 20), потім заявила, що зовсім не вела облік, ближче до вечора, вочевидь, отримавши вказівку, підняла ставку до 300. Із досвіду протестів в Україні можу зазначити, що чим більший мітинг, тим гірше у правоохоронців із арифметикою. В кризові моменти (як це було, наприклад, у Києві взимку вікопомного 2004-го) служиві применшували кількість наших мітингів рівно в 10 разів. Тож цифра 3000 авто, озвучена організаторами, здається більш вірогідною.
Решту подробиць про «Біле кільце» читач може дізнатися зі ЗМІ та Інтернету; мені ж ідеться про аналогії.
Яскраві стрічки на рукавах та на машинах, хор клаксонів на підтримку протестувальників, все численніші мітинги, небувала інтернет-активність, вибух народної творчості, як візуальної, так і словесної, численні тріщини у вибудовуваній роками системі цензури на телебаченні... Так, нагадує помаранчеву революцію. Але лише нагадує.
У «білого» руху немає свого кандидата, що міг би легітимно протистояти Путіну на березневих виборах. Немає згуртованої молодіжної організації, котра б піднімала університети на страйк і виступала б чимось на кшталт бойового авангарду, як наша «Пора». А головна відмінність — у «білих» поки що немає масової підтримки в регіонах. Без стотисячних мітингів, які проходили навіть у зазвичай тихих Сумах, Чернігові, Черкасах, решті центральноукраїнських міст, не кажучи вже про захід країни, 2004-го нічого б не вийшло. Репресивний апарат, безсилий впоратись із такою громадською активністю, просто зупинився.
Нинішні події в Москві — поки що не революція, а, скоріше, непрямий аналог нашої кампанії «Україна без Кучми» 2000—2001 років. Хоча той рух теж розгорнувся переважно у межах столиці та зазнав позірної невдачі, саме завдяки йому Кучма втратив рештки легітимності та програв через три роки.
Росія — країна велика, відповідно, з великою інерцією. Скоріше за все, Путін виграє в березні, ймовірно, зі скрипом, у другому турі, але виграє — бо охочих проголосувати за Зюганова, котрий у той тур також вийде, набагато менше, ніж прихильників ВВП. Звісно, все це дуже непередбачувано як у кращий, так і в гірший бік. У раптовому прозрінні російських телеканалів, а також у тій клоунаді самовикриття, яку влаштували московські чиновники в Давосі, відчувається недобрий підтекст. Зараз мало хто про це пам’ятає, але коли проходив перший процес Ходорковського, центральні медіа раптом почали щодня писати й показувати правду про Чечню, про викрадення людей, про злочинну байдужість командування до власних підлеглих, про тортури, про реальні цифри втрат тощо. Створювали видимість демократії, потім, щойно МБХ посадили, — все стало, як було.
Може так виявитися, що відносна легкість, із якою наразі російська опозиція здобуває дозволи на проведення демонстрацій, смілива балакучість до того принишклих телевізійників — та ж сама димова завіса. Путін ніколи не соромився щодо методів усунення опонентів. Я не претендую на аналітичну об’єктивність. Просто серед демонстрантів багато моїх друзів, і багато там мені незнайомих, але відритих і хороших облич — тож я отак суб’єктивно боюся, що теперішня куца лібералізація може виявитися пасткою, що Путін, щоб опанувати ситуацію на виборах чи одразу після них, обрушить на громадський рух всю можливу силу репресій за брутальним білоруським варіантом.
Однак тоді він утратить навіть ті рештки рейтингу, що в нього є зараз. Він приречений у будь-якому разі, і, на щастя, він цього не розуміє. «Біле кільце», стаючи все ширшим, змикається довкола Кремля повільно, але невпинно.
Наш наступ і наша облога ще попереду, й 31 жовтня теж буде лише першою пробою сил. Правда, й учитися нам не доведеться — бо вже були дуже дохідливі уроки.
Наостанок: буду дуже радий, якщо росіяни відкоригують мої прогнози в бік значного зменшення часових термінів.
За нашу і вашу свободу!
