Більше людяності

Учора і сьогодні на Рівненщині дні жалоби.

У ніч із суботи на неділю в Дубровицькому районному центрі соціального обслуговування населення, де знаходять прихисток одинокі літні люди та неповносправні, спалахнула пожежа. У вогні загинуло 16 підопічних. Урятувати вдалося дев’ятьох. Усі вони госпіталізовані з діагнозом отруєння продуктами горіння, повідомили у прес-службі Управління МНС у Рівненській області.

У ці дні не тільки рівненчани, а й уся Україна мала б відчути біль і відповідальність за те, що сталося. І серйозно замислитися. Ця трагедія — за межами банальної недбалості та питання утримання людей у подібних закладах. Це проблема людських стосунків в українському суспільстві. Ставлення до старості. Драма самотніх і покинутих людей.

Країни, які отримали в спадок типові радянські інтернати, не вперше зустрічаються з подібною бідою. Свого часу пожежі в будинках пристарілих переслідували Росію. В наймасштабнішій такій трагедії в березні 2007 року від вогню в одному з будинків для людей похилого віку в Краснодарському краї загинуло 62 людини. Проте будинки інтернатного типу — це лише наслідок основної втрати радянських часів, принаймні, для українців. Катаклізми ХХ століття перервали українське звичаєве право. Покидати стареньких або немічних на чужих людей і часто на нелюдські умови — не властиве українцям. Батьки наприкінці життя завжди могли розраховувати на опіку дітей, наймолодший син залишався жити з батьками або поблизу. Старі немічні козаки доживали віку в монастирях. Тож проблема старості свого часу була вирішена українською традицією. Час повертатися до норми.

В Україні 784 будинки для утримання престарілих та неповносправних людей. Умови, робота в них давно морально застаріли. Суспільство здебільшого відгородилося від цієї проблеми. Але трагедія на Рівненщині, яка шокувала всі живі душі України, повертає нас до питання: як зробити так, щоб жодна літня людина поруч з нами не почувалася самотньою?

КОМЕНТАРI

Світлана БОГОРОДИЦЬКА, голова Рівненської міської організації Товариства Червоного Хреста:

— Була вражена трагедією, що сталася. Страшно навіть уявити, що літні люди, прикуті до ліжок, згоріли заживо. Страшно було дивитися й на медсестер, які пережили ту ніч, виносячи хворих із приміщення, охопленого полум’ям. Вони після того жаху й говорити не могли. Все-таки в таких установах, де перебуває два десятки людей, яким важко пересуватися, на ніч має лишатися більше медичного персоналу. Бо, зрештою, що можуть зробити дві-три медсестри в таких умовах? На сьогодні представники обласної організації Товариства Червоного Хреста виїхали на місце трагедії, щоб допомогти потерпілим.

А самотня старість — це трагедія нашого суспільства. Питання дуже складне. Почнемо з того, що, мабуть, важко знайти країну, в якій би батьки-пенсіонери допомагали власним дітям. Натомість трапляється, що діти просто не спроможні догледіти батьків у старості. Насправді це важко. Робота доглядальниці одна з найскладніших. Не всі на неї здатні. Тим більше, що літні люди хворіють. Їм необхідна фахова медична допомога і догляд. У нас побутує думка, що віддати батьків у будинок престарілих — це сором. Звичайно, це страшно — опинитися на схилі років у такій установі. Натомість у Європі існує такий досвід. Літні люди живуть у будинках престарілих, де хороші умови й відповідний догляд, і діти їх відвідують. Вони платять за перебування своїх батьків там, і не хвилюються за те, як їх доглядають.

У нас бувають випадки, коли люди звільняються з роботи, щоб доглядати за батьками. Але вони залишаються фактично без засобів для існування, бо за це платять копійки. На мою думку, виплати по догляду мали б бути адекватнішими. Та й будинків для людей похилого віку мало б бути більше. І звичайно, умови перебування там мають бути на належному рівні.

