Броунівський рух

У Дніпропетровську черговий скандал. Він пов’язаний із загрозою рейдерського захоплення 34-го телеканала (див. «День» від 14.11.08). Сама по собі історія боротьби за контроль над рейтинговим, за місцевими мірками, ЗМІ вельми нагадує не дуже хороший детектив. Але таке коїться не лише в Дніпропетровську, це стало частиною нашої повсякденності й не привернуло б уваги всієї України, якби залишалося в рамках суперечки господарюючих суб’єктів. Зрештою, не перший канал намагаються так захопити, й можна з упевненістю стверджувати, що й не останній.

Скандал, що привернув досить велику увагу, висвітлив нову грань української політики, насамперед, регіональної. Давно помічено, що поки партійні боси в Києві з’ясовують стосунки, калькулюють можливі коаліційні розклади, вирішують, бути або не бути достроковим виборам, ведуть боротьбу за бюджетні кошти, асигновані на боротьбу з економічною кризою, в регіонах політичні лідери вирішують власні проблеми. І, частіше за все, не політичні, а свої бізнесові. І в цьому партійне забарвлення не відіграє істотної ролі, оскільки в лавах тієї або іншої політичної організації, фракції в місцевій раді вони часто опинилися випадково. І якщо така приналежність заважає комерції, то її відкидають як уже не дуже потрібний камуфляж. Виникають де більш, де менш стійкі союзи в близькому минулому непримиренних політичних опонентів. Це мало чим відрізняється від того, що відбувається в столиці. Зрештою, якщо це можливе на верхньому рівні, то чим гірше в областях, містах й районах?

Щодо цього Дніпропетровська область є типовим прикладом. Поки в парламенті БЮТ непримиренно боровся з Партією регіонів, у Вольногорську в міській раді дві ці фракції чудово порозумілися і практично діють спільно. У Дніпродзержинську для встановлення контролю над місцевим водоканалом учорашні опоненти з фракцій БЮТ та Партії регіонів швидко домовилися й діяли на диво злагоджено. Те саме сталося в обласному центрі, коли з’явилася можливість прибрати до рук 34-й телеканал. Для цього навіть зібрали позачергову сесію міської ради. Таке враження, що в одному з великих міст України ніяких проблем більше немає. Чисто, як у голландських містах, сміття забирається і утилізується, як у Парижі, дороги гладкі, як у Німеччині. Водопровідні труби вже не нагадують решето, дахи всі полагодили, і городяни не осаджують жеки, вимагаючи їхнього ремонту, з медициною все гаразд, школи обладнані за останнім словом навчальної техніки, до Євро-2012 все готове, й місто чекає не дочекається гостей. Депутатам усіх фракцій нічого вирішувати, залишилася одна проблема — телеканал, 32% акцій якого належить міській раді. Ось і зійшлися три фракції: БЮТ, Партії регіонів і блоку Лазаренка швидко її вирішити. Адже зовсім недавно в новоявлених союзників щодо телеканала позиції були прямо протилежні. Одне одного звинувачували у всіх гріхах, вимагали розібратися й не допустити, щоб хтось отримав контроль над каналом.

На перший погляд, склалася дивна ситуація, якщо розглядати її з Києва. Зрозуміло, що контроль над ЗМІ є вельми важливим ресурсом, який у певних обставинах забезпечує відповідне місце в прохідній частині партійного списку. У Дніпропетровську всі канали — у таких власників, що боротися з ними собі дорожче. Та й перспектив виграти немає жодних. Ось і привернув увагу канал, який, по-перше, недавно отримав ліцензію на мовлення на сім років. По-друге, і це найважливіше, не має в складі акціонерів такої фігури, з якою важко боротися. Зокрема, 11-й канал контролюється групою Інтерпайп Віктора Пінчука, 9-й канал — групою Приват. Інші канали маловпливові й не є предметом інтересу для політиків. Керівники 34-й каналу завжди старалися триматися на рівній відстані від політичних сил, надаючи ефір усім їм. І це визнають навіть самі загарбники з фракцій міськради. Інакше кажучи, через відсутність належного даху канал виявився слабкою ланкою в регіональному медіа-просторі й дуже привабливим для захоплення. Ось за нього і взялися. Однак зовнішня дивність ситуації полягає в тому, що контроль намагаються встановити представники партій, які в Києві дуже скоро розійдуться по різних кутках політичного рингу.

Кого ж підтримуватиме канал на можливих дострокових виборах. На згаданій сесії і в ЗМІ багато раз говорилося, що безпосередньо до рук канал хоче прибрати народний депутат із фракції БЮТ Михайло Соколов. Він уже володіє однією з найстаріших у місті газет «Днепр вечерний», контроль над якою отримав внаслідок вельми сумнівних операцій, і низкою інших видань.

Але якщо це дійсно так, то який сенс, наприклад, Партії регіонів сприяти тим, хто в найближчому майбутньому може закрити їм доступ на канал, який має вельми високий рейтинг і недавно був нагороджений грамотою Національної ради з телебачення й радіомовлення. З блоком Лазаренка все зрозуміло. Їм просто потрібно знайти до кого притулитися, оскільки на чергових виборах перспективи в нього не дуже райдужні. У повернення каліфорнійського в’язня не вірять навіть найвідчайдушніші фанати Павла Івановича і не голосуватимуть удруге під обіцянку його швидкого повернення. Кажуть, що долю каналу лідери партійних фракцій і народні депутати, які беруть активну участь у їхній роботі — Михайло Соколов від БЮТ і Олег Царьов від Партії регіонів, зговорилися вирішити на основі комерційного обміну. Підтвердити ці чутки, хоч про це відкрито говорилося на згаданій сесії міськради, поки що не представляється можливим, але непрямо вони підтверджуються солідарними діями фракцій. Однак політична інтрига залишається.

