Богдан ГАВРИЛИШИН: «Коридор — це не вибір»
«Мені вдалося пізнати світ, був на всіх континентах і знайомився із досвідом економічних, політичних і соціальних систем різних країн, — сказав Богдан Гаврилишин на прес-конференції, пояснюючи своє рішення передати документи архіву. — І цей досвід може бути корисним для України, він дозволяє зрозуміти, в яких обставинах та чи інша політика, той чи інший інструмент спрацьовує, а в яких — ні. Окрім того, я спілкувався з багатьма визначними людьми, всі вони — дуже різні. І це також може бути комусь цікаво». Б. Гаврилишин згадав для прикладу, якими різними були два успішних німецьких канцлери, два Гельмути: Коль і Шмідт. Перший — з надзвичайним почуттям гумору, великий гурман і гарний кухар, другий — «проблемна людина, суха і жорстка».
Підтримати професора в цей важливий для нього день прийшли його друзі — письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Щербак, а також Ігор Юхновський.
Богдан Гаврилишин народився і виріс на Тернопільщині, закінчив середню школу у таборі біженців у Німеччині, Політехнічний інститут в Канаді, магістерську програму з менеджменту і докторат з економіки у Швейцарії. З 1988 року працює в Україні на громадських засадах. До 1998 року очолював Наглядову раду МФ «Відродження». Брав участь у роботі урядових делегацій України, Канади, Швейцарії. Був позаштатним радником першого президента України Леоніда Кравчука, багатьох голів Верховної Ради України та прем’єр-міністрів. Нагороджений державними відзнаками України, Канади та Італії.
«День» скористався нагодою, щоб поставити декілька запитань Богдану Гаврилишину.
— Ви є членом відомого Римського клубу, девіз якого «Мислити глобально, діяти локально». Як ви прокоментуєте цей імператив відносно України?
— Одна із перших речей, які я створив в Україні, — це була асоціація Римського клубу. Це звична практика, тому що членами Римського клубу може бути максимум сто осіб. А інші, хто симпатизує цій організації, поділяють думки і турботу про людство в стилі Римського клубу, творять національні асоціації. Таких асоціацій близько 18 в різних країнах. Однак в Україні ця асоціація якось не прижилася. Можливо, тому, що там було забагато академіків, а замало людей з енергією, які могли б надихати на цю справу. А можливо, члени нашої асоціації відчули, що вони дуже мало можуть впливати на процеси, що відбуваються в країні. В інших країнах люди можуть мати досить великий вплив на суспільство, не будучи президентом чи прем’єр-міністром. У нас це важче. Але я й досі згадую деякі цікаві доповіді, що були зроблені членами нашої асоціації на початку її існування. Наприклад, Юрія Пахомова, який сказав, що крах соціалістичної ідеології, системи, що відбувся, корінився в російській культурній традиції. Але загалом асоціації не вистачало лідера, який би взявся за цю справу. А щодо девізу, то тут все просто: члени національної асоціації Римського клубу повинні думати системно (тобто включаючи міжнародні процеси, політику, економіку, екологію), але робити щось на національному рівні.
— До тринадцятої річниці незалежності України — трохи більше двох місяців. Які, на вашу думку, основні підсумки цих років, досягнення та прорахунки?
— Найголовніше досягнення — це те, що існує держава. І хоч у світі ще дуже багато неграмотних людей, які ще й дотепер не знають, що існує така країна, і що Україна — це не Росія, але держава все- таки існує. І має потужну дипломатичну мережу. Ми можемо сумніватися в тому, чи дипломати належним чином виконують свою роботу, але вже сам факт існування такої мережі є надзвичайно важливим. Також важливе досягнення — те, що українська мова — це є державна мова, мова шкільного навчання, хоча й спілкується нею меншість населення.
Що стосується культури, то вона у нас не в найкращому стані через фінансове питання, а не тому, що вона є забороненою. Наприклад, образотворче мистецтво дуже швидко розвинулося в Україні. Все це — позитиви.
Негатив в тому, що ті люди, які мріяли про незалежність України, віддали за неї своє життя, думали лише про незалежність, а не про владу і про гроші, тобто про політику і економіку. І тому проґавили можливість з самого початку взяти владу в свої руки. А це справді було можливо — в 1990-91 роках, коли так звана патріотична і демократична меншість наступала, а номенклатурна більшість відступала. Але в цієї меншості навіть не було особливого бажання стати до керма. І навіть коли вибрали Леоніда Кравчука, і він запрошував людей з Руху до уряду, останні казали: ми будемо в опозиції. Дуже погано, що і владу, і основні багатства перехопили колишні номенклатурники.
Також жаль, що Україна за ці роки мало наблизилась до Європейського Союзу. Бо якби вона туди ввійшла, то вже б не було питання, що Україна колись може щезнути. Окрім того, економічно вона б дуже піднялася вгору. Багато країн в ЄС поєднують політичну свободу, економічну ефективність і соціальну справедливість, а також розуміння того, що з природою треба жити в гармонії, а не тільки експлуатувати її. І це є для нас живі моделі, які показують, що нам — рухатись туди, а не в первинний капіталізм, який ми маємо.
— Чому, на вашу думку, сьогодні деякі наші колишні сусіди по соцтабору вже в Європейському Союзі, ми ж, задекларувавши європейський вибір, ратифікуємо в цей час документи щодо Єдиного економічного простору?
— Україні обов’язково потрібно визначатися зі своїм зовнішньополітичним курсом. Залишитися в геополітичному вакуумі — це немудрий вибір. На мою думку, нам слід було прямувати до Європейського Союзу, хоча й кажуть, що нас там не чекають. І, на жаль, це правда. В нашому теперішньому стані нас там не хочуть. Україна є дуже бідна, і вона дуже дорого коштуватиме ЄС. Адже відомо, що багаті країни сплачують кошти у Фонд регіонального розвитку, які потім роздають новим кандидатам чи членам ЄС. І тепер в тому Фонді понад 100 млрд. євро, які в найближчі п’ять років видаватимуть новим членам. Для України ці кошти були б величезною допомогою. Але, на мою думку, важливішим позитивом вступу до ЄС для нас могло б бути те, що в змаганні з іншими країнами наша ідентичність стала б більш яскравою.
На жаль, цього не станеться, якщо ми підемо під опіку нашого сусіда. Нам Бог не давав нафти і газу (тобто дав, але ми їх використали раніше). Росія ж ще довгий час може нічого не робити і жити з того, що дає їй природа. Окрім того, так традиційно вже склалося, що ментальність панувати над іншими настільки вже закріпилася в цього народу, що нам не можна іти з ними в союз і сподіватися, що ми будемо рівноправними членами.
Тобто нас Європа не хоче, по-перше, тому що ми є економічно бідні, а по-друге, тому що вони не надто певні щодо наших намірів. Адже у нас вже довгий час існує багатовекторна політика. А коридор — то не є вибір.
— Як ви оцінюєте хід президентської кампанії, яка де- факто вже почалася?
— Я взагалі вважаю, що останні півтора року — це найгірший для України період з 1989 року. Ми маємо вкрай невизначену політичну ситуацію: це і робота за зміну Конституції, і виборчий період, і такі процеси, як мукачівські вибори.
Позитив є в тому, що майбутні вибори все-таки відбудуться як всенародні. Якби вибори відбулися демократично, то хто б не переміг, це був би для України великий прогрес. Це стало би свідченням того, що українська влада зрозуміла, що є межі, які не можна переступати, як це було в Донецьку чи Мукачеві.