Ростислав ОМЕЛЯШКО, етнограф, директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф при МНС України:

— Справа в тому, що в нас значною мірою перервана традиція громади, яка колись була в Україні. Люди спілкувалися, підтримували одне одного. Сьогодні серед українців поширена відособленість, особливо в містах. Це значною мірою пов’язано з масовим проживанням в індивідуальних квартирах-комірчинах. І у вирішенні цього питання, звичайно, важливі державні заходи, як-от створення будинків для людей похилого віку. Проте перш за все, потрібна робота суспільства над собою. Воно має вирости до того, щоб взаємопідтримка і взаємодопомога стали нормою, треба згадати, яким суспільство було колись. Дуже багато народних традицій, які були канонами для українців, були знищені — Голодомором, війною, потім Чорнобильською катастрофою і, зрештою, глобалізаційними процесами, індустріалізацією села. Село зруйноване, і зруйнована традиція сільської громади. Тож у наступну нашу експедицію в Ємільчинський район Житомирської області, куди ми виїжджаємо в кінці липня, ми плануємо взяти фахівця зі звичаєвого права.

Найбільш вражаючі приклади у покинутій Чорнобильській зоні. Один дід, який сам жив у Старих Шепеличах, колишній військовий, щоразу на День перемоги приходив на КП, грав на гармошці. Одного разу він пропав, і тільки через місяць його знайшли десь під лісом. Ми зустрічалися з літньою жінкою в селі Ладижичі. Найбільше її турбувало, що коли вона помре, ніхто про це не дізнається. Люди, які живуть відлюдкувато, у нетрях, заходять одне до одного, підтримують зв’язок між собою і підтримують одне одного. Вони зрозуміли, що взаємопідтримка — це не данина суспільній моралі, це — обов’язкова умова для виживання.

Олег ЖАРОВСЬКИЙ, заступник керівника Центру духовної підтримки осіб із особливими потребами «Емаус», отець-капелан Провінції «Україна» руху спільнот «Віра і світло»:

— Як священик, я би мусив закликати родину не віддавати своїх батьків у такі будинки. Бо таким чином знищується основна ідея інституту родини — любов, відповідальність і вдячність! Але я розумію, що у світі, навіть у тих країнах, де люди мають достойну пенсію й умови життя, діти віддають своїх рідних у будинки-інтернати, аби там забезпечити їм належний догляд, і охорону здоров’я. На жаль, залишаючи цих одиноких людей у державних інституціях, діти навіть не вважають за належне приділити батькам хоча б годину для розмови. А я бачу, як вони цього потребують. Бо як виховання в інтернатах для дітей, так і утримання в будинках престарілих здебільшого є дуже депресивним. Як правило, там люди не відчувають себе потрібними, нічим не зайняті. Безумовно, ситуацію треба змінювати на глибинному рівні. Настав час відходити від радянської практики, коли потрібний — це означає «працездатний», насправді у громадянському суспільстві точкою, з котрої потрібно розглядати людину, має стати любов! У Львові діє центр духовної підтримки людей з особливими потребами «Емаус», де ми намагаємось показати суспільству все те багатство, яке можуть дати неповносправні люди суспільству самим своїм існуванням. Нам треба навчитися приймати людину! В рамках святкування 10-річчя візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну Блаженійший Святослав освятив символічний камінь опікунської установи — «Дому людей золотого віку», який на Львівщині планує створити благодійна організація «Моя оселя». Не знаю, як складеться співпраця держави з цією установою, але, вірогідно, це буде альтернатива до державних будинків, де окрім медичної допомоги надаватиметься духовна підтримка людям похилого віку.

