Боязнь Європи Ангели Меркель
З самого початку світової фінансової кризи у вересні 2008 р. Європейський Союз перебуває у скрутному становищі. З одного боку, євро захистив зону євро, особливо експортну економіку Німеччини, від спекулятивних атак і хаосу нестабільності валюти. З іншого боку, друга фаза кризи немилосердно оголювала «Ахіллесову п’яту» євро — відсутність економічної або фінансової уніфікації усередині зони євро. Неминучим результатом стало зростання напруженості усередині ЄС.
Дії Німеччини під час кризи були явно суперечливими. Замість руху вперед у напрямі економічного об’єднання, вона схилилася до політики захисту національних шляхів виходу з кризи. Але дану позицію важко поєднати з неспроможністю Німеччини поставити під сумнів євро або європейські структури і договори.
Суперечлива позиція уряду канцлера Ангели Меркель зміцнилася у результаті переходу від широкої коаліції під час її першого терміну до поточної консервативно-ліберальної коаліції. У той момент викликана власними діями внутрішня політична слабкість збіглася з податково-бюджетними обмеженнями, введеними для порятунку євро.
Спочатку Меркель довелося довго умовляти парламент (і навіть партії свого уряду) схвалити первинний «невеликий» пакет порятунку євро: вона обіцяла, що Німеччині нічого більше платити не доведеться. Проте увечері того ж дня їй довелося значно підвищити суму (до 750 мільярдів євро), щоб запобігти катастрофі у масштабах всього ЄС. Це призвело до масштабного зниження довіри до Меркель, що переслідує її і понині.
Меркель до цих пір не змогла вирішити, чим пояснити німецькому народові наслідки фінансової кризи і кризи євро. Причина тут не лише в тому, що вона — слабкий публічний оратор, але і в тому, що вона сама, мабуть, не знає, як усунути протиріччя між національними шляхами виходу з кризи і європейськими обмеженнями.
Стиль її керівництва, який, в основному, полягав у вичікувальному підході до вирішення проблем, повністю відповідає даній невизначеності. Лише в останню мить, коли стає зрозуміло, куди схиляється більшість, вона приймає рішення. Навіть коли часи були трохи кращими, через пасивний політичний стиль Меркель утворювався вакуум, що заповнювався іншими політичними силами усередині її партії.
У результаті, хоча може здатися, що Меркель в даний час контролює ситуацію в ЄС, насправді вона вже більше не є ініціатором подій, швидше навпаки — вони контролюють її.
Не враховуючи політичних наслідків, Меркель намагається уникнути специфічного німецького протиріччя між національними шляхами виходу із кризи та європейськими обмеженнями, переслідуючи жорстку податково-бюджетну програму, суворі покарання за невідповідність (аж до позбавлення права голосу в ЄС) і механізми санкцій для держав-членів ЄС, що відстають у виконанні своїх зобов’язань. У Берліні це позначається терміном «стабільна і міцна Європа». За дане переконання Німеччині доведеться сповна розплачуватися в майбутньому.
Пропозиції Меркель не відображають німецьку стратегію, націлену на виведення ЄС з кризи. Замість цього, вони, здебільшого, є реакцією на внутрішні політичні зобов’язання. Берлін мучиться не питанням про те, що може бути потрібно Європі в даній історичній ситуації і якою має бути роль Німеччини, а побоюваннями — з приводу консервативної та бульварної преси, подальших втрат голосів на рівні федеральних земель і вірогідності того, що в ситуацію втрутиться Конституційний суд Німеччини, аби відмінити існуючі програми, прийняті для приборкання кризи євро.
Сьогодні Меркель відчуває невиправні наслідки свого «керівництва без лідерства». Неможливо не помітити, що європейська душа цього уряду мордується тривогою. Що стосується здатності Німеччини відстоювати свою позицію, тут особливих свідоцтв немає, не дивлячись на енергійну риторику. З останньої зустрічі Європейської ради міністрів «залізний канцлер» Німеччини виїхала, не добившись нічого.
Напередодні останньої зустрічі на вищому рівні ЄС президент Франції Ніколя Саркозі закликав заблокувати спробу Меркель ввести автоматичні санкції проти держав-членів ЄС, що порушують критерії пакту про стабільність. Її друга різка пропозиція — позбавлення права голосу усередині ради міністрів — була відхилена на недавньому засіданні ради міністрів у Брюсселі.
Взагалі, «тріумф» Меркель полягав виключно в обіцянці Європейської ради міністрів «переглянути» поправку до Лісабонського договору, нехай навіть ця поправка нижче рівня, що вимагає проведення референдумів. Кажучи простіше, забудьте про будь-які покарання або автоматичні механізми санкцій, які можуть завдати шкоди суверенітету тієї або іншої країни.
Від зусиль із запобігання повторенню кризи залишився лише посилений контроль з боку ЄС за національними бюджетами і, враховуючи дану поправку до договору, продовження дії пакету економічного порятунку (який, як передбачалося раніше, повинен був завершитися 2013 р.), — можливо, під іншою назвою. Назвати це перемогою Меркель ніяк не можна.
Таким чином, оскільки німці знову бачать, як їхній «залізний канцлер» добивається непереконливих результатів, вони усе більш схильні довіряти тим, хто попереджає, що уряд обманним шляхом підштовхують до «трансфертного союзу», в якому німецькі гроші йтимуть на безвідплатне фінансування слабких в податково-бюджетному плані членів ЄС. Важко не погодитися з даною критикою, оскільки сама федеральна система Німеччини заснована на трансфертах.
Чим більше Німеччина змушуватиме ЄС ставати союзом, заснованим на «стабільності», тим більш складним це буде для країн зони євро, які не можуть відповідати новим, строгішим правилам здобуття тієї чи іншої фінансової компенсації. Врешті-решт, було б нереалістично припускати, що всім країнам-членам ЄС буде однаково вигідний даний жорсткий підхід: це нездійсненно навіть на рівні всіх 16 федеральних німецьких земель.
З активною допомогою Меркель зона євро стає (по суті) трансфертним союзом: чим строгішими будуть нові правила і чим більше поширяться нові процентні ставки у країнах зони євро, тим швидше це станеться. Вдома, проте, Меркель нічого так не боїться, як обговорень на дану тему, а обговорення ці неминуче будуть розпочаті через ситуацію на фінансових ринках і через кризу в багатьох європейських країнах. За нерішучість доведеться платити.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини 1998 — 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером Партії зелених Німеччини.