Якщо місцева Партія регіонів, що не має свого телеканалу, добровільно віддала його в руки майбутніх противників на парламентських виборах, то це можна інтерпретувати двояко. Або в Києві про щось Віктор Янукович домовився з Юлією Тимошенко і обидві сторони санкціонували такі дії, або місцеві партійці ловлять момент, поки їхнім начальникам, м’яко кажучи, не до них. Перше вельми малоймовірне. Коли Івану Кириленку під час недавнього візиту до Дніпропетровська розповіли, що роблять члени його фракції, то він був неприємно здивований, хоча те, що він лише зробив вигляд такого здивування, зовсім виключити не можна. У пристойніших партіях такі дії розцінили б як зраду з оргвисновками, що витікають з цього визначення, але темна вода української політики. Та й назвати клуби з рішення комерційних питань партіями не можна. У них вступають не на основі спільності ідеологічних позицій, а якщо немає ідеології, то немає і партії, скільки б її так не назвали і не реєстрували в Міністерстві юстиції.

Швидше за все, і це дійсно надто неприємно для партійного керівництва в Києві, на місцях практично почали ігнорувати інтереси партії, а зайняті своїми власними. І саме в цьому криється на перший погляд нелогічність дій вчорашніх опонентів і сьогоднішніх союзників.

Нинішні головні українські партії перебувають на стадії політичного кінця льоту. Інерція виборців ще зберігається, але сили гальмування все збільшуються. Екстремум популярності давно пройдений, хоч таке враження, що лідери точку перегину не помітили. Проте це чудово зрозуміли на відомій відстані від Києва. Суцільна чехарда з виборами, коли затрачені на місце в парламенті гроші не встигаєш відбити, примусила багатьох регіональних олігархів і великих бізнесменів замислитися. Своїми в оточенні лідерів вони не стали, доступу до ресурсів у більшості своїй не отримали й повертати свої кровні, нажиті непосильною працею і так необачно витрачені, вони вимушені на місцевому рівні. Таким чином інтерес до загальноукраїнської політики почав гаснути, а ось до місцевої, і так великий, збільшився в багато разів.

Відбудуться чи ні дострокові вибори — зрозумілості поки що немає, а якщо й буде, то відносно не скоро. А ось регіональні вибори: в ради й на посаду міського голови наближаються невідворотно. У принципі, не можна виключити й тут чогось дострокового, хоч і малоймовірно. Дуже багато потрібно змінювати в Конституції. У Дніпропетровській області серед 13 міст обласного підкорення є такі, як Кривий Ріг, Дніпродзержинськ тощо, які самі могли б бути центрами регіонів. Їхні бюджети більші, ніж скарбниця деяких областей, і це при тому, що велику частину зароблених коштів доводиться віддавати в Київ. Та й сам Дніпропетровськ вартий того, щоб за нього поборотися.

Для дуже багатьох із тих, хто готовий у цій боротьбі брати участь, стає зрозуміло, що в умовах, які змінилися, немає особливого сенсу впрягатися у віз загальноукраїнських партій і зв’язувати себе якими-небудь зобов’язаннями без гарантій від високого партійного керівництва. Тому все виразніше виявляється тенденція вибудовування нових формальних або не дуже об’єднань для висунення своїх кандидатів, наприклад, на посаду мера великого або важливого в стратегічному плані міста. І тут нинішнє партійне забарвлення не має особливого значення. У потрібний момент від нього позбудуться, як змія від уже непотрібної шкіри. А ось завчасно захоплений ресурс у вигляді контролю над ЗМІ, насамперед над телебаченням, дуже згодиться. До того ж якщо опоненти в минулому змогли домовитися щодо комерційних питань, то і у виборчих вони зроблять це досить успішно. Тому жодних суперечностей у діях народних та інших депутатів, які представляють такі різні фракції, немає. Навпаки, цього потрібно було чекати, що й сталося.

Політичний броунівський рух у регіонах, що почався, матиме далеко прямуючі наслідки. Близьку за часом призведуть до розмивання регіональних основ політичних партій, що поставить їхнє керівництво у вельми складне становище. Необхідно терміново знайти для партійних діячів і великих бізнесменів у регіонах серйозну мотивацію для консолідації рядів і наведення необхідної дисципліни. Здається, що час для цього значною мірою втрачений, і знайти такі мотиви буде вельми склодно. У далекій перспективі розходження між регіонами й центральним керівництвом призведе до зростання місцевого сепаратизму. З окремими виявами якого ми вже стикалися. Але тоді він прямував із центру, тепер він зростатиме сам по собі, оскільки в місцевих еліт інтереси все більше не співпадатимуть з київськими. Внаслідок такого броунівського руху на політичній арені в центрі й на місцях дуже скоро виникнуть інші політичні сили, а ті, що існують нині, підуть в історію.