Ігор ПАСІЧНИК, доктор психологічних наук, ректор Національного університету «Острозька академія»:

— Вивченням проблем старості займається такий розділ психології, як геронтопсихологія. Ця наука займається не тим, як подовжити страждання немічної людини, які більшість у похилому віці переживають, а як продовжити психологічне життя людини. В цьому аспекті напрацювань у психології достатньо. Але виникає риторичне запитання: кому потрібні ці напрацювання? Хто повинен займатися престарілими людьми? Якщо старенькій людині не поталанило з сім’єю, родиною, то вона залишається на милість нашого, здебільшого бездушного, суспільства.

На мою думку, в першу чергу, це мають бути організації, з якими людина була пов’язана протягом життя. Про це має піклуватися керівництво організацій, профспілки. Можу навести приклад із нашого досвіду. В Острозькій академії працював видатний професор-історик Микола Павлович Ковальський. Коли він покинув працювати (бо вже надійшла пора, коли він фізично не міг цього робити), ми колективом знайшли людину, яка уважно за ним доглядала, забезпечили йому матеріальну, лікарську й, головне, моральну підтримку, організували відвідування, телефонні дзвінки.

Якщо це не професійні організації, то відповідальність за самопочуття стареньких повинна взяти на себе церква. Якби українські конфесії менше займались політикою, а більше уваги приділили своїм безпосереднім обов’язкам, у тому числі й допомозі знедоленим людям, думаю, чимало проблем соціального життя було б знято з порядку денного, й авторитет церкви в суспільстві був би набагато вищий.

Необхідно стимулювати багатих людей в Україні для організації установ для людей похилого віку. Тільки ж не називати ці установи «будинками престарілих», бо з радянських часів ця назва асоціюється з тим, щоб віддати людину на вірну смерть. Я з часів Союзу пам’ятаю, що всі найжахливіші речі, які тільки можна собі уявити, можна було побачити саме там. На Заході, умовно кажучи, в «будинках сеньйор і сеньйорів» умови, безперечно, набагато кращі, ніж ці люди мали за життя за межами цих установ. До речі, в подібному будинку в Канаді останні роки життя жив Гомер української літератури Улас Самчук. Я бував у таких установах, які я б, швидше, назвав клубами по інтересах. Там не тільки доглядають за старенькими, але й вивчають їхні інтереси, складають програми відповідно до цих інтересів. Туди запрошуються видатні митці з концертами й виставами, цікаві лектори. Люди, які перебувають там, ні в чому не обмежені. Коли через якийсь час діти забирають батьків до себе, батьки не в захваті від цього і прагнуть повернутися назад. Такі будинки мають бути створені й в Україні.

Чому люди не доживають до глибокої старості? Тому що вони нікому не потрібні. Якщо людина знаходиться поза діяльністю, наступає швидка смерть. Людина повинна весь час знаходитися в діяльності — чи то господарській, чи то інтелектуальній, чи навіть просто в спілкуванні. Необхідно навчитися організовувати стареньким таку діяльність. До цього мають бути залучені фахівці — психологи, соціологи.

Українцям ще дуже багато потрібно працювати над таким поняттям, як «милосердя». Ми так часто розкидаємося цим словом. А разом із тим зустрічаються просто парадоксальні явища. До мене нещодавно звернулося кілька людей із пропозицією попрацювати в академії волонтерами. Я, звісно, погодився, у нас в академії завжди вистачає роботи для тих, хто справді хоче працювати. Але наступним їхнім питанням було «скільки ви нам за це заплатите?». В цих двох питаннях, як у дзеркалі, весь парадокс нашого виховання. У нас не сформовані принципи волонтерства. Причому це стосується всіх поколінь. У тій самій Канаді я бачив, як у клубі при церкві старенькі жіночки ліпили вареники для збирання коштів на якісь потреби. Вони робили це абсолютно безкоштовно. Ці люди виховані таким чином, щоб постійно займатися якоюсь діяльністю. Соціальним працівникам залишається лише її організувати. В результаті — і людина, і суспільство почуваються повноцінно